Ярослав Стельмах – Найкращий намет

Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І знову ж заскиглив:

— Ну от… Ви вже, а я ще ні… І не скаже ніхто… Товариші називається… Ну й люди…

— Ти про що це?

— Про вудочки. Ви вже взяли…

— І ти теж ловитимеш?

— А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!

— Ой, держіть мене втрьох! — Митько сміється.— Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй — зразу вся риба догори животами спливе.

— От я скажу, які ви…— запхикав Славко й пішов геть.

Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув я на його вудку… Здоровенна! Грузило як кулак, гачок — хоч акул лови.

— І довго ти її вибирав, таку? — питаю.

— Ні,— відповідає,— в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилась.

— Зрозуміло,— Митько докидає.— Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.

— Ну чого ви до хлопця причепились? — тут Наталка підбігає.— Не слухай їх, Славку, це вони од заздрощів.

— Звичайно, од заздрощів,— Митько їй.—Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.

Славко насупивсь.

— Я,— каже,— тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.

Він засунув вудку під ліжко й подавсь копати черви.

Десь так надвечір одзиває мене Митько й каже:

— Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина таке може придумати!

— Цікаво!

— Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь — і звідки я такий розумний?

— Та говори вже швидше, що ти базікаєш!

— Слухай,— повторив Митько.— Сьогодні, після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра, на змаганні, ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.

— Ух ти! — кажу.— От молодець!

— А ти що ж думав!

Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його із глиною у десь роздобутій мисці.

— Це,— каже,— приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.

Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.

Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:

— За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен — ми більше за всіх наловимо!

— Ти бач! — здивувався Митько.— Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!

— Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумали?

— Ти ж чув…

Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! — у воду. І якась тінь над річкою.

— Ну й ну! — кажу.— Іще хтось приманку кидає.

— Бачу! — Митько у відповідь.— Ну й народ!

Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрілися.

— І ці туди ж! — друг мій каже.— Піонери називається!

А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую — Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці — і ходу з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається.

— І Генка до річки побіг,— каже.— От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.

— Що ж то завтра буде, Митю? — я шепчу.— Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!

— Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!

Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.

Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.

А назавтра, по сніданку, вишикувались ми всі, учасники змагання, й подались на річку. Попереду Сергій Анатолійович із відром, а ззаду Славко із акордеоном своїм у футлярі теліжиться.

— Ти навіщо акордеон тягнеш? — його питаю.

— А це тільки футляр!

— Він у футляр рибу складатиме,— Вітька сміється.— Все-таки більше влізе, ніж у відро.

Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед — займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.

А Юрко з Вітькою ледь не побились.

— Це,— обоє кричать,— моє місце!

— То ж вони обидва тут рибу вчора приманювали,— хихотів Митько.

Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.

Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.

— На землі,— каже,— сидіти — застудитись можна. А на футлярі — ніколи! І ноги не заболять.

Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.

Підійшов і Сергій Анатолійович.

— Ач, як вам нетерпеливиться,— каже.— Змагання триватимуть дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію на міжнародну тему. Приготувались! — він подивився на годинник.— Почали!

— Ну, тримайсь! — поплював на гачок Митько і закинув вудку.— Тепер встигай витягати!

Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.

— Що ж це таке? — занепокоївся зрештою Митько.— Нічого не розумію!

Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:

— Ну як, клює? А в тебе?

Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:

— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька.

— Ти краще за своїм поплавцем слідкуй,— порадив Митькові Сергій Анатолійович.— А то тільки людям заважаєш.

Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:

— Ну як, клює? Га? А в тебе?

Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою нашу коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.

— Ех ти ж, розтелепа! — розсердився я.— Добігавсь! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?

Але тут Сергій Анатолійович підвівся:

— Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кінчатимемо.

Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас — ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання,— адже він не піонер,— а просто для себе.

Декотрим така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко все примовляв:

— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

Зрештою Митько заявив:

— Я читав, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи і від цього вся риба дохне. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.

— А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?

— А в нього, мабуть, здоров’я найміцніше було, і він ще не встиг.

— Що не встиг?

— Ну, здохнути…

— Знаєш що, Митю,— сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин.— Я, здається, здогадався, чому кльову немає.

— Ну?

— А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче не те що хапати їх.

Митько подумав-подумав і каже:

— А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так…

І тут Славко як закричить:

— Риба! В мене! Ура!

Ми помчали на той крик, дивимось — лежить на землі Славко і сміється од щастя. Але, як з’ясувалося, він не од щастя сміється: просто Славко придавив рибинку животом, і вона його лоскотала.

Зрештою хлопець підвівся, і ми побачили: борсається у траві карасик із долоню завбільшки.

— Оце здорово! — Вітька гукає.— Глядіть, як він його спіймав!

Дивимось ми: гачок, отой самий здоровенний гачок, карасика за хвіст зачепив.

— Це він, коли закидав,— Сергій Анатолійович пояснює,— рибу й зачепив випадково. Таке іноді буває. Але ж усе-таки спіймав! Значить, переможець — Славко. Переможець і кращий рибалка табору!

А через кілька днів на стіні їдальні ще й фотознімок Славків прикріпили — поруч із знімком Черевика, нашого кращого бігуна, і колективним знімком першого загону — переможця у конкурсі пісні. Ще й підписали: “В’ячеслав Денисюк — кращий спортсмен-рибалка І зміни”. Правда, фото було без рибки. Митько сказав:

— Таке рибище й на знімку не вмістилось би!

Зате Славко вмістився весь: стоїть із футляром від акордеона у лівій руці, вудкою у правій і посміхається.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Ярослав Стельмах – Найкращий намет":

Відгуки про казку / оповідання: 1

  1. MATART

    ДУЖЕ ГАРНИЙ САЙТ. 10\10

Залишити відповідь

Читати казку "Ярослав Стельмах – Найкращий намет" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.