Пригоди осіннього дня
Піч дихає згорілим картоплинням, зрідка соняшник там стріляє, як із рушниці, блищить золоте тепло — ото сиди в хаті, не виглядай надвір. Так ні ж, не сидиться Денискові в хаті. Хоч і холодно, хоч і осінь за вікном, а все ж таки взувається хутенько, піджачок наопашки (вже надворі позастібається) й гайда якомога швидше за поріг, щоб мати не встигла завернути.
Повітря туге й наче аж шорсткувате, пий — і не нап’єшся, таке добре. Й, можливо, хміль у повітрі бродить, бо чого б ото раптово завирувала в Дениска кров, запашіли рум’янцем щоки, затріпотіло серце? Хмелем таки й справді переповнене повітря, та ще бродять у ньому інші осінні запахи — густі, дурманні.
Дениско йде за городи, а потім балочкою, балочкою, балочкою, беручи праворуч, виходить до гайка. Гайок невеликий, вільховий та осиковий, і Денискові серед дерев зовсім не страшно. Не страшно, бо гайок од зжовтілого листя посвітлів, став прозоріший, можна роздивитись, що там попереду. Дениско йде поволеньки, ворушить ногами листя, а воно шарудить то скрадливо, то голосніше, а то раптом так розпачливо зашеберхає, наче Дениска хоче налякати.
Він надибує галявинку й починає згортати листя. То котить його поперед себе ногами, то оберемком носить — і все на купу. Позгортавши листя на галяві, збирає поміж кущами, де його насипано барвистими заметами, і скоро вже весь пропахчується гіркуватим духом. Наклавши велику купу, з розгону кидається на неї — й тоне, така постіль пухка й податлива. От, здається, завмер, не ворушиться, проте купа листяна не вмовкає під ним, вона озивається шарудінням то в одному місці, то в другому — так, наче під Дениском, пошеберхуючи, лазять великі мурахи.
Добре йому лежати в листяній купі й дивитись прямо перед собою. Небо нагнулось низько, схоже на їхній сільський ставок, яким він буває в похмуру годину. Наче й не ворушаться хмари, а все ж таки живі вони, бо в одному ярку між ними потемніло, а в другому — посвітліло. Верхівки дерев розмірено сколихують гіллям, вціліле листя б’ється на них од вітерця, що шугає над гайком, б’ється в якомусь невгамовному, нескінченному розпачі. Один зривається і, поблискуючи то жовтими, то багрецевими боками, навскіс летить на галяву, кружляючи, й опускається на Денискову купу. Хлопець пробує відшукати його, але хіба ж відшукаєш, коли вони всі однакові, всі гарні, й кожен приємно остуджує, якщо прикласти його до щоки!
Поволеньки Дениско засинає, й сниться йому оцей самий гайок, тільки весняний. Листячко на деревах просвічується проти сонця, бо воно ще таке молоде, аж прозоре, і кора набубнявіла яскравою зеленавістю — начебто Дениско понамальовував її такою, давши надміру зеленої фарби. А що вже білі й жовті квіточки посходили, росте їх повнісінько — самі вони тішаться своїм цвітом, і земля тішиться! Й сниться Денискові, що назбирав квітів чималий жмуток, притулив їх до губів, лоскоче собі лице, так вони свіжо й солодко пахнуть, що нюхав би й не перенюхав би!
Прокинувся, розплющив очі, зиркнув на свої руки — а вони порожнісінькі, й ніяких квіток немає. Стало шкода Денискові, що прокинувся, й ніяк він повірити не міг, що квіток не назбирав — відчував на долонях доторк їхній, навіть здавалось, що чує, як пахнуть… Але ж нема, нема квітів, от шкода йому! Й листя жовте під ним шарудить, холодком од нього несе, гірчить, в’яленим пахом дихає. Й осінній вітерець тугою хвилею прокочується по верхівках, і дерева поколихують ними, наче полисілими головами, турботливо так поколихують, занепокоєно.
Належався Дениско на купі опалого листя скільки хотів. І вже підвестись надумав, як побачив, що хтось наче йде через гайок. Дениско висунув голову, взявся стежити — хто б це такий міг бути, що йому треба тут! Усе ближче мигає одягом, ось і на галяву вийшло з-за кущів. І тільки воно на галяву вийшло — мало не засміявся Дениско. Бо думав, що це людина, що це, може, хтось по листя в гайок прийшов, аж воно гніде лошатко! Пройде трошки, нахилить морду, обнюхуючи землю, далі знов рушить, знов обнюхує. Славне таке лошатко, а ніжки в нього до колін біленькі, наче воно панчохи зодягло. І на лобі йому хтось білу мітку залишив.
“Еге, та це ж воно заблудилось”, — подумав Дениско. Подумав — і голову в самісіньке листя запхнув, узявся стежити за лошатком. Ось воно зупинилось посеред галявини, морду витягувало то в один бік, то в другий, наче принюхувалось до осіннього гіркого вітерця або ж приглядалось — куди йому далі йти, щоб вибратися з цих хащів. “Колгоспне, — знову подумав Дениско. — Треба висунутися з листя, щоб воно побачило мене зоддалік. Щоб не перелякалось, як я візьму й вигулькну з листя”. Поволеньки підвів голову, всівся на купі й так сидів, чекаючи, поки лошатко подивиться в його бік.
Воно глянуло на нього — й не злякалось, і не побігло притьмом, як Дениско сподівався.
— Розумненьке ти моє, — вголос подумав хлопець і всміхнувся лошатку. Усмішка застигла на його обличчі, ніби він чекав, що воно зрозуміє його приязнь і теж відповість усмішкою.
— А йди-но сюди, — покликав Дениско і ледь-ледь ворухнув рукою, наче запрошував. Бо він боявся налякати гніденького заброду.
Гніденький заброда стояв на місці. Дениско звівся, листя зашурхотіло голосно, проте лоша стояло як укопане.
— Та ти не бійся, — сказав йому Дениско, так наче воно й справді злякалось.
І тільки він це сказав, і тільки він ступив із купи листя, як лошатко стрибнуло з усіх чотирьох, як воно головою крутнуло, як воно хвостом-обрубком махнуло — і в кущі скочило, тільки заблищали його білі панчохи, тільки швидко так загупотіло, наче хто груші обтрушував, а вони рясно сипалися.
Захоплений тією раптовою втечею, Дениско аж рота роззявив. А потім кинувся навздогін. І руками замахав, і закричав щось (мовляв, не втікай, не заподію тобі лихого), проте лошатко чи не почуло, чи слухати не захотіло. Воно собі летіло через гайок, наче земля під ним горіла, й захеканий Дениско зупинився, стежачи за ним гарячими очима.
І вже коли гніденький одбіг далеко був, то Дениско знову кинувся навздогін.
Та марно він біг. Бо коли вискочив із-поміж дерев на луг, то лошатко вже далеченько маячило, коло череди, побіля якої й коні паслись. І Денискові смутно стало, що ота їхня зустріч на галяві так нічим і закінчилась. Це ж не тре було висовуватися з купи, тре було лежати тихесенько й не дихати, вистежувати те лошатко, бо воно ж таке гарне та смішне.
Дениско сів на пеньку й зоддалік дивився на худобу, що паслася, іноді бачив своє лошатко, а то не ставало його видно за кіньми чи за коровами. Як раптом щось шурхнуло в хлопця за спиною, він аж зіщулився — й зразу ж, схопившись на рівні ноги, обернувся назад.
Перед ним стояла на землі велика чорна ворона й пильно дивилась на Дениска. Захоплений цією зустріччю зненацька, хлопець спочатку і ворухнутись не міг. Відчувши певність, Дениско простягнув перед собою руку й так пішов до ворони. Чорна птаха хитнулась на місці з ноги на ногу та з крила на крило — і стала поволеньки тікати від нього.
Бігла вона перевальцем, опираючись то на ліве, то на праве крило, а злетіти вгору й не пробувала. “Е-е, та вона підбита чи поранена!” — подумав Дениско, впевнюючись у тому, що тепер уже ворона не втече від нього. Він кинувся швидше, бо ось і гайок, ось вона шасне між кущі, а там і на дерево злетіти спробує.
Впав грудьми на траву, й ворона мало не вискочила, проте він схопив її за крило. Мабуть, треба було хапати її обома руками зразу, тоді б вона не дзьобнула його боляче. А то дзьобнула, й тепер він, притискаючи ворону до грудей, розглядав свій мізинець, зарожевлений кров’ю.
— Ага, попалася! — сказав Дениско. Сповнився радістю від того, що хоч вона й захищалась, хоч і поранила йому палець, але ж не втекла!
Повернувся до того пенька, де сидів незадовго до раптової зустрічі з вороною, й почав із нею розмову:
— То не розкажеш, чого від мене тікала? Адже сама прийшла до мене, а потім кинулась тікати? Чого це ти никаєш, чого підбита? А може, ти й не підбита, а така вже стара, що й по світу ходити важко?
Ворона слухала — й хоч би тобі каркнула у відповідь. І Дениско відчув жалість до неї, що от вона сама, що літати не може. Якщо вона від нього, Дениска, не втекла, то так само від звіра не зможе втекти — від лисиці чи тхора. І навіщо тільки він зловив її? Хай би між дерева вскочила, а там їй воля, там якийсь і захисток знайшла б.
Випустити? Е-е, ні, не випустить, бо це ж так виходить, наче він відцуратись хоче від неї, а вона ж у біду потрапила. Тепер вона стане здобиччю чиєюсь, і винуватцем її загибелі буде він, Дениско. Бач, вона й не пробує вирватись, мабуть, уже й рада, що піймали її.
І зворушений Дениско легесенько погладив ворону. Потім вдруге провів долонею по її лискучому пір’ю. Й тут вона стрепенулася, вдарила крильми, напружила пазуристі лапи свої — і вже вирвалася з Денискових рук, уже вона підстрибом бігла по рудій траві. Він за нею навздогін, а вона знялася й низесенько так над землею пролетіла. Вже вона коло вільх, уже вона злетіла на дерево і всілась на гілляці.
— От яка ти! — засміявся голосно Дениско, здивований, що ця ворона зуміла приспати його пильність, зуміла вирватися з його рук, та ще й літати не розучилась.
Здивований був, а водночас і радий. Якийсь час стояв унизу й стежив за вороною. А вона сиділа на гілляці поважно, обхопивши її кістлявими пазурами.
— Ну, бувай здорова! — сказав їй на прощання й подався геть.
Оглядався на вільху доти, доки міг бачити там свою ворону. І все усміхався — чи то згадуючи, як ворона його обдурила, чи то лошатко згадував, яке стрімголов дременуло від нього через осінній гайок.
Раптом спинився й задумався над тим, як йому додому вертатись. Та й вертатись іще не хотілось. То він звернув убік, де балочка, що вела до їхнього городу, мала таке собі відгалуження — ярок, а в тому ярку-жолобку росла дика груша. Стара дика груша, на яку не залізеш і грушок не обтрусиш за одним разом, бо така вона густа й колюча, що не продерешся. Тому-то щоразу, коли тільки навідаєшся сюди, можеш назбирати падалиці.
Дениско спинився під грушею — внизу валялось чимало дичок. Із-поміж них узявся вишукувати гнилички. Гнилички були соковиті, цукристі й чомусь холодні — холодніші від повітря чи від трави, на якій лежали. Дениско навідувався сюди вже не вперше, й сьогоднішні гнилички видались йому найсмачніші. Мабуть, подумав він, якщо прийти сюди завтра чи післязавтра, то будуть вони ще солодші, ще соковитіші.
Він вишукував для себе найкращі грушки, як натрапив на коробку з-під сірників. Спершу подумав, що вона порожня, та коли вдарив ногою, то в коробці задеренчали сірники. Дениско зазирнув усередину — ого, скільки їх, і, либонь, зовсім сухі, не намокли. Він тернув один — засмерділо сіркою, вогник затремтів, заколивався.
Дениско зрадів своїй знахідці, навіть танцювати взявся та щось вигукувати. Струшував коробкою коло вуха, слухав сірникове торохтіння — й сміявся. І треба ж було, щоб йому так пощастило! Надибав сірники, а вони й не намокли!
Нагорнув купу листя грушевого й підпалив. Огонь заяскрився, димок пахнув Денискові в обличчя — й так йому добре стало, що нікому не зміг би того виповісти! Коли багаття стало пригасати, то назбирав іще сухого галуззя, й воно затріщало, запалахкотіло.
Скоро під грушею не стало вже чого палити, й він, озираючись, як то його пригасле багаття продовжує диміти кволим димком, подався геть.
У балочці надибав старий пеньок, а коло того пенька росли верби. То Дениско визбирав геть усеньке галуззя, що валялося поблизу, обіклав ним пеньок і запалив. Галуззя згоряло хутко, то хлопець усе підсовував та підсовував, і незабаром пеньок став тліти, обвуглюючись та беручись жаром. “Ех, — думав Дениско, — коли займеться пеньок, то довго в ньому жар триматиметься, бо це ж пеньок іде під землю, й під землею горітиме. Либонь, кожен корінчик візьметься вогнем, жарітиме”.
Й тільки він уявив, що вогонь піде землею, що там кожен корінець згорить, як шпигонуло йому в груди, й він уже не відчував од вогню тієї радості, що недавно. Бо подумав Дениско про те, що пеньок, на якому він розклав багаття, либонь, вербовий, а коли вербовий, то навесні зможе пустити пагіння, а з них виросте молода верба.
Й він схопив довгий патик і взявся розворушкувати багаття. Розкидав убік тліюче гілля, і йому було шкода, що пеньок зайнявся. Потім пальцями гріб землю, тією землею присипав пеньок, і навіть поплював на нього, щоб швидше погасити.
Рушив додому, радий, що догадався погасити пеньок. Бо це ж безпремінно верба молода з нього виросте, безпремінно. Руки мав замурзані сажею; землею, від одягу тхнуло димом. Відчув, що тримає щось у руках, глянув — і здивувався: сірники. Розмахнувся — й кинув коробку так далеко, як тільки вона могла залетіти.
Короткий осінній день темнів і супився…
