Ярослав Стельмах – Найкращий намет

Відкриття

За три дні ми навели в таборі такий порядок, “що аж боляче дивитись”, як сказав Митько. Зовсім інший табір став. Ніде вже не видно було ані сміття, ані будівельних відходів: посипані пісочком алейки, свіжофарбовані альтанки — чистота й краса!

На табірних лінійках тільки те й робили, що оголошували нам подяки,— нам навіть набридло. Але не дуже.

І от на третій день, коли нарешті всі з’їхались і начальник табору, Олександр Миколайович, уже нікому не кричав: “Куди ви їх привезли?!”, на вечірню лінійку разом із нами вийшла і група робітників.

— Друзі! — почав Олександр Миколайович.— Давайте привітаємо людей, яким ми зобов’язані таким чудовим табором, людей, які збудували його для нас!

Ми всі дружно заплескали в долоні.

— А не так-то й просто,— продовжував Олександр Миколайович,— збудувати табір на голому місці. Усе, звичайно, доводилося робити своїми руками і все носити на своїх руках — навантажувати, розвантажувати, тесати, навіть воду для цементного розчину, поки не провели труби, доводилося носити од річки відрами. Усе це, звичайно, не могло трохи не затримати будівництва, бо техніка — яку ж сюди, у ліс, можна привезти особливу техніку? І от тоді Никодим Петрович,— начальник табору вказав на вусатого кремезного чолов’ягу із добрим обличчям,— бригадир, запропонував працювати кілька останніх днів по дві зміни. Ну і от, роззирніться довкола, погляньте кругом — ось ваш табір. Він збудований руками Никодима Петровича та його товаришів. Завдяки їм ви можете відпочивати і, думаю, таки добре відпочинете.

Ми знову заплескали.

— А зараз слово надається Никодимові Петровичу!

Никодим Петрович ступнув наперед, мить помовчав і почав:

— От тут Олександр Миколайович говорив щойно про мої руки,— і він подивився ніби трохи здивовано на свої долоні.— Руки як руки, як у моїх товаришів, як у кожного робочого чоловіка. Так, багато попрацював я на своєму віку, але ж ніхто не сидить без діла. Всі працюють, усі трудяться для нашої Батьківщини,— виходить, для вас, дорогі діти. Адже завтра і ви виростете, візьмете до рук кельму, креслярську лінійку, штурвал комбайна чи зорельота — будете трудитись. Та й уже за ці дні потрудились на славу, допомогли нам, так що і від нас, робітників, велике вам спасибі.

І ми знову заплескали в долоні, хоч мені, наприклад, було трохи ніяково: адже, виходить, ми плескали самі собі.

І, мовби у відповідь на мої думки, Никодим Петрович сказав:

— Дужче, дужче! Адже труд треба шанувати.

Чудовий був цей дядечко, Никодим Петрович!

І робітники теж заплескали в долоні, і начальник табору, і вожаті, так що вийшло — майже всю лінійку ми плескали. Аж долоні заболіли.

— А тепер,— мовив Олександр Миколайович,— прошу всіх — і піонерів, і наших гостей— до піонерського вогнища, на відкриття табору.

Ми пішли за табір, на простору, без усяких дерев місцину. Частина її була одведена під футбольне поле і спортивні майданчики, а частина, мабуть, спеціально для піонерських вогнищ.

Там уже все було готове: височіла здоровенна купа паліччя і хмизу, стояли півколом стільці та лави.

Для всіх місця не вистачило, тож порозсідалися на теплій траві, але це нікого не засмутило. На землі сидіти ще краще — це всякий знає.

Сергій Анатолійович плеснув на хмиз соляркою, запалив факел і вручив його Никодимові Петровичу. Той урочисто підняв факел над головою, опустив і торкнувся купи паліччя. І враз веселе полум’я охопило гілки, глицю,— і вже розгорається, горить, фахкотить, гуде піонерське вогнище!

— Перша зміна табору “Сонячний” відкрита! — оголошує Олександр Петрович, і ми кричимо “ура!” і знову плескаємо в долоні.

— А тепер,— продовжує він,— концерт художньої самодіяльності!

І почався концерт! Кожен, хто хотів, читав вірші, співав, танцював, розказував усякі смішні історії, навіть Олександр Миколайович розказав,— і всім було дуже весело.

А тоді вийшов Сергій Анатолійович.

Він зробив два кульбіти і три сальто і став на руки. Обійшов на руках довкола вогнища і знову скочив на ноги. Потім узяв стілець і зробив стойку на руках ще й на ньому, а далі прийняв ліву руку і постояв на одній правій. Ми боялися, що він не втримає рівноваги і впаде, але він не впав: почав поволі опускатися, розставив ноги і мало-помалу просто на цей стілець і сів. І до чого ж здорово це в нього вийшло, ніби він усе життя тільки так на стільці й сідав! А тоді рвучко відштовхнувся ногами від землі, плигнув через спину і став на ноги.

Нам цей номер дуже сподобався. Ми й не знали, що Сергій Анатолійович може таке виробляти.

Тоді вийшов Никодим Петрович і сказав:

— Дивлюсь я на небо.

Ми всі подивилися на небо, але виявилося, що це було зовсім не обов’язково, бо то він просто оголосив пісню, яку хотів заспівати.

Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю,—

почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.

Неголосні звуки вплітались у мелодію пісні, затихали, набирали м’якої сили, і це було дуже гарно, хоча саму пісню я чудово знав.

Нам цей номер теж сподобався, і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого — не знаю.

— Хай там собі Славко грає скільки завгодно,— мовив до мене Митько,— але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.

А потім Славко, уже один, виконав “Турецький марш” і ще щось, і йому теж аплодували.

— Якщо Славко виступає,— сказав Митько,— то я теж можу.

Він вийшов до вогнища і прочитав “Мені тринадцятий минало”. Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам’ять у школі.

Потім Митько сказав: “Колискова”,— і почав:

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас…

Коли ж після “Колискової” Митько сказав: “Глібов. Вовк і Ягня”,— всі почали сміятися.

— Чого ви смієтесь? — запитав Митько.— Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.

— От того і сміємося,— сказав Генка,— що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо. Ти нам що, збираєшся весь підручник напам’ять прочитати?

— А ти що-небудь позапрограмне знаєш? — запитала Ірина Василівна.

— Ні,— відповів Митько. А тоді подумав і сказав: — Знаю. Про роботу.

— Ану-ну,— підохотив його Сергій Анатолійович.

І Митько прочитав:

Один Баран,
Що бився головою об паркан,

Сказав:

— Ото турбота,
Що голова болить після роботи!

Усі знову засміялися, а Митько запитав:

— Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цього вірша дідусь навчив.

— Так вірш же смішний,— сказав Славко.

— А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.

Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.

Тут усі знов засміялись, і Митько сів на місце.

— Що за народ! — сказав він.— Усе їм смішно!

Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку — і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!

Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще — не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати.

Тож хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.

— Ех ти, таке свято зіпсував,— сказав я.

— Я ж не хотів,— розвів руками Митько.— Я хотів як краще. Зате тепер знатиму, що не можна.

Конкурс пісні

— Діти,— сказала якось Ірина Василівна — скоро в нашому таборі провадитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.

— Ну, це неважко,— відповів за всіх Митько.

— Неважко просто так заспівати,— заперечила вожата.— А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.

— Придумаємо,— заспокоїв її Митько.— У нас навіть акордеоніст свій є,— і випхнув наперед Славка.

Той миттю почервонів і запхикав:

— Я так не можу… щоб іти і грати. Мені треба сидіти.

— А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед жюрі, ти й зможеш сісти,— пояснила Ірина Василівна.— Із своїм акордеоністом набагато краще.

— Я боюсь,— заскиглив Славко.— Це така відповідальність… Я щось не те заграю.

— Не бійся,— поплескав його по плечу Митько.— Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.

— Ну от іще, стіле-ець,— протягнув музика.— Всі з мене сміятимуться…

Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий уже він боягуз і тюхтій!

Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватись до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах:

Та-та-та-ра ті-ті-рі…

Ми виходили на галяву, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до уявного жюрі, й заводили пісню.

— Що ж, на перший раз непогано,— похвалила нас вожата.— Давайте ось у цьому місці, де “ми зростаємо дружними”, всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.

Спробували — теж вийшло добре.

— А давайте,— тут Люська говорить,— у цьому місці ще й піраміду зробимо. А я нагорі ще й “ластівку”!

— А вийде? — вожата засумнівалась.

— Вийде,— Наталка їй.— Люська балетом займалась, у неї вийде.

— От спробуймо,— Люська розходилась.— Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка — от так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.

— Я не можу,— Митько каже.— Я стілець несу.

— Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору — дивіться! А дівчатка отак, півколом.

— Справді, ніби непогано,— погодилась Ірина Василівна.— Ану, спочатку…

— Та-ра-ра,— заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця.

— Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості,— сказала вожата,— але маємо ще п’ять днів попереду.

П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.

Настав день огляду.

— Знаєш що,— каже мені перед самим початком Митько,— понеси за мене стілець.

— Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.

— То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають “Ми зростаємо дружними”, ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?

— Зрозумів. А ти?

— А я? — Митько засміявся.— Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко цікаве щось придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет,— знизу за мотузку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?

У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а деякі продовжували махати. Коли ті теж притомились, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.

— Сміхота,— сказав Юрко.— Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?

Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.

Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь, у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін між тим уже вийшов на середину майданчика і повернувсь обличчям до жюрі — начальника табору, старшої піонервожатої і лікаря.

— Три-чотири,— прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.

Ми зростаємо дружними,—

чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося жюрі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.

На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:

Сміливими і мужніми…

Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав знаходитися наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.

Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дививсь на Славка, коли почув крики: “Пожежа! Пожежа!”

Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялось якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулись на майданчик.

Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню іще раз, уже без піраміди.

Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз,— за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.

А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.

Ловись, рибко!

Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:

УВАГА!
Завтра після сніданку
відбудеться змагання
на звання
КРАЩОГО РИБАЛКИ ТАБОРУ
Запис у Сергія Анатолійовича

Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.

— Оце я розумію,— каже.— На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!

— А ти збираєшся взяти участь?

— Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг.

Так що як хто й отримає перше місце, то тільки я.

— Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.

— Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.

— Тоді, звичайно. Але…

Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.

— Коли ви вже слухатись будете! — каже.— Усі вже їдять давно.

— А вудочки де брать? — ми в неї питаємо.

— Та у Сергія ж Анатолійовича.

Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив — посмутнішав трохи:

— Вам що?

— Нам вудочки.

— Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.