таки доплив, біжу берегом, хочу кричати, а голосу нема, тільки зіпаю, ген-ген видніє батько на коні, спинився на піщаній косі, кінь воду п’є, грива в Дніпрі купається, я передихнути не годен, серце в горлі стало, я б ноги поклав на плечі, аби так швидше, а кінь, либонь, притомився, п’є воду, вже добігаю, голосу нема, та я таки крикнув, батько обернувся, всміхається так, що душі живої нема, я теж сміюся, руки простягаю, в річку падаю, стаю на коліна, тільки ось батько наче не своїм обличчям усміхається, якесь не батькове обличчя в батька, ну, думаю, це після страшної розлуки, це в нього на тому світі лице одмінилося, струпішало й почорніло, губи запали, волосся під картузом вигоріло, на тому світі хіба таке ще трапляється,
й озвався батько голосом до мене якимсь не батьковим, плюсклим, але ж і голоси, мабуть, плюскнуть на тому світі,
зводься, каже, з колін, чого став на коліна, мовби молишся на мене,
каже, викапаний ти батько, і батько твій змалечку такий самий на виду був,
і тоді вдарило мене щось у душу, сльози снопами з очей бризнули, бо хоч і в батьковому одязі, бо хоч і в батьковому картузі, та на коні зовсім не батько, а його дядько Шаргало, що й цигана одурить, так любив коней, так пісні та молодиць любив, його потім за конокрадство й порішили, що і сліду не знайшли,
вставай з колін, каже, я не батько твій, лиш у святковому батьковому одязі, твоя мати віддала мені святковий батьків одяг, то я й зодягнувся, оце від удовиці їду з сусіднього села, та вставай із колін, каже, чого такий страшний, лиця на тобі нема, боронь мати божа, щоб я ще тобі трапився в батьковому одязі,
і давай із себе здирати все батькове,
а я на колінах стою в Дніпрі,
ох, внучку, радість моя, та хіба дурна баба Килина втямить, нащо я ту чарку випив, ну, випив у людей на весіллі, та я не п’яний і розумом не дурний, та здалось ниньки, що знов удосвіта несемо батька на хресті від дзвіниці, що знов пливу до батька через Дніпро — й виплисти не годен, а батько берегом на коні їде, ох, внучку,
тобі, мати, не журитися,
тобі, мати, веселитися,
йде донька за чорнявого,
за молодчика та за бравого,
вже старе назад та не вернеться…
На лиці в білої хати — двоє вікон, мов очі, згори сіріє витьопана негодою солом’яна стріха, наче хата сірою хустиною перев’язалась по самі брови. Мальви цвітуть поміж хатою й грушею, а під грушею — збитий із дощок стіл, за яким обідали чи вечеряли погідними днями літа.
А коли це літо густо пахло городиною й садовиною, аж дзвеніло нерозбавленою синькою далини, тужило горлицею в липах?
— Діду та бабо, хто мій батько?
Дід Гордій начебто й не почув над глиняною розмальованою мискою, в якій парували молочні галушки, а баба Килина зронила слова — як павутинки:
— Питай у матері.
— Хто твій батько? — аж перегодя перепитала мати голосом солодким, як гречаний мед. Полилась поглядом за похилені ворота, наче очікувала, що хтось появиться ось зараз із зеленого виру горбатої вулиці. — Вітер…
— Хто? — не йнялось віри.
— Авжеж, синку, не буває без батька, отож батька маєш, вітер — батько у тебе.
— Вітер? — тужили очі. — Який вітер?
— А вітер із Княжої гори.
Висока Княжа гора чорніла лісами скраю села, зі збри-жів-хащів де-не-де прозирали самотні хати, наче хтось розгубив перламутрові мушлі, що бережуть таємниці.
— А чом у метриці записано, що батько — Данило?
— У метриці записано Данилом, а так — вітер… Вітер із Княжої гори…
Дивно спухають щоки, очі бубнявіють, губи вихоряться — й сміх вихлюпує з душі, бурунить із горла, як весняний бурчак.
— Мати! Неси хутчій миску!
— Навіщо тобі миска?
— Мати, неси хутчій ложку та ще вкрай хліба!
— Ложку маєш, і хліба накраяно.
— Ось дід Гордій!.. Ось я!.. Мамо, я відсунусь від діда, а ти отут поміж нами на столі постав миску, а в миску насип галушок! — Крізь іскристі бризки сміху слова прориваються, мов срібні краснопери проти річкової течії. — Хай поміж нами сяде вітер із Княжої гори, хай пообідає, бо хіба ж не виголодався там, у пущах!.. Гей, вітре Даниле, ходи-но з нами обідати!
— Вітер не голодний, — каже баба Килина. — Йому в лісі є що з’їсти й випити, в лісі багато всякого добра.
Дід Гордій наче й не чує балачки, бо йому вуха завішано сивою хмарою.
— Дитино, вгамуйся, — каже мати, — вітер сам себе в обиду не дасть.
Біжить до хати, приносить із хати полумисок і розмальований у червоні вишні великий ополоник, наливає із засмаленого горняти молочних галушок до полумиска.
— О! — й сльози на віях мерехтять, як мокрий сніг. — Сідай, батьку-вітре Даниле! Бо вієш скрізь, а дома найкраще!.. їж, мати ще підсипле, їж, у погрібнику є ще кисляк у гладущику, і хліб іще є на миснику, й старе сало в мішку у коморі висить на гаку, й іще сушеницю торішню не поїли, є пшоно, ти їж, вітре-батьку, їж, батьку-вітре…
Сльози бризкають з очей, наче опиняється в мерехтливому кущі з бризок-сліз, і дід та баба сяють і ламаються в цьопу кущі, й мати, й стіл під грушею, й груша, й геть-чисто все, що потрапляє на очі. Біжить від груші в цьому болісно-сяйливому кущі, сам — наче колючий кущ сліз, то він — сльози, то сльози — він, то село — плаче, й Княжа гора — плаче.
Вибалок затоплено різнотрав’ям, що хлюпає в груди, по хвилях різнотрав’я вигойдуються білі, рожеві, червоні та жовті квітки, мовби спалахують відблиски на поверхні теплого моря, над морем цим зеленим літають лелеки, а ген віддалік і походжають гуртом, лиш спини лелечі видніють і голови їхні стримлять, схожі на небувалі квітки, які також вигойдуються на вітерці,
дід Гордій у морі трав — зодягнений у полотняну сорочку, з хмарою сивого волосся на голові — скидається на лелеку, тільки більшого від справжніх,
ви обоє обвішані торбинками, в які сьогодні з досвітку збирали трави і цвіт у вибалку, де худоба не толочить зела, бо такий цей вибалок неприступний для худоби, де зело вільно п’є уночі гостре світло далеких зірок і густе місячне молоко, де зело вдосвіта викупується в цілющих росах і вдень ніжиться в сонячному літеплі,
цей вибалок схожий на відкриту жилу в грудях землі, над вибалком-жилою по краях ростуть дикі груші, терен та шипшина, а сам вибалок-жила, ген дотикаючись до Княжої гори, ховається в її могутніх надрах, мабуть, саме з її надр і виливаються щовесни оці живі буйнощі різнотрав’я,
ви здираєтеся схилом вибалка, що густо поснований деревієм, де грають бджоли на невидних пахучо-медових струнах, уже й поміж тернів нагорі, а за тернами стеляться весняні поля, від яких очей не відірвати, ген і ваше село видніє хатами й садами,
а дід і каже, що отут, над вибалком, колись до революції та й після революції стояв хутірець, уже нема хутірця, й тобі не віриться в дідову річ, що стояв хутірець — і не стало, бо от, скажімо, Княжа гора стояла — й стоїть, село було — і є, дід Гордій жив — і живе, так само як Дніпро тік — і тече, так само, як над Княжою горою, над Дніпром і над дідом Гордієм напиналось і напинається небо, все це не зникло — й не зникне, отож і хутірець має бути, ось тільки слід уміти побачити,
а дід Гордій, обвішаний торбинками з травою та цвітом, і каже, що колись його були ховали-хоронили з цього хутірця, якого вже нема,
а ти, обвішаний торбинками з травою та цвітом, і питаєш, як це діда Гордія колись могли ховати-хоронити з цього хутірця, коли ось дід поряд із тобою ступає, живий — непохований, і ти, сміючись, лапаєш діда за полотняну сорочку, за штани й за торбину на грудях його смикаєш,
а дід Гордій, ледь розкривши равлики-стулки очей, і каже, що таки хоронили його давно, ще підпарубком, вуса ледь засіялись, ну, зодягли його в дубову сорочку, застелену зсередини білим крамом, руки на грудях склали та й понесли його з хутірця, ранньої весни понесли,
а ви, діду, пам’ятаєте, як вас несли, як же ви пам’ятаєте, коли на вас дубову сорочку зодягли, дивно зодягли, значить, бо тепер от коли на кого зодягнуть, то він уже нічогісінько не годен побачити з тієї сорочки, як же ви побачили, ну й очі у вас,
еге ж, очі в мене, каже дід Гордій, усе бачили тоді в небесах синіх, саме жайворонки повернулись із вирію, тріпочуть грудочками вгорі й так виспівують, що страх славно, здається, ніколи б не вмирав, дивлюсь я в небеса, а мене несуть дядьки на плечах, і дубова сорочка пахне свіжими стружками, дикі гуси тягнуться наді мною до Дніпра, один за другим качині табуни пролетіли, й так легко дихається на дядьківських плечах, і такого вітру в грудях, що, здається, легкий та звітрений, полинув би разом із дикими гусьми до Дніпра, полинув би в качиному гурті,
а як до села нашого стала доходити процесія, то жалібно заголосило жіноцтво, мати з батьком заплакали-заридали, й навіть заплакали дядьки, а дядьків багато набралось на мій похорон з сусідніх сіл, плачуть, що такого молодого несуть на кладовище, помер, життя не звідавши, й мені самому в дубовій сорочці закортіло плакати, вже й лелеки в небесах не радують, уже й летіти до Дніпра в качиному гурті не хочеться,
оцією дорогою тоді йшли, що зараз із тобою йдемо, ось тут вітряк стояв, уже нема вітряка, згорів минулої війни, а тоді, ще позаминулої війни, тут усе й сталось, а сталось таке, що тобі важко втямити нині, то завтра втямиш, коли розумом виростеш,
а сталось, що поклали мене в дубовій сорочці отак під тополею старою, давно вже нема тієї тополі, плакати не плачуть, а лиш бурею — крик, і ґвалт, і стрілянина, такий рейвах кругом, коні іржуть, худоба реве, хтось біжить, хтось тікає, а я лежу, бо сказали мені, покійному, лежати, лиш небо над головою бачу, а в небі що, а в небі гайвороння під смушевою хмарою в’ється, вихорами злетіло у височінь, ну, думаю, скільки гайвороння багацько,
а потім сила якась підхопила мене, зірвав із себе дубову сорочку, бо чого ж це вилежуватись під гайворонням, коли бій кругом, коли процесія — вже й не процесія ніяка, та й не покійник я, а живий-здоровий і навіть шаблю стару козацьку тримаю в руках, та шабля муляла бік від самого хутірця,
господи, що діялось тут, біля вітряка, тих реквізиторів німецьких, що від Центральної ради, побили-посікли на капусту, бо хто ж із їхньої банди боявся похоронної процесії, ніхто не боявся, вони тут безпечно отаборились та полуднали, з горілкою, книшами й шинкою, що по людях награбували, значить, полуднали, а процесія по них і вдарила, хто з чого мав, хто що поховав під полою, там карабін чи обріз, постріляли й пошаткували їх на капусту,
вже та процесія не плаче й ридає, як ото за мною, живим, ридала, хоча, здається, чом не ридати, коли стільки покійників під вітряком, уже процесія кинулась поміж худоби, що реквізитори в людях реквізували для німців, уже хто свою корівчину вилучає, хто телицю, хто овечок визбирує своїх, а те гнуздає коня, бо й коней позабирано, а хто прямо сідає на воза, де печеного хліба накладено, чи на грабарку, де пшениця на посів, насіннєва, бо все брали в людей, сідають на вози — й гаття, чалі, і вйо, карі, а коні іржуть, а худоба мукає, а вівці блеють, таке ревисько реве, наче судний день настав,
і дядько якийсь у свитці наопашки, хрестик на шовковій шворці теліпається, бігає від воза до воза та все допитується, зерно в тих мішках чи, може, гроші, бо в нього не реквізували ні волів, ні коней, а лиш гроші реквізували, то він тепер бідний як церковна миша, чи немає в яких мішках грошей, а йому кажуть, що нема, що саме лиш зерно, що лиш печений хліб у мішках, авжеж, бо хто б це на такому страшному ярмарку та пустив би його руку до мішків, аби перевірив, тут тікати треба, поки гайдамаки з німцями не наспіли, поки без суду та слідства не постріляли всіх,
а в нас коня забрали з хазяйства, нам без коня — як без рук, а я в ту веремію кинувся, під сідлом стояв прив’язаний до конов’язі, де завжди коней в’язали біля вітряка, коли з помолом приїжджали, ну я — за свого коня, вже тікаю з того побоїська, а батько-мати ще лишились, бо в них овечі кожухи забрано, вони ще за овечими кожухами нипають, як отой у свитці за своїми грішми,
скочив я в сідло, вдарив босими п’ятами по кінських здухвинах — і на Княжу гору, бо хто куди від вітряка тікав, а наші сільські, що з худобою чи кіньми, все більше на Княжу, боялись і німців, і гайдамаків отих, уже я в лісі, в нетрях, аж тут сам себе лясь по лобі, ну, думаю, дурень який молодий, хутчій назад, поки не пізно, назад на той кривавий ярмарок, бо як запізнишся, то добрі люди віддячать — голову тобі знесуть,
лечу я з Княжої, вже й вітряк, таке тирловисько на околиці, забиті лежать урозкидь, і ніде ні душі живої, лиш гайвороння вихором і досі в’ється під хмарами, і засміявся я з радості, що під тополею стоїть домовина, ніхто не взяв мою дубову сорочку, хоч усе тут гребли, от висадив я той скарб на коня, бо ж знадобиться на хазяйстві людям, що споряджали мене на тому похороні, бо хіба в бурю настарчиш домовин, негоже розкидатись,
і знову гайда на Княжу гору, в ліс, де ховались наші від напасті лихої, я в тій домовині й спати вкладався під зорями, сухо й затишно, звірів ніяких уночі не боявся, бо який звір чи нечистий дух відважиться підступити, а мати з батьком їсти носили, поки я стеріг коня, слава богу, переховався, а в селі коїлось тоді таке, що не розказати, бо карателі прийшли карати, а кого покараєш, коли порозбігався народ після такого ярмарку, та однаково без біди не обійшлось,
отак мене колись несли цією дорогою в дубовій сорочці, отак хоронили, ха, в нас народ із хороби розумний, ще не таку процесію втне, аби ворога обдурити й покарати, а я ось тепер пішки скільки ходжу там, де мене колись на руках несли, трави збираю та сушу, як мій батько збирав, як батька мого батько збирав, а наш прадід теж збирав у давнину, він козаків лікував на Запорозькій Січі, це в мене, сказати б, іще запорозьке вміння,
дід Гордій розказує, і гудуть над дідом бджоли, бо такі в нього пахучі цвіт і трави назбирано в торбинки, йде в їхній музиці, неподалік із відчиненого вікна якась весела жінка сміється по радіо, сміється чи не на всеньке село, бо що їй до дідової розповіді, проїжджає мимо автобус зі снопом пасажирів, чужих до дідової думи,
а тобі здається, немов кряче те гайвороння, яке колись над вітряком та над кривавим ярмарком вихорилось, і ти покрадьки торкаєшся незаправленої в штани дідової полотняної сорочки, — чи то шукаєш у нього захисту, чи самого діда Гордія хочеш захистити від чорного гайвороння,
й так ви йдете нерозривною вервечкою, дід Гордій у пахощах трав та бджолах попереду, а ти позаду, теж у паморочливих пахощах та в густій музиці…
