Розділ VII
Як же сталося, що природолюб Буртіус – а це був він, – замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?
Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.
Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.
Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.
– Познайомся, мамо, – сміялася Люська, – це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.
Прив’язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.
Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.
– Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?
– І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.
З’явилась на ґанку й Люсьчина мама.
– Ти поїдеш із нами, мамусю? – спитало дівча.
– Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.
І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.
– Прошу, – мовив природолюб. – У мене все готове. Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.
– Ой! – скрикнула Люська. – Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?
Але Буртіус тільки всміхнувся.
Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.
– Як страшно, – притиснувся Бурмосик до Буртіуса. – А й справді, вона не лусне? Було б прикро упасти з такої висоти.
– А хоч і лусне, – втішив дядько Кажан, – можна ж буде стрибнути з неї й полетіти самому.
– Так то вам можна, а ми ж літати не вміємо, – сполошилася Люська.
– Не бійтесь, не бійтесь, – заспокоїв усіх Буртіус.
– А я взагалі нічого не боюсь, – хоробро мовило зайча.
– А Толябуна? – спитав Буцик.
– А Вовка? – додав Бурмосик.
– А темряви? – кинув цапок.
– А Болотяника? – поцікавився Кажан.
– Я маю на увазі – тепер уже нічого не боюся, -відповіла Люська. – Ой, дивіться, як усе-таки гарно навкруги.
Довкола і справді було гарно. У білих променях сонця мчала куля. Внизу на моріжках поблискувала роса, і видно було далеко-далеко.
– Ой, диви, наша хатка! – радо скрикнув Бурмосик.
– А он дерево дядька Кажана, – вказав Буцик.
– Дивіться, то ж наша Сунична галява, – раділа Люська.
– А просто під нами… – гордо почав дядько Кажан, але друзі так і не довідалися, що знаходилося просто під ними, бо Кажан заплющив очі й захропів.
Та от іще трохи, і вони пізнали Страшне болото. Над ним клубочився, підіймався й опадав густий туман. Усі принишкли.
– Бідний Болотяник, – зітхнула раптом Люська. – Йому там, мабуть, зовсім холодно.
– Який це Болотяник? – поцікавився природолюб. – Я вже вдруге чую це ім’я.
Друзі коротко розповіли йому про найстрашнішого у світі Болотяника.
– Ми мусимо спуститись і все розвідати, – рішуче сказав учений.
– Яка благородна людина! – прошепотів Буцик. – Чого тільки не зробить заради науки!
– А я думаю, все це вигадки, – озвався Бурмосик.
– І я, – докинула Люська, але на всяк випадок полізла під лавку.
– От зараз ми й пересвідчимось у всьому, – мовив природолюб Буртіус і сіпнув за спеціальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулі.
– Я так і знав, – промимрив Бурмосик. – Зараз ми впадемо в болото.
Але, трохи спустившись, куля полетіла далі. Даремно вдивлялися всі в довколишній туман: ніхто нічого не бачив.
– Я ж казав, що то все вигадки, – похвалився Бурмосик.
– І я, – докинула Люська, вилазячи з-під лавки.
І в цей час десь зовсім поруч почулося:
– Агов! Сюди! Сюди!
Крик линув із самої середини болота.
– Знаєте, мені вже набридло кататися, – першою подала голос Люська. – Давайте повернемося додому.
Та дослідник-аматор, здавалося, не чув її – мовчки дививсь уперед.
– Дерева! – остеріг Буцик. Дослідник крутнув кран балона. Куля підстрибнула, і раптом внизу, за деревами, які, здавалося, росли просто з води, всі побачили невеличкий острівець. Якась постать у білому підстрибувала на ньому, вимахувала руками і шось кричала.
– Мамо! – сказала Люська.
Буртіус смикнув спеціальний мотузок – куля почала спускатись. Він підніс до ока підзорну трубу, якусь мить вдивлявся в постать, а потім заплющив очі і впав на самісіньке дно кошика
– Болотяник! – вигукнув Бурмосик. – Летімо назад! Навіть найхоробріший у світі дослідник знепритомнів од страху!
– Хочу додому, – хлипала Люська. – Я не хочу туди. Але вже було пізно. Куля швидко спускалася. Друзі затамували подих.
Раз, і другий, і третій кошик легко вдарився об землю і завмер, а до нього біг, і кричав, і сміявся чоловік у білому, сивий і в окулярах – дуже схожий на аматора Буртіуса.
– Раді вас бачити, шановний досліднику Буртіус-старший, – привітався Буцик і перший вистрибнув із кошика.
Розділ VIII
Так, це був дуже великий дослідник і природолюб Буртіус-старший, а іншими словами, аматорів татусь.
– Шановний, яким побитом? – оточили його друзі.
– Хвилинку, заждіть хвилинку, – схилився той над великим дослідником і природолюбом Буртіусом-молодшим, а іншими словами, над своїм синочком, намацуючи його пульс.
– Все гаразд, – мовив по хвильці. – Просто це невеличкий «ударіс радістіус», тобто удар од радості. Зараз він прийде до тями.
За чотири хвилини і сімнадцять секунд Буртіус-молодший розплющив очі.
– Тату! – прошепотів він. – Це ти? Я так довго тебе шукав.
– Я, я, синочку. Аж не віриться, що знову бачу тебе. Іще вісім хвилин вони обнімались, а тоді Буртіус-старший мовив:
– А тепер прошу до мене в гості.
Прокинувсь і дядько Кажан, немало здивувавшись, що Буртіусів двоє, і всі гуртом попрямувати до хижки.
Обабіч стежки, якою вони йшли, рясніла городина, колосилося жито. На вербі росли груші.
У невеличкій мазанці скрізь на стінах були розвішані компаси, годинники, барометри й хронометри – майже такі, як і на Буртіусові-молодшому.
– Ну, татусю, розказуй швидше все-все, що з тобою трапилося. – нетерпеливився Буртіус-молодший.
– Що ж, розповідь буде недовгою, – почав той. – Три роки тому я повертався з Полінезії й пролітав саме над Бердичевом, коли потрапив у циклон. Вмить стаю темно, як уночі, і дуже холодно, страшний вітер підхопив мою кулю, і вона, наче тріска в океанських хвилях, помчала, не знати куди. З мене навіть зірвало черевика, і я вхопився щосили за поручні, щоб не вилетіти слідом за ним. Кругом вило, свистіло й шипіло. Крім того, пищало й хурчало. А ще й вищало. Вдарив грім. Я зовсім розгубився. Буря не вщухала, а я не міг навіть поглянути на компас чи годинник – боявся, що не вдержусь і випаду з кошика. Як довго мене носило – не знаю. Зрештою просто під собою я побачив дерева. Ще секунда – і куля моя напоролася на гілки,вдарилась об землю, і тут же вибухнув балон із летючим газом. На моє щастя, я вилетів із кошика за мить до того.
Опритомнів, коли вже світало. Злива вщухла, але довкола стояв туман, як довідався я потім – вічний туман. Я кидався у всіх напрямках і гукав на допомогу, аж поки не зрозумів, що знаходжусь на острівці, оточеному болотом.
Чекати допомоги було даремно. Я мав чималий запас консервів, під пташиними гніздами я знаходив усяке насіння і тут же садив його – ви бачили мій город. На вербу прищепив знайдену гілочку груші. Одіж моя геть зносилася, і я пошив собі комбінезон із білої оболонки кулі. Збудував хижку. Коли дуже підростала борода – рубав її сокирою. Так минуло три роки. За цей час я написав книгу, яка, певно, зробить переворот у всіх науках, і тільки одне не давало мені спокою ні вдень, ні вночі – думка про тебе, мій сину, і твою матусю. І от, нарешті, ми зустрілися.
– Так, – укотре вже діставав носовик Буртіус-син.
– То летимо мерщій додому! – вигукнув Буртіус-тато. І всі заквапились, дивуючись із його розповіді.
– Ех, навіть трохи сумно залишати свою хатку, свій город напризволяще, – зітхнув Буртіус-тато. – Багато сил було вкладено в них. Три довгих роки мого життя проминуло тут. А тепер хатинка розвалиться, зруйнується, зогниє на цьому болоті. Город заросте бур’янами…
– Шкода! – погодився Буртіус-син. – Проте, – додав він, – гадаю, ми знайдемо, кого поселити на твоєму острові.
– Невже хтось погодиться тут жити? – спитав Бурмосик.
– А їх ніхто й не питатиме. Вони на це не заслуговують.
– Невже Толябуна й Вовка? – заплескала в долоні Люська.
– Авжеж. Для них це краще, ніж сидіти в клітці, і зла вони тут нікому не зможуть заподіяти.
– Як добре придумано! – вигукнула Люська. – І можна буде нічого не боятися! Хоча, – додала вона, – я і так уже нічого не боюсь.
– А якщо вони виправляться і назавжди забудуть лихі наміри, то коли-небудь я переправлю їх назад, а Толябуна, можливо, навіть до Африки. Адже тепер я прилітатиму сюди в гості, до своїх нових друзів, – сказав Буртіус-син.
Немало зраділи лісові жителі, коли дізналися, хто жив на острові серед болота! Не стало Болотяника, і можна бавитися коло Страшного болота, рвати квіти, і ніхто нікого в те болото не заманить.
Ще вчора жаліли звірятка природолюба Буртіуса, бажали йому якнайшвидше знайти свого татуся, а сьогодні цей татусь любенько розмовляє з усіма бажаючими (небажаючих просто немає) і радіє разом із звірятками.
Всюди видно було веселі мордочки, лунали сміх і співи.
Буртіус-тато витягнув на двір стіл, виліз на нього й прочитав кілька дуже цікавих лекцій: «Давно, знаєте, – казав він, – не виступав перед слухачами».
Усі слухали його, пороззявлявши роти, забувши навіть про обід, і якби Буртіус-тато під вечір не захрип, то, може, сиділи б голодні й досі.
Буртіус-син бродив по лісу в оточенні нових друзів і намагався щось відкрити. Але, – чи це тому, що був надто стомлений, чи од багатьох переживань, – ніяких викриттів він того разу не зробив. А шкода!
Люсьчина мама готувата страшенно смачні страви всім охочим (а їх виявилося немало) і не мала коли навіть глянути вгору.
Буцик креслив будову кулі з надією, що, закінчивши п’ятий клас, зможе зробити таку саму й податись у мандри.
В усьому лісі не раділи лише двоє – Вовк і Толябун. Їх переправили на острівець і там розв’язали. Вовкові дали змогу захопити зі своєї хати все, що він забажав. Проте його це не дуже тішило, він рюмсав і погрожував, що при першій же нагоді помститься, але кому – не казав.
Толябун скреготав зубами й скавулів од люті та образи.
Наближався час прощання. На Буцикове подвір’я зійшлося повно охочих: допомогти відважним мандрівникам і подивитись, як вони полетять. Проте виявилося, що допомога не потрібна, – усі приготування закінчилися. Тож лишилося тільки дивитись.
Врешті з Буцикової хатки вийшли обидва Буртіуси, Люсьчина мама, Буцик, Бурмосик і Люська в новій сукенці. Вона крутилася на всі боки й хотіла, щоб дивились не тільки на мандрівників, а й на неї.
Батько й син залізли в кошик.
– Спасибі вам, дорогі друзі, за все, – мовив Буртіус-син. – От і настав кінець нашому гостюванню. Але ми ще прилетимо до вас, неодмінно прилетимо, бо друзів не годиться забувати.
Буртіус-тато теж роззявив рота, бо хотів щось сказати й собі, але згадав, що захрип, тож хутенько закрив рота і замахав на прощання обома руками.
Буртіус-син крутнув кран балона з летючим газом. Велика повітряна куля під вітально-прощальні вигуки зробила коло над галявою, прорізала сірий присмерк і зникла за верхівками дерев.
І тільки тут, простеживши за нею поглядами, всі помітили, що в листя вже вплелася жовтизна і вечір настає швидше, ніж раніше. Літо закінчувалось… Раптовий тихий смуток огорнув усіх. Друзі стояли й махали лапками, і Люсьці здалося, шо водночас із відважним мандрівником-природолюбом Буртіусом та його татом вони прощаються з останніми погожими днями.
А може, то вони вітали близький вересень і перші дні нового навчального року?.. Дихнуло прохолодою, і дерева зашелестіли, задзвеніли, мов притишені шкільні дзвоники. «Дзінь-дзінь, дзінь-дзінь», – бриніло довкруж. То промені згасаючого сонця били у дзвони золотих копичок, у стовбури дерев, і тихе відлуння тих ніжних звуків чулося далеко-далеко, по всьому лісі.
(3 оцінок, середнє: 3,67 із 5)