Якийсь такий був цей дядько, немов його покалічила недавня ураганна буря, що плюндрувала сади, городи й ліс. Зачудовані й насторожені, ви поспинялись віддалік. Тоді незнайомий дядько заклав до рота пальці й свиснув грізно, мовби ляснув гарапником по мокрій траві.
— А ходіть-но сюди! — ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсім лагідно поспитав: — Тутешні чи зальотні горобці? З Княжої гори?
— Ми не зальотні, ми з Княжої…
— Та видно, що з Княжої, — засміявся дядько, здаючись уже зовсім не страшним, хоч порубаний та посічений. — Ви мене знаєте?
— Ні…
— Та мене весь білий світ знає! Ви мовчали, набравши води в роти, а дядько у вашому гурті стояв на милицях, наче обламана брила.
— А ви суниці збираєте в лісі? Чи опеньки?
— Збираємо…
— Хлопці, що я вас попрошу… Я сам із Києва, я до вас по суниці приїжджав на Княжу гору. Ну, й годинника свого загубив, буває таке. За той годинник і мовчав би, але ж — трофейний. Я той годинник із Берліна привіз, а ось у вас — загубив. Якось так мулько на душі, наче от — був якийсь час у мене вчорашній, і сьогоднішній, і завтрашній, а без годинника — щось не те, й край… Вам ясно?
Ви мовчали, вам було не ясно.
— А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно іде. — Чоловік чудно смикнув плечима, наче підстрибнув на протезі й на милицях. — Я загубив, а він собі йде в лісі отам…
І показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем.
— Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда?
Ви хлюпнули на дядька хвилями усмішок.
— Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час ішов, коли аж із Берліна йшов… Чудно так, не віриться, що загубив. То ви пошукайте, ви знайдете, чуєте, хлопці? А я навідаюсь, чи по гриби приїду, чи по горіхи… Таких ліщинових горіхів, либонь, нема ніде, тільки у вас.
Скрипнув протез, тужливими голубами загули милиці. І як тільки він суниці збирає? А гриби? А горіхи? Вже сидячи в автомобілі завбільшки з сірникову коробку, дядько дивувався:
— І як він загубився?.. Трофейний! Кому він у лісі показуватиме час? Їжакам, га? Чи вужам? Так їжакам ані час не потрібен, ані годинник німецький… Так само й вужам… То ви пошукайте, хлопці, а я навідаюсь. Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обіймала село високими, грізними обіймами. Де ж там у лісових нетрях шукати загублений трофейний годинник? Десь міряє час поміж папороті, а на його циферблат заглядається мале цікаве лисеня. Або ж сорока-білобока знайшла й занесла в гніздо, бо сорока — знана злодійка, сороці захотілось жити за годинником! Жаль дядька, жаль. Ви ще спитаєте в Княжої гори за той годинник, гора відповість, вона все знає…
— Мамо, а чому в мене сестри нема?
— Від кого ж сестра в тебе знайдеться?
— А ти казала — від вітру!
— Від вітру, дитино?.. Від вітру в тебе є сестри, й не одна.
— Правда, мамо?!
— Авжеж, правда. Ген сорока сидить на груші, бачиш? То сестра твоя від вітру, а ти й не знав, дурненький. Ну, чого супишся? Сорока в гості до тебе навідалась, хоче надивитись на свого брата. І в лісі на Княжій горі маєш сестер, чому ж ти їх у гості не запрошуєш?
— Кого запрошувати?
— Хоч би руду лисичку, вона також твоя сестра. Або козу дику, вона сестрою теж доводиться. Чи ти з такими родичами знатись не хочеш?
Сорока заскрекотала — й понесла свій сорочий скрекіт із груші, низько над вулицею полетіла, всівшись на березі білокорій. А тобі чудно, що так мало погостювала, куди ж ти летиш, сестро, й не поговорили навіть, і ти біжиш слідом за сорокою, й скрекочеш по-сорочому, й руки розставляєш по-пташиному, бо раз у тебе сорока за сестру, то ти їй за брата, схожі ви між собою обоє, ото й розмовляєш, і летиш по-сорочому. Стоїш під березою, поки в її косах примостилася сорока, а потім знову летиш услід за нею поміж садків. Сорока летить через садки, через городи, а ти ще не навчився по-сорочому, отож — де вулицею, де — межею, де — задвірками, а тільки не відстаєш від птахи-сестри, бо ти ж їй доводишся братом-птахом, аж поки в лозах під Княжою горою до твоєї сороки прилучається кількоро сорок, і вони зі скрекотом летять до лісу, скрекотом кличучи й тебе за собою, в гості до своїх гнізд, і тобі кортить летіти до них на гостину, але вже вечір западає, поміж деревами табуняться кошлаті сутінки, й самі дерева ген у хащах — наче позастигали сутінки, прощайте, сороки, мої сестри від вітру та рідної матері, це ж ви до вітру й полетіли, десь він там на Княжій горі володарює, прилітайте завтра гуртом, прилітайте!
Липа на хатньому причілку — як парашут із зеленого шовку, що повиснув над обійстям і ніяк не спуститься на траву, й добре тобі сидиться в цьому парашуті, в якому гудуть бджоли та мурашва, й залітає пташка прощебетати тобі на самісіньке вухо якусь найчудеснішу звістку, яка довго потім бринить у свідомості, тривожачи таємничою загадковістю. І звідси, з завислого над обійстям пахучого й свіжого липового парашута, видно село в зморшках збриженої землі, видно Княжу гору, над якою сяйливою короною палахкотить сонце, видно кучеряві чуби молодих дубків на схилі за городом, поміж них долі то ворушаться, то бігають сонячні зайчики, й тіні ворушаться поміж сонячних зайчиків, і раптом із метушні-біганини сонячних зайчиків і тіней вичаровується щось несподіване, вичаровуються гострі вушка, що завмерли двома настовбурченими листочками, поміж листочками-вушками гостренька мордочка аж пронизливо подзвонює двома вічками-дзвониками, й ніжки такі тугі й чутливі, наче ляклива музика, стримлять із лопушиння, й ось ці лункі ніжки здригаються й ступають по зелених водах лопушиння, й ти вже добре бачиш молоду кізку, вичарувану лісом на Княжій горі.
Завмираєш у липовому парашуті, не дай боже тепер тобі опуститись на діл, і поглядом чатуєш сіру лісову кізку, і боїшся, щоб вона не відчула твого погляду, бо такий він у тебе дзвінкий та гарячий! Кізка подеколи стриже вухами-листочками, вона ще в миготливих сонячних зайчиках і тінях, та вже вийшла з дубняка — й наче роздягнулась із тієї мерехтливої одежі, й залисніла шерсть, й ще веселіше задзвонила очима-дзвониками. Грають стрункі ніжки, грають здухвини, і все в молодої кізки грає, начебто вона не просто дика кізка, а дух Княжої гори, й ось цей дух уже в вишняку за городьбою, вже легко й городьбу переступлено, йде поміж розквітлого маку, що червоніє кривавими згустками, й не боїться, мовби телятко вертається з лугу. Мабуть, таки справді сестра, правду казала мати, сестра від вітру, інакше б чого їй із лісу вибиратись, а так прийшла в гості, бо мають же вони зустрітися колись, сестра з братом, гай-гай, яка ж вона гарненька! Авжеж, полохлива, але… хіба така вже полохлива, коли не злякалась прийти на подвір’я, це ти сам полохливий, сидиш ось у цьому зеленому липовому парашуті, боїшся дихнути й гілку порушити. Ну, хіба ж так зустрічають сестру, спускайся донизу та пригости якщо не травою, то цілушкою хліба, гайда, сміливіше! А кізка, либонь, почула твою думку, самої думки твоєї злякалась — і наче вогонь вибухнув там, де щойно ступала кізка поміж кривавих згустків червоного маку, й той лискучий рудий вогонь перебіг через картоплю, скочив через городьбу, яка щирилась кутастим камінням, залізом та кістками, й ще спалахнув у вишняку, долинувши шелестом потривоженого гілля, — і вже не стало того вогню, кізки не стало, духу Княжої гори не стало, наче й не спускався сюди, не дивився й не дзвонив очима-дзвониками. Отямившись, падаєш із зеленого липового парашута на діл, поміж маків летиш полум’ям, уже вишняк, уже ліс, пташки перекочують у горлечках срібні намистинки, ворушаться сонячні зайчики й тіні, а рудої кізки нема, наче й не було, а тільки привиділось, еге? Ось баба Килина йде поміж кущів, несе сніпок трави на оберемку, вжала для кролів, і тобі кортить запитати в баби Килини про дику кізку, чи не здибалася з нею в лісі, та мовчиш: а раптом кізка почує, що про неї говорять, і вже ніколи не навідується. в гості з Княжої гори? Баба Килина дивується, що гасаєш у хащах, і лице в тебе чудне, мовби з якимсь дивом пострічався, додому гайда, ось я тобі суниць нарвала поласуєш, ходімо ж, дитино! Буркочучи, бере за рукув й веде, а ти оглядаєшся назад, мовби хочеш пересвідчитись, що кізка не визирає з лісової гущавини й не дивиться тобі вслід очима-дзвониками.
Мати розказує, слова її — малинові дзвоники, що видзвонюють журливу мелодію, ця мелодія починає боліти в твоїй душі, і цього погідного дня, після недавнього дощу, який блищить тремкими краплями на листі дерев, на траві та на картоплинні, світ одмінюється перед твоїми очима, Княжа гора постає такою, як у материній розповіді, —
зима притрусила землю пухнастим снігом, дуби-нелині позодягались у сиво-золоті кожухи, берези стоять непогасними свічками, стовбури грабів чорні, мовби вугіллям їх намальовано, грона калини мерехтять рубіновою кров’ю, снігурі жаристо квітнуть на кущах, сяє соснова глиця, вітер дихає шпарким морозцем,
а дітлахи, розлетівшись зграєю по Княжій горі, спускаються схилом донизу, перегукуючись поміж собою, і голоси їхні гостро спалахують у студеному повітрі, аж осипаються жолуді з дубів од голосів, аж глиця сіється на сніжок, що біліє збіглим із горняти киплячим молоком, і шишкарі спурхують із ялин, бо такі дитячі голоси тривожно яскраві, такі дзвінко ламкі,
повпугувані в зимову одіж, дітлахи йдуть забродом, і тобі починає здаватись, що ти йдеш разом із усіма, йдеш зі своєю маленькою матір’ю, яка зовсім не така, як тепер, а наче сільська дівчинка, й ти також кричиш гострим голосом, що аж кришиться від тривоги на іскристі уламки, й морозець щипає за щоки, й зашпори голками всмоктались у пучки пальців,
і, налякані вашою ватагою-зграєю, налякані вашими батогами-голосами, то з-під одного, то з-під другого куща схоплюються зайці, прудко біжать униз по схилу Княжої гори, вони підстрибують клубками сірого вогню, вони петляють поміж дерев, зникають поміж кущів,
ген і дикі кози майнули, з-під їхніх ратичок сніжок пурхав легкими хмарками, кози скочили в ярок, десь там і пропали в хащах,
і сороки стрекотіли, то летючи поперед зграєю дитячою, то летючи позаду зграї дитячої,
і тут ударив постріл, шаркнуло раптовим звуком, наче то зовсім і не постріл пролунав, потім кілька пострілів злилось докупи, наче хтось із виляском ударив молотком по залізній рейці, і діти, широко розтягнувшись по схилу Княжої гори, закричали ще голосніше й розпачливіше, лиця їхні горіли рум’янцями, крізь які пробивались білі, сипкі плями холоду, й очі їхні цвіли колючими квітками, діти йшли поміж дерев і кричали, полохаючи дичину й женучи її попереду, на постріли, в поле, яке вже просвічувалось поміж деревами,
— й ти почув, як куля просвистіла поміж тобою й твоєю маленькою матір’ю-дівчинкою, куля навіть не просвистіла, а проспівала невидимою пташкою, й ти зовсім не злякався, й твоя мати-дівчинка також не злякалась, ви вдарили ще дзвінкішими голосами, бо якийсь заєць біг не поперед вас, а на вас, і від вашого крику заєць сахнувся вбік, щезнув поміж кущів, і знову неподалік проспівала куля тонким пташиним звуком, і ви не злякались, ніхто не злякався, діти широким забродом посувались по киплячому молоку снігів, лиш один хлопчик, що йшов ізбоку й трохи попереду, ген через глибокий яр, чорнявий хлопчик, закутаний у вовняну хустку й озутий у биті валянки, що сягали до пояса, раптом цей хлопчик спіткнувся й став осідати, хапаючись руками за яворину, пальці його повзли по корі, й ти побачив його скривлене від болю обличчя, на якому корчились губи, й очі його так само корчились, і жебонів у нього з грудей чи то стогін, чи то хрип,
і ви з матір’ю-дівчинкою поспинялись, дивлячись на осілого хлопчика під явориною, а решта дітей, нічого не помітивши, й далі йшли та кричали, полохаючи дичину, вже наближались до узлісся, за яким проглядалось поле, що било пострілами, від тих пострілів там і сям позлягали зайці, й дикі кози позлягали,
а одна кізка бігла назад, кізка бігла поміж тобою й матір’ю-дівчинкою, й ви повмовкали, не лякаючи її скриками, кізка залишала слід, вона торочила сніг краплями крові, вишивала сніг червоним узором, збігала схилом Княжої гори все вище, тікаючи від пострілів і від смерті, а дитяча ватага-зграя все йшла на ті постріли,
й вам би йти на пальбу, та ви з матір’ю-дівчинкою відстали від гурту, намагаючись через яр перебратись до хлопця, що осів під явориною, сяючи сльозами на зсудомленому від болю обличчі і тримаючись обома руками за ноги, ви таки перебрались до нього, пораненого, намагалися звести з землі, беручи попід пахви, а він клигав на одній нозі, й там, де щойно сидів, ятрилась червоно пляма на снігу, від цієї плями ви не могли відірвати очей, наче заворожені,
і хлопець той чорнявий обізвався раптом, сказав, аби ви хутчій ішли по шоколад, бо німці вже перестали стріляти, отже, німці віддячують шоколадом усіх дітей, які полохали й гнали дичину з Княжої гори на узлісся, отже, біжіть хутчій, бо німці позбирають здобич, сядуть у машину й поїдуть собі, а ви зостанетесь без шоколаду, й попросіть для мене шоколаду, казав той чорнявий хлопець, бо я ж кричав найголосніше, хіба я винен, що от тепер ногою не годен ступити, ну біжіть, біжіть, бо німці поїдуть зі здобиччю, шоколад пропаде ваш і мій, а вони ж обіцяли вам дати по плитці шоколаду,
сорока стрекотала над вашими головами, підбитою птахою чорнявий хлопчина у вовняній хустині висів на ваших плечах, з поля вже не стріляли, зима на Княжій горі сміялась безмежною срібною усмішкою, скоро долинуло гарчання мотора, й машина з німцями рушила, зоставивши зграйку дітлахів на узбіччі дороги,
й чорнявий хлопець у вовняній хустці плакав, що йому не дістався шоколад, і ми з матір’ю-дівчинкою вели його з лісу, вже в полі побачили кров на снігу від забитої дичини, й так само торочка кривава слалася за вами, наче калиновий сік…
Знову на хатньому причілку сидиш у зеленому липовому парашуті, що шелестить листям, і кличеш до себе Княжу гору так, начеб кликав рідну матір, аби не барилась у колгоспному полі, а верталася б хутчій до домашнього вогнища. Кличеш довгохвостих сорок і диких кізок, а ще ж і зайців, бо зайці також водяться, а ще їжаків, гадюк, куниць, золотаво-пухнастих білок. Дід Гордій сидить під хатою в білій полотняній сорочці, струже ложку з деревини, й кучеряві стружки обліпили діда, як бджоли вощину. А що ти кличеш Княжу гору вголос, то дід підказує:
— Не забудь позвати борсука…
Виспівуючи в липі, слухняно кличеш борсука, хай навідається в гості.
— Не забудь лисицю…
Чом би й не покликати лисицю, і ти з липи співаєш до невидної звідси лисиці, щоб не барилася, а спускалась у село.
— І вухату сову поклич, і горличок поклич… За розумною дідовою порадою кличеш і вухату сову, й горличок, кличеш те, що літає, бігає та лазить, що гарчить і щебече, бо твоя душа готова вмістити в собі все, що вміщає в собі душа Княжої гори, у вас-бо споріднені душі.
— Ти, хлопче, такий, що й вовка покличеш. Кажуть, ціла тічка вовча на горі об’явилась. Ну, тічка чи не тічка, а таки недавно колгоспну ягничку зарізали, що лиш кісточки й познаходили. Вовка кликати не треба — він сам прийде.
Ось на твій клич із Княжої гори, мінячись у сонячному промінні, переблискуючи барвистим оперенням, летять птахи.
— Діду, горлиці летять!
