Ярослав Стельмах – Найкращий намет

Їдемо берегом, розмовляємо, коли бачимо — за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.

— Цікаво! — каже Генка.— Хто б це міг бути?

Підходимо ближче, а тут з-за дерев вискакує отой рудий із “Сміливого”.

Відштовхується й сідає на весла.

— Це ти! — Митько кричить.— Шпигунити, значить?

— Я! Я! — єхидно посміхається рудий і правує до свого берега.

— То ти вистежувати сюди приїздив? Шпигунська пика!

— Приїздив-приїздив,— він нам так нахабно.— Умовами не заборонено. Е-е-е! — і язика показує.

— Бачили ви таке? — обурився Митько.—”Не заборонено!” Ач! “Ви,— каже,— окопи рийте, укріплення”. Для того, щоб потім усе визнати. “Не заборонено!” Не забо… Ану, стривай-стривай… Зараз, зараз…— стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.

— Придумав? — з надією запитав я.

— Придумав,—полегшено зітхнув мій друг.— Після вечері скличемо загін і все обговоримо.

* * *

— Завтра,— почав Митько, коли весь загін зібрався на волейбольному майданчику,— усі це знають, у нас відбудеться військова гра із четвертим загоном “Сміливого”. Тож ми зібралися тут, щоб розробити план дій і поділитися цінними думками. Ворог, подивимось правді у вічі, нас обдурив: значну частину його території займає луг. Проте цим самим він і собі до деякої міри зв’язав руки. Адже ніякий дурень, звісно, не буде ховати прапор на відкритому місці. Таким чином, і наша задача полегшується. Скажу навіть більше: я певен, що ховати прапор вони будуть у тій частині лісу, що знаходиться ліворуч од нас, між лугом і пожежною вишкою. Праворуч лісу надто вже мало. Скажу навіть більше: коло річки вони ховати прапор теж не будуть, а, зрозуміло, у глибині. Отже, самі бачите, слід зосередити наші сили саме на цьому квадраті, а він приблизно становить лише одну чверть ворожої території. По-моєму, логічно?

— Гм, по-моєму, теж,— тільки й мовив Юрко (а що він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).

— Але водночас,— продовжував Митько,— наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.

— Гм, скидається на те,— погодився Юрко.

— Але ж треба ще й нападати,— вів далі мій друг,— і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.

— Правильно! — кивнув Юрко.

Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!

— Тож тепер скажіть — що можна придумати в такій ситуації?

— Я вважаю,— заговорив Вітька,— що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своєму шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор і — назад. Це єдино правильне рішення.

— Це ще треба знайти їхній прапор,— озвалась Люська.

— А в цей час,— докинув і я,— їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін зараз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.

— Тоді,— Вітька каже,— єдино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у засідці. Тільки човен підпливе — одразу хапай їх.

— Можна,— Наталка на це,— але, звичайно, не всьому загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.

— Правильно,— погодився Митько.— Оце і є єдино правильне рішення.

— А я хитрість придумав,— каже Генка.

— Ану-ну,— зацікавились ми.

— Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди — ведмедів чи кабанів… От і ми давайте виріжемо, наприклад, кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег — і в кущі. А “зелені” хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них уваги.

— Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? — запитав Юрко.

— Як тридцять три богатирі! — докинув Вітька.— Уявляю собі картину! Та “зелені” одразу здогадаються.

— А ми їх тоді прикріпимо задом наперед,— Генка знову,— і здаватиметься, що то вони на водопій ішли.

— А назад як же? — Митько питає.— Чи вони через ріку попливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?

— А це кабани… Ну, переселенці,— не здавався Генка.

— Ну й ідеї ж у тебе! — захихотів Вовка.

— А в тебе взагалі ніяких,— Генка йому.— Не хочете — як хочете.

— Тепер ось послухайте мене! — заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.

— Сьогодні, годин зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна “зелених”, отого рудого.

— А-ах! — вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.

— Проаналізувавши цей факт,— і вухом не повів Митько,— ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт…

— Так ось чого вас у таборі не видно! — почувся ззаду голос Ірини Василівни.— Ну, та зараз я вас лаяти не буду,— вона навіть посміхнулася.— Продовжуй, Митю.

— Ось що я пропоную,— повів далі Митько.— Ми із Сергієм і Генкою,— можна й ще когось четвертим, більше пліт не візьме,— перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й раніше річку і направляємось у глиб ворожої території.

Я пробираюсь аж у той квадрат, де у них, найвірогідніше, знаходитиметься прапор, і маскуюсь — мабуть, залізу на дерево. Хлопці ж залишаються в резерві. Сергій — у чагарнику, пам’ятаєте, коло лісу? Хоч і на видноті, але навряд чи кому спаде на думку, що там хтось сидить. Генка ж залізе в копицю.

— Ага, в копицю,— протягнув Генка.— А якщо вони її підпалять?

— Та ти що, здурів? — не втримався я.— Хто ж це буде палити?

— А хто його знає. Отой рудий підпалить. Він, по-моєму, на все здатний.

— Ну тоді я залізу,— запропонував я.

— Та хай уже я,— погодився Генка.— Тільки ж дивіться. Це на вашій совісті буде.— Чи він серйозно те казав — я так і не зрозумів.

— Ну от і все,— закінчив Митько.— Отже, наш намет бере на себе найвідповідальніше завдання: ми спробуємо знайти і захопити прапор. А що з того вийде — не знаю.

— Здається, непогано придумано,— відповів за всіх Юрко.— Навіть здорово!

— Ти кажеш, ваш намет,— схопилася Наталка.— А як же Славко?

— Це вже занадто! — Митько зітхнув.— Ще й цього розгамуза з собою брати. Він тільки все зіпсує! Хоча,— засміявся,— хай завтра покаже “Сміливому” свій приз за пісню, а заразом і фотокартку переможця риболовлі. Вони од здивування остовпіють — от ми з них погони й позриваємо.

— Ги-ги,— засміявсь я.

— І зовсім не смішно,— Наталка підскочила.— Ви обоє думаєте… Думаєте… Ах-ах! Які ми дотепні, які розумні! А Славко у двадцять разів кращий за вас.

— Славко?

— Та якби не твій Славко, у нас взагалі був би найкращий намет! — повторив я, що вже не раз чув од свого друга.

— О-о, високо несетесь! Якби вас усіх із того намету виселити, отоді він був би найкращим. А за приз,— це вона вже до Митька,— ти йому просто заздриш.

— Я-а?

— Ти, ти! Ти свої дурні ракети пускав, а Славко хотів, щоб загін не осоромився! А рибу, думаєш, я не знаю, як ви всі ловили? Один Славко приманку не кидав!

— Ну і цілуйся тоді із своїм Славком,— вже не на жарт розсердився Митько.

— А ти цілуйся із своїм Стеценком або з Мусюкіним,— кинула Наталка і пішла геть.

Славко похнюпився і стояв, як три печених раки.

— А ти чого стоїш? — вигукнув Митько.— Біжи доганяй! Жених!

Славко увібрав голову в плечі, скривився, і так мені раптом стало його шкода, так шкода, що я підбіг до нього і… став поруч, не знаючи, як і втішити.

Над майданчиком зависла неприємна тиша.

— Він Мусюкіним мене ніколи не взивав,— крикнув раптом Генка.— Молоток, Славку! — і штурхонув його в плече.

І так це Генка якось кумедно сказав, що ми всі розсміялися, і навіть Славко посміхнувся.

— Та чого там…

— А й справді, хлопці,— мовила Ірина Василівна.— Якщо вже ваш намет такий хороший, то слід і Славка з собою взяти.

— Гаразд,— охолов Митько.— Хай іде… Буде з Сергієм у кущах сидіти.

— От і добре,— зраділа вожата.— А зараз, хоч до відбою іще година, будемо лягати спать. Завтра підйом о п’ятій.

— Нас о четвертій розбудіть,— попросив Митько, і наш загін розійшовся.

— Ех, був-би у нас таки найкращий намет, якби не цей акордеоніст,— шепнув мені Митько, коли ми вже лягли. Я, пам’ятаю, сказав: “Так”,— хоча, одверто кажучи, якийсь сумнів уже закрався в мою душу. “Мабуть, цей Славко усе-таки не зовсім такий, як нам здавалося. Конкурс пісні, рибалка… І вночі тоді він же першим напав на Генку, хоч спершу боявся. А потім…” Але подумати до кінця я не встиг, бо почав засинати, і вже крізь сон чув якийсь шум, голоси, сигнал на вечірню лінійку… А потім усе стихло. Наш майже найкращий намет спав. На нього чекав відповідальний день.