Ярослав Стельмах – Найкращий намет

Пліт

“Ух, як у таборі було”,— написав я на початку своєї правдивої оповіді і нізащо у світі не відмовлюсь од своїх слів.

Чого ми тільки не робили!

І конкурси проводили, і змагання, і в ігри всякі грали, і в похід ходили, і навіть допомагали сусідньому колгоспові полуницю збирати.

Все робили.

Але найбільше нас вабила річка. Добре, що вона поруч була. Погано тільки, що ми до неї не часто ходили. Часто ходили, кожного дня, але нам хотілося частіше, бо ми дуже любили природу.

Ну, Митько й придумав.

Після тихої години у нас, як правило, була спортивна година. Ми йшли за їдальню, на майданчики, і вибирали, що хто хоче: бадмінтон, баскетбол, пінг-понг. Ми з Митьком спершу теж грали — то в баскетбол, то у теніс. Але потім вирішили, що нашу любов до природи найкраще сполучати із футболом. На футбольному полі завжди було найбільше людей. Грали всі охочі— хоч двадцять чоловік, хоч сорок: ділилися на дві команди і грали.

Ми з Митьком записувалися до різних капітанів, а трохи згодом непомітненько тікали з поля безболісно для обох команд.

Яка різниця — ганяють м’яча, скажімо, тридцять чоловік чи двадцять вісім. Тим паче, що хвилин через п’ятнадцять таке починалося!.. Не футбол, а Льодове побоїще! Битва на Куликовому полі!

М’яча не видно. Гравців теж. Курява піднімається стовпом у небо, і в тій куряві тільки й чути: “Пас! На мене! Куди? Бий! Мазило! Вітька, сюди! Го-ол! Як не було? Як не було?” І пішло-поїхало: “Я сам бачив! Отуто м’яч пройшов!” — “Та як ти міг бачити — ти спиною стояв!” — “Я — спиною? Ти що, косоокий?” — “Сам брехло!” А там хтось не втерпить і штовхне противника, а той відповість — і закрутилося… Справжній бій гладіаторів! Насилу Сергій Анатолійович розборонить.

Ми з Митьком були проти такого футболу. Ми дуже любили природу і тому, побігавши у всіх на виду хвилин із п’ятнадцять, гнали на річку.

Річку ми ще більше полюбили після того, як зробили пліт. А діло було так.

Сусідній табір “Сміливий”, котрий розташувався теж у лісі, але по той бік річки, мав кілька човнів. Коли ми вранці купалися, хлопці із “Сміливого” частенько пропливали човнами і взивали нас “сухопутними пацюками” та всілякими іншими словами. Особливо один старався — рудий. Нас це дуже ображало, і від образи ми починали швирголяти в них мулом і грязюкою. їх це, мабуть, теж ображало, і вони ще гірше нас взивали.

Олександр Миколайович сказав, що й нам скоро привезуть човни, але їх чогось довго не везли й не везли.

І от одного дня, коли ми втекли од футбольної колотнечі на берег, дивимося — пливуть за водою дві колоди.

Я на них і уваги не звернув би, а Митько раптом як затруситься.

— Серього! — кричить.— Витягай їх! — і у воду кидається.

Я й подумати не встиг, навіщо вони йому, а вже плив слідом. Звик: раз Митько сказав, значить, щось у його голові вже крутиться, щось він придумав.

Відбуксирували ми їх на сухе. Митько каже:

— Ми з них пліт зробимо. Це ще краще за човен. Треба тільки довгу жердину знайти, щоб від дна відштовхуватись.

Посиділи ми трохи, аж тут іще дві колоди. Звідки вони пливли, ми не знали, та нас це і не цікавило.

Ми і їх витягли, а тоді гайнули в табір по молотки, цвяхи й дріт. Вже за якусь годину ми мали справжнє власне судно. Навіть жердину знайшли. Правда, поплавати не встигли — час було повертатися.

Ми затягли пліт в очерет і накидали зверху зелені.

— Завтра прийдемо сюди із Генкою,— сказав Митько.

Наступного дня, коли ми втрьох вибрали вільну хвилинку й подалися випробовувати пліт, то ще здалеку почули від ріки чиєсь щасливе ревище. Взагалі, це мав бути спів, але якась невимовна радість захльостувала співака, і виходило саме ревище — інакше й не скажеш.

Ми наддали ходи і, коли вихопились на берег, побачили дивне видовище.

Серед ріки на нашому дбайливо зробленому і старанно замаскованому плоту стояв із жердиною в руках Славко і, ніби сп’янівши од щастя, горлав:

Ей, багрузін, па-ашевєлівай ва-ал,
Молодцу плить недалєче!

Вздрівши нас, Славко розпливсь у посмішці й загукав:

— Гей, хлопці! Глядіть, що я знайшов.— І так притупнув ногою, що наш витвір мало не розвалився.

— Ах ти ж багрузін,— прошипів Митько, бо йому аж дух забило від обурення. Але наступної ж миті безцінний дар голосу таки повернувся до мого друга.

— Ану загрібай, загрібай сюди! — закричав він.— Я тобі покажу, як на чужому майні кататися! Ти цей пліт будував? Ти колоди витягав? Ти їх зв’язував?

Вираз безмежного щастя поволі сповзав із Славкового обличчя.

— То це ви?.. Ваш пліт? — затинаючись, спитав він.

— А то чий же! Хіба таке добро на дорозі валяється? Це ж шедевр людської думки! Восьме чудо світу! Ми його місяць будували, а він — “знайшов”!

— Та ми ж тільки десять днів тут,— заперечив Славко.

— Ну десять днів — яка різниця. Ти рулюй, рулюй сюди.

— Та рулюю,— відповів Славко.— А я оце пішов на акордеоні пограти, сів на бережку, дивлюся — пліт. Може, разом покатаємось?

— Чотирьох не візьме,— сказав я.

— А чого ж, можна,— несподівано погодився Митько.— Спробуємо, скількох він витримає. Ти в нас замість баласту будеш.

— Як це? — не зрозумів хлопець.

— Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.

— Ану вас,— образився Славко.

— Та я жартую,— мовив Митько.— Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!

Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і заливала ноги, та нікого це не турбувало.

— От якби ще сюди намет поставити! — сказав Славко.— Був би в нас плавучий дім, як у “Звіробої””.— А тоді попросив: — Митю, дай я трохи повідштовхуюсь.— Він узяв до рук жердину і сказав: — Ану, хлопці, беремо розгін! — І щосили увігнав її у дно.

Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потрібне вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в ґрунт, а оскільки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.

Ми завмерлу. Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко, дригав ногами і кричав: “Ой, хлопці, тону! Ой, хлопці, тону!” — хоча він зовсім не тонув — це всім було видно. Проте дригати ногами йому довелося недовго: наш пліт, пропливши за інерцією проти течії зо три метри, повернув назад і підім’яв під себе невдаху.

Пліт плив за течією, а ми приголомшено дивилися на те місце, де щойно висів Славко. Славко не випливав.

— Мамо! — прошепотів Генка.— Де ж це він?

— Тут! — тихо мовило за нашими спинами.

Ми здригнулись од несподіванки. Якимось чудом Славкові вдалося вхопитися за мотузку, що звисала з борту, і тепер він тримався за неї і неголосно булькав.

Ми страшенно зраділи, що все обійшлося, і ви— тягли Славка з води. Він теж дуже зрадів, але, хоч сидів уже на плоту, ще довго не випускав із рук тієї мотузки.

Потім ми виловили нашу жердину, прибилися до берега, висадили Славка і знову стали кататися.

Славко ж, поки ми вчилися керувати плотом, розвісив на гілках одяг і, доки той сушився, сидів голий у кущах і грав свої вправи. Ото була картина!

— Якби не він,— сказав Митько, коли наш акордеоніст уже обсушився й пішов до табору,— таки був би в нас найкращий намет. Ти, Генка і я. А так… Ну, та нічого вже не поробиш! І що за хлопець! Все у нього не так, як у людей!

Ми з ним погодились.

Потім Митько подумав і додав:

— Це ж, виходить, наш пліт будь-хто може знайти. Значить, треба зробити розкладний пліт або пліт збірної конструкції: кожну колоду ховати окремо. Це дуже просто.

Ми його послухалися. Відтоді, як тільки видавалася вільна хвилинка, бігали тихцем до річки й каталися.

А Славко, хоч ми його навіть запрошували, більше з нами не ходив.

— Це не пліт, а якась душогубка,— казав він.— Дуже воно мені треба — плавати на ньому, ще потону. Або застуджусь. Катайтеся самі, якщо маєте охоту,

Несподівана пропозиція

Про “Зірницю” ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.

Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі провадитимуть “Зірницю”. Спершу старші загони, а тоді молодші.

Ми вже почали вирізати собі погони, і п’ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п’ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору, Олександр Миколайович, оголошує:

— Четвертому загонові затриматись на п’ять хвилин.— І, коли ми затримались, сказав: — Зараз до вас звернеться представник табору “Сміливий”.

Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.

Я його зразу впізнав: це він нас взивав пацюками.

Що то був за хлопець! На місці він не міг встояти ані секунди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувало. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то я нього не хвороба, а просто така вдача, і жаліти треба зовсім не його.

Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.

Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірви-підошва!

Звали його Микитою. Чого тільки не виробляв Микита у своєму “Сміливому”!

Він прилаштовував над дверима посудину з водою, кидав у піч на кухні патрони, підкладав щедрою рукою у постелі своїх товаришів жаб і підпирав поліняками двері їдальні, так що по обіді ніхто з неї не міг вийти.

То були давно випробувані і, можливо, декому навіть видасться, не дуже дотепні жарти. Та він і їх не цурався. Однак у творчих пошуках Микиті теж не можна було відмовити. Він прокрадався вночі у радіорубку, вмикав магнітофон, і тоді з табірних репродукторів лунала, будячи всіх, яка-небудь веселенька мелодія; розпалював піонерські вогнища, які потім не могли загасити три дні; влаштовував такі димові завіси, що одного разу навіть приїхали пожежні машини.

Весь свій табір Микита наполегливо і цілеспрямовано ставив догори ногами, і ніхто не знав, як його спекатись, бо юний витівник заявив, що його батьки поїхали із геологорозвідувальною партією на Сахалін. Це була теж чиста брехня, але про неї начальник табору з великою прикрістю довідався лише за чотири дні до кінця зміни.

Здогадуючись, що за таку поведінку йому вдома меду не дадуть, Микита із властивою йому вигадливістю почав писати рідним листи.

У першому він радив батькам не приїжджати, бо табір нібито перебазовують, а куди, поки що не знає і сповістить про це пізніше. У другому писав, щоб батьки не приїздили, бо хоч “Сміливий” і лишився на старому місці, проте зараз у таборі санітарний тиждень і ніяких відвідувачів не приймають. У третьому вигадав іще якусь нісенітницю. Так він морочив батькам голови досить довго, але, зрештою, його підвела власна фантазія. У п’ятому (і останньому) листі Микита застерігав батьків ні в якому разі не приїжджати, бо в таборі почалася епідемія ящура і весь навколишній район на карантині. Проте якраз ця звістка і викликала зворотний ефект.

Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров’я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того — зміна за чотири дні кінчалася.

Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця “Сміливого”.

А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом увесь “Сміливий” чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита.

І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести “Зірницю” із нашим загоном, та ще й на нейтральній території, усі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей — закон.

Про все це ми дізналися пізніше, а зараз рудий Микита стояв перед нами, збираючись виголосити, певно, дещо цікаве.

— Геть міжтабірні перегородки! — рішуче почав він і підскочив на місці.— Не будемо замикатися в собі! Справжня піонерська дружба не визнає ніяких меж, для неї не існує перепон! — Він енергійно рубонув рукою повітря, мовби одним помахом руйнуючи всі перепони, які відділяли його від нас.— І тому,— Микита звівся навшпиньки і крутнув головою,— наш четвертий загін пропонує провести “Зірницю” разом із вашим четвертим загоном, тобто наш четвертий — проти вашого! Природним кордоном розташування наших частин буде річка. Для подолання водного рубежу і для переміщення сил наш табір виділяє вам три човни із своїх шести. Місце проведення військових дій і умови обговоримо додатково. Готуватися можна з завтрашнього дня. Початок о шостій годині ранку.

Все це він випалив одним духом, трохи помовчав, думаючи, що б іще сказати розумного, а тоді додав:

— Отже, якщо ви згодні — скажіть, а не згодні — не кажіть. Тобто теж скажіть, але в такому разі ми вважатимемо, що ви боїтеся прийняти нашу дружню й миролюбну пропозицію, отже — програли.

— Річка? Човни? — першою подала голос Ірина Василівна.— Та вони ж усі перетонуть! — І поглянула на начальника табору.

— Що ми, маленькі? — закричали ми.— Веслувати не вміємо? Невже спасуємо?

Та й Олександр Миколайович сказав:

— Нічого, нічого. Річка ж неширока. Та й вожаті поруч будуть. Я не заперечую.

Ми також не заперечували і взялись до обговорення.

— Я пропоную от що,— знову заговорив Микита.— Кілометри за три нижче за течією річки, там, де вона робить вигин, лежить чудова місцина. Од того вигину до пожежної вишки,— її видно здалеку,— а позаду — до дороги і проходитиме умовний кордон розташування ваших військ. Наша ж територія буде якраз напроти. Якщо хочете — можна зараз піти й подивитись.

— Що ж ми зараз побачимо? — спитав Юрко, наш голова загону.— Вже ніч надворі. Та, зрештою, яка різниця? Там так там.

— От і добре,— кивнув Микита.— Переможе та команда, яка позриває всі погони з команди противника або заволодіє прапором і перебереться з ним на свій берег. Наші погони — зеленого кольору, наші — синього. Підпишіть оцю угоду в двох примірниках, і — по руках! — Він підсунув Юркові два аркуші паперу.

Ми покрутили угоду, але в ній було написано все те, що він уже сказав, і Юрко з Микитою поставили свої підписи.

— От і чудово! — зрадів Микита.— Підготовчі роботи можна починати завтра. Тож рийте окопи всякі, укріплення — будь ласка. До зустрічі!

Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у темряві.

— Щось він мудрує,— сказав Митько.— Якось воно дуже швидко. Сюди — туди, ви тут — ми там, “окопи рийте”, утік зразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.

— От завтра й подивитесь,— Ірина Василівна нам,— а зараз — ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.

Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину ріки…

— Ось, я ж казав! — Митько кричить.— Дивіться!

Поглянули ми на той бік… А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.

— Я ж казав,— Митько гарячкує.— Недаремно він і свою угоду підписати спішив.

— Еге,— Юрко почухав потилицю.— У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут — вузенька смужка. І сховатися ніде.

— Так і їм же нема де! — Генка на це.

— А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося — одразу видно.

— О-о, то бита голова! — посупився Митько.— Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав.

Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.

— Ясно, що в глиб ворожої території по відкритому не побіжиш,— сказав Юрко.— Справжній ліс за лугом починається, а ближче до нас — оця смужка од вигину ріки. Ну, а з того краю метрів сімсот — вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на де і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.

— Треба їх перехитрити,— запропонував Генка.

— Відкрив Америку! — Юрко йому.— А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з’являться цінні думки — кажіть одразу.

Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з’являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть сказати, що їх не було зовсім.

— Ми вже зголодніли,— подав нарешті голос Генка.— Може, по обіді щось придумаємо?

Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.

— Знаєте що,— сказав надвечір Митько.— Пішли ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.

— І я з вами,— схопився Славко.

— А ти сьогодні грав на акордеоні? — запитав я.

— Ще ні,— зітхнув Славко.

— Ну, так не можна, не можна! — підхопив і Митько.— Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він, замість того щоб грати, побіжить кудись на річку.

— Ану вас! — одмахнувся Славко.

— Отож! — сказав я, і ми втрьох гайнули з намету.