Дід Гордій сидить під хатою в сивій хмарі розмаяного волосся.
— Діду, вже й лелека летить!
Лице в діда Гордія начебто багатшає ще на одну борозну, а стільки ж їх у нього, що не лице, а рілля.
— Діду, а качки дикі!
Очі в діда Гордія завішано мережаними повіками, за якими він сховався разом із усім своїм великим і загадковим життям.
Горлиці перелетіли в попелястому шумовинні повітря, лелеки відпливли на крилах-веслах, качки прохурчали, сойка майнула рябими крильми, зозуля пронеслась. А ластівок скільки! Ось тільки звірів ніяких із лісу не видно, але ж звірі — не птахи, що сп’ялись на крила й пурхнули на клич.
А борсукові збиратися забарно. Лисиця хутчій прибігла б, але ж дорога неблизька, та й собак у селі страшно.
— Діду, візьміть мене з собою на Княжу гору, я ще ніколи там не був!
— Отуди? — дід Гордій показує рукою. — До неба?
— Еге, візьміть мене аж до неба.
— Е-е, синашу, до Княжої гори треба дорости. Дорости отут, на землі. Ти спершу дорости, а я потім візьму.
— Коли ж я доросту, коли? — кричиш у розпачі до всього світу.
— Скоро доростеш, — каже дід Гордій так, наче то білий світ озивається його вустами. — Поглянь на мене: ось я не встиг оглянутись, як уже виріс. Так і ти не зоглядишся.
Лишенько, невже знову навідалась дика кізка, почувши його клич, ген майнули ноги в дубняку, гілля від бігу її схлюпнулось хвилею?
Привиділося, сонячні зайчики пустують…
Позбирались жінки до безумної Дарки Сторони, мастять їй хату зсередини і з вулиці, пахне кінськими кізяками, з якими розмішано глину для мастіння, пахне розмішаною глиною, пахне просяними щітками, які безкрилими птахами пурхають у жіночих руках, зостав-ляючи на стінах мокрі сліди, що хутко протряхають цього сонячного дня, сама хазяйка безумна Дарка Сторона готує для мастильниць обід, готує надворі, тут у неї літня кухня, вогонь через відчинені дверцята плити щось розказує аж десятком золотих язиків, а ти не відходиш від жінок, бо дуже боїшся чорних гиндиків, що ватагою поставали неподалік і знай чатують, по-булькуючи булькітливими голосами, знай стережуть, аби напасти на полум’я твоєї червоної сорочки, бо, звісно, завжди кидаються на червоне, а жінки-мастильниці гомонять, перекидаються крем’яхами слів, і крем’яхи-слова їхні аж наче порскими іскрами іскряться,
жінки-мастильниці, поміж яких і баба Килина, без якої не обходиться ні весілля, ні родини, ні звіздини, гомонять про дуплавого дуба, що росте на подвір’ї, дуплавий дуб зодягнений у зелену сорочку, з якої стримить костомаччям засохле гілля, сорочка тріпоче на вітрі, голуби співають-стогнуть у листі,
жінки-мастильниці говорять про Дарку, тільки в їхній балачці Дарка зовсім не стара, як оце нині коло плити на кухні літній своїй, а молода, й коси в неї висять до пояса, гадюками звиваються, й очі в неї такі сині й густі, що синіших і густіших не буває,
а староста Засядьвовк походжає перед нею в нових чоботях хромових, які грають на його ногах, наче то дві гармошки грають, староста Засядьвовк похльостує нагайкою по чоботях, по гармошках своїх, по музиці хромовій, смальцем намазаній, в одній руці тримає нагайку, а другою хоче обійняти Дарку,
тільки Дарка йому не дається, випорскує, й коси гадюками випорскують, а староста Засядьвовк говорить, як то любив і любить Дарку й сина Грицька їхнього любить, ніколи так жінку й дітей від своєї жінки не любив, мабуть, наслано, мабуть, наворожено, бо як споконвіків водились відьми на Княжій горі, то й не переводяться,
бачиш, Дарко, поліцаї з німцями вже зняли з коловорота ланцюг, прив’язують Грицька ланцюгом до дуба, хай хоч як смикається, а не вирве дуба з землі, вже руками-ногами не ворухне, а затятий такий, затятішого світ не бачив, його другий день мордують, а він не признається, таки геройська дитина в тебе від мене,
але хоч би й як мовчав, а мусить признатись, де ховаються партизани в лісі, бо сам партизанить, бо знає, було не попадатись у наші руки, а попався, то кажи, хлопче, а коли ти впертий такий, змусимо матір заговорити, мати знає, з ким ти водишся і куди бігаєш до лісу,
комендант Хорст додумався сина мордувати перед матір’ю, з біса мудра голова в коменданта Хорста, вкраїнська голова на такі мудрощі нездатна, авжеж, куди вкраїнській голові супроти німецької,
то признавайся, Дарко, бо вже твоєму Грицькові одне вухо для постраху відрізано, бритва гостра, з німецької сталі, від одного вуха не затупиться і від другого вуха не затупиться, чуєш, Дарко, можеш врятувати сина, а не хочеш, камінна в тебе душа й камінне в тебе серце, тобі дорожчі партизани, чужі люди, а не кров рідна,
таж Грицько вже ніколи не почує дівчат, їхній дівоцький клич не западе йому в обтяті вуха, а все ти винувата, Дарко, перед сином своїм винувата
й переді мною винувата, бо я ж батько Грицьків, а мушу чи йти таке бузувірство й чиню не зі своєї волі, вони й без мене наругу над ним вчинять, як чинять над усім білим світом,
еге ж, мовчиш, ось Грицько вже без ока, німецька сталь скільки очей скосила, не побачать життя, що для німецької сталі двоє Грицькових очей, уже не бачить на обоє, вже матері своєї не бачить, уже світу не бачить, ніч настала чорна для нього,
це ти його осліпила, бо тобі партизани в лісі дорожчі від рідного сина, та невже серце твоє не здригнеться, га, та не рвись ти до нього, однаково не підступишся, то не я тебе по ногах б’ю нагайкою, то нагайка сама собою сіпається, сама січе,
ще говорити годен Грицько, але мовчить, наче заціпило, то зараз йому по-справжньому заціпить, уже не обізветься, вже тебе матір’ю не назве, бо чи ти варта називатись матір’ю, коли звірі до свого плоду сердечніші, та стій, не рвися, так його від катів не порятуєш, а можеш порятувати, ще можеш,
поки нашому синові не дістали серце з грудей, щоб показати, щоб мати побачила серце свого сина, ще жодні-сінька мати не бачила серце свого сина, а ти побачиш, а ти натішишся кривавим серцем свого сина, бо тобі, либонь, не терпиться побачити його в руках катів,
бо тобі любіше глянути на серце свого сина, аніж сказати за ту банду, яка не дає дихнути німцям, від якої життя немає комендантові Хорсту, яка й на мене чигає за кожним кущем на Княжій горі,
тож, лютий звіре, дивися на серце свого сина,
ще воно живе в кривавих руках,
іще воно здригається,
й чому ти не осліпла від серця свого сина,
еге ж, бийся головою об землю, їж сиру землю, сховайся в землі, щоб не бачити такого,
староста Засядьвовк із поліцаями та німцями поїхали машиною, зоставивши криваве серце її сина в траві, й коли Дарка підвела знетямлену голову, то побачила приблудного рябого пса біля воріт, хотіла скрикнути, а голос у неї сів, лиш сапко так сапнула, й пес загарчав, вишкіривши зуби,
тоді й мова віднялась у Дарки, тоді обезуміла вона, з тих пір і не чує, до світу не говорить, і світ не говорить до неї,
жінки-мастильниці, балакаючи, вже хату змастили зсередини та з вулиці, посідали за столом під яблунею, полуднають отим, що їм безумна Дарка зготувала, чорні гиндики вже з подвір’я за ворота, від воріт через дорогу до озера, пасуться біля озера, а ти не йдеш полуднати з жінками-мастильницями, бо не наробився,
ти надибав черепок, нагортаєш у черепок жару з плити й покрадьки несеш до старого напівусохлого дуба, обертаєшся до мастильниць, чи не стежать за тобою, чи баба Килина за тобою не дивиться, і висипаєш жаристі вуглинки в дупло, потім іще набираєш у черепок жару в плиті, знову в дупло висипаєш, із дупла сотається димок, синьою хмаркою куриться, надибуєш віхоть клоччя, запихаєш і клоччя в дупло, ще запихаєш всохлий бур’ян, тріски, дим пасмами в’ється з дупла, а жінки-мастильниці обідають під яблунею, мовчазна Дарка Сторона полуднає з ними, якась там бесіда точиться,
пропав той Засядьвовк із села, десь ковтнула його війна, а може, й не ковтнула, знайшов собі лігво за океаном,
а жар у дуплі вже не тліє, жар уже розгоряється, поймаючи нутро дерева, косичиться дим, а потім із дупла вискочив язичок вогню, мовби то білочка вискочила, вискочила — й сховалась, потім уже дві білочки вискочили, танцюють у дуплі, вже не ховаються,
і коли дуб спалахнув, то жінки-мастильниці скочили за столом, баба Килина скочила, безумна Дарка Сторона скочила, в усіх дикі-предикі очі, бо чого ж це дуб зайнявся і горить, і начебто блискавка не вдарила в дуб, ясний день, гроза позавчора пройшла,
добре, що посеред обійстя стоїть дуб, вогонь не перекинеться на хату й на хлів не перекинеться, й до сусідів далеко, якась лиха година запалила дерево, саме хіба зайнялося б, жінки-мастильниці товчуться довкола дуба, наче сороки, а він усе дужче поймається полум’ям, полум’я рветься з грудей дуба вгору, дуб аж починає стогнати, ледь-ледь гуде, біль і гнів у стогоні, й ти лякаєшся його живого болю та стогону, біжиш геть, аж макітриться в голові, пролітаєш мимо обійсть, уже й школу поминув, уже далеко від хати Дарки Сторони, а чомусь в очах горить охоплений полум’ям напівусохлий дуб, стогне у вогні живим криком, аж душа твоя крається, і здається, нікуди не втекти й не забігти від того вогненного страждання…
Два чорні дядьки (обидва наче з комина вилізли, де обібрались у сажу, з якої лиш очі поблискують голубими яєчками) йдуть стежкою з Княжої гори, ступають один за одним, і тримають дядьки на плечах свіжозрубану грабову тичку, з неї навіть не все листате віттячко стесано. Дядьки йдуть статечно, й жердина поміж ними прогинається, бо таку важку ношу до неї підв’язано. Підв’язано мотузками за лапи, а довгий хвіст по землі метляється, як мітла, мете куряву на стежці, а гостра морда звисає вбік, і язика червоного видно в пащі, й ікла стримлять гострі, аж морозом по шкурі дере. Та це ж вовк дивиться на тебе витріщеними мертвими очима, хоч і мертвими очима — а як люто дивиться, ось зараз, здається, і рикне скаженим риком, ось зараз вивернеться з жердини, бо хоч і здорові дядьки, але чи втримають отакого велетенського вовка, хай навіть мертвого! Страх б’є в голову, й ти щодуху тікаєш від їхньої впольованої страшної здобичі, яка лякає не менше за живу,
а може, ще й більше, бо де ж це бачено — вбитий вовк! А коли страх поступово тане, вискакуєш зі схованки в бузині та й біжиш гуличкою вслід за впольованим вовком, і скоро знову стає страшно, бо на кутку загавкав один та другий собака, їм відповіли інші собаки, Й тепер кругом гримить такий собачий лемент, що й застрелений вовк злякається, не тільки жива людська душа, й від того собачого валування мовби день потемнів, і сонце пригасло, й оті дядьки з рушницями за спинами ще дужче почорніли, — й раптом очі твої бризнули такими сльозами, як горох. Очі бризнули горохом сліз, і вже за їхньою пеленою ясний день і зовсім споно-чів, а дядьки з вовком стали розмитими, наче розтанули й зникли. Невідь-звідки надійшов дід Гордій, каже тобі не плакати, а як ти не плакатимеш, коли сльози самі котяться.
А ще ніхто в нас за вовком не плакав, каже дід Гордій, краще б за ягницею поплакав, що вовк зарізав, а він хіба тільки одну ягницю зарізав! А ти й сам не знаєш, чому за вовком плачеш, чому сльози котяться за тим здоровенним сіроманцем, а не знаючи — ще дужче ридаєш, затуляючи долонями лице, щоб на світ не дивитись і щоб світ на тебе не дивився. Дід Гордій веде тебе за руку додому — й знай усім по дорозі розказує, що ти за вбитим вовком так побиваєшся. Всі дивуються, що така чудна дитина, чудніших і н& буває, бо ще ніхто в їхньому селі, ні в сусідніх селах за вовком не плакав, ну, вродиться ж таке, правду сказано, від вітру. Може, про того впольованого вовка мало б хто в селі довідався, якби ти не плакав за ним, а то ж усім запам’ятались твої сльози пекучі — ну, мовби дощ із хмари падав, дощ твого великого жалю дитячого.
Ранок — це рожева птаха, що прилітає із-за Княжої гори, за рожевою птахою прилітає білою птахою день, на зміну білій птасі прилітає сірою птахою вечір, а вже ніч прилітає з Княжої гори птицею чорною.
Ось іще скрізь сіріє птахою вечір, ще птаха-вечір дзьобає зорі в небі, п’є росу по левадах, кутаючись і гріючись у млистому туманці, але вже має тікати з села, бо ви тільки погляньте на Княжу гору! З-за неї виростають і виростають темні крила, затуляючи небесні прозорі високості, вони все помітніше клубо-чаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар міняться, мішаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цієї птиці, яка летить, її остаточний колір має витворитись аж тоді, коли вона прилетить із-за гори, затуливши небо і полонивши землю. Княжа гора вітриться тьмавими сплесками під грізними крильми могутньої й невідворотної птиці, село западає в усе глибший та глибший морок, що подекуди жевріє освітленими вікнами хатів, і вже скоро хижа птиця ночі всідається між небом і землею, погасивши зорі та місяця, щоб здаватись іще страшнішою і всевладнішою. Від неї треба заховатись до хати, але й із хати чутно, що чорна птиця на гадці не має спати, як то сплять птахи вночі, вона шумить листям у саду, гілкою груші стукає в шибку, шарудить якоюсь галузиною на стрісі, глухо дихає в комин, їй би вгамуватись, а вона, либонь, уже б’є могутніми крильми, а вона починає гоготіти громом, а їй із очей уже прискають довгі й раптові приски блискавок, і хата сповнюється тривогою. Бо прилетіла гнівна чорна птиця з Княжої гори її посланцем, отже, то Княжа гора послала свій гнів сюди в долину до людей, і ти, щулячись, краєчком свідомості здогадуєшся, за віщо такий гнів наслано, його наслано, мабуть, за отого вбитого вовка. Авжеж, бо Княжа гора з вовком заодно, для Княжої гори всі рідні діти — хай лисиця, хай борсук, хай кізка, отож і вовк для Княжої гори є своїм сіромашним духом, і вона оплакує його смерть так, наче рідна мати. Чорна птиця ночі все кублиться й кублиться на землі, говорить громом, дивиться вогнем блискавок, аж хата злякано здригається, й ти непомітно засинаєш, бодай уві сні рятуючись від гніву чорної птиці, хай би вона швидше відлетіла, хай би замість неї прилетіла рожева птиця ранку, пахнучи м’ятою і свіжою росою. Просипаючись уві сні, чуєш гуркітливий голос птиці, що гнівається й гнівається, вогнями блискавок блимаючи у вікна, й жаль за сіроманцем просинається разом із тобою, наче він також твій зведений родич від вітру. Так само, як стрекітлива сорока чи дика кізка, названі матір’ю твоїми сестрами, а вовк — уже начебто брат, тільки якийсь недобрий брат, але ж коли розкинути розумом, то хіба в людей не водиться братів недобрих, кровожерних, але ж і їх так само шкода, серце й за ними побивається. Вкотре просипаєшся, а чорна птиця все кублиться, все гнівається, аж хата від її гніву труситься, мабуть, ніколи й не відлетить.
А потім не віриш своїм очам: вийшовши на подвір’я, бачиш рожеву птицю ранку, що вже летить із Княжої гори! Від чорної птиці де-не-де лиш по темній пір’їні видніє, розгубила то в затінку дерев, то в яру, то під стіною лісу, а рожева птиця ранку летить хвиля за сонячною хвилею, і в її світлі село сміється теплою материнською усмішкою, й сам ти усміхаєшся — до нестримної рожевої птиці, яка таки прилетіла, прогнавши птицю чорну, всміхаєшся до Княжої гори, яка від усієї своєї щедрої душі подарувала цю веселу птицю всьому білому світу!
