Жовтий місяць бабиного обличчя немов за хмару заходить, мова затихає так, як затихає весняна злива, що хлющить у смарагді молодого листя. Гнідий кінь стоїть на річковій обмілині, довкола його ніг сріблом грає дрібна риба, а чайки з хвилястими крильми літають так низько, що ось-ось самі заплетуться в розплавлену мідь пухнастої гриви, щоб маяти в ній живими квітами. Сніп сонячного проміння — немов довга прозора щітка, яка розчісує шерсть на гнідому коні, бери ту сонячну щітку до рук — і мий кінські здухвини та груди, мий мідну гриву та ноги точені! Кінь ірже, сміється сурмистими очима, б’є копитом по воді так, що срібна риба з бризками-жуками віялом спалахують над річкою, й ось ти вже знову сидиш верхи, пальці повлипали в мідь гриви, й Дніпро приймає вас у м’які обійми, хвилі обтікають гостру кінську морду, плещуться на твоїх колінах. Від берега течія слабкіша, та далі дужчає, чайки вже прагнуть заплестись у вихори твого чуба, риба б’є Гнідку в груди, треться коло твоїх босих ніг. Дикі качки спершу сполохано кидаються врозтіч, та скоро вже не бояться, зовсім близько погойдуються на хвилях, наче танцюють, наче творять свій качиний хоровод. Кінь долає течію тугу, як напнуте полотно, й тут, на попутному полотні течії, грають білі лебеді, схожі на розквітлі на воді лілеї, і тепер ви пливете поміж цих лебединих лілей, скоро запливаєте в протоку, затягнуту панциром куширу, тут немов кладовище напівзатонулих корчів і стовбурів, дух їдучий, мов од вапна, б’є в очі, квачем затикає горло, тут нема ні качок, ні лебедів, ні риба не грає, ні рак не чіпляється за босу ногу, а тільки мертвотний сморід мертвої пустелі. Велика ропухата жаба сидить на слизькій колоді, очі в жаби вирячені, неживі, й раптом жаба не стрибає, а звалюється з колоди у в’язке баговиння, булькає каменем. Чапля, що сконала зовсім недавно, сидить між чорного гілля всохлого куща верболозу, а з дзьоба її стримить заснула рибина. Раз по раз на поверхні скипають пухирі повітря, наче миттєві ступи, глухо лопаються, стріляючи ядушливим чадом. Очі самі склеплюються, наче повіки важніють від залізних замків, голову стиснуто обручем безнадії, на грудях лежить тягота, мовби ніколи вже не вибратися з цієї мертвої водної пустелі, та Гнідко розбиває грудьми перепони, його могутня спина вигойдується під тобою, мов дубовий човен-довбанка, тільки ось цей човен живий, і вже наче меншає кругом баговиння, корчів, корінняччя, повітря посвіжішало, на поверхні течії зблиснули чисті струмені. Очі твої розплющуються, цупкий обруч уже не стискає голову, з грудей спадає вагота, бо й мла довкола розсмоктується, крізь неї просівається проміння, і вже ось перша чайка зродилась із того сонячного проміння — й щезла, та скоро вигулькнула друга, третя! Скоро Гнідко вже лисніє від сонячного молока, вже його грива пливе в чистій блакитній воді, зграйка дрібних рибок спурхує попереду над водою, ген похитуються на хвилях гордовиті чаші білих лілей, а трохи далі за ними цвіте на воді лебідь, наче велика жива лілея. Повітря пахтить квітами, якими міниться близький берег, і ти вбираєш у себе принесені вітерцем пахощі лугу, які зціляють і лікують серце. Вийшовши з річки на берег, Гнідко аж дзвенить сяйливою мокрою шерстю, і краплі води скочуються з нього живою ртуттю, щоб померхнути в піску, й ти гладиш коня тремтячою рукою, намагаєшся припасти губами до його великих губів, і смієшся з хворобливим схлипуванням. Тягнеш і тягнеш в обіймах руки до кінської шиї, але чомусь уже не знаходиш Гнідка, а руки торкаються жовтого місяця, на якому несподівано проступають очі баби Килини, і ллється голос-струмок баби Килини, і в його жебонінні віддзеркалюється Княжа гора, авжеж, Княжа гора, якій баба Килина дякує й кланяється, дякує й кланяється, що не погордувала, що змилостивилась, що прийшла травами, птицями й звірами своїми, порятувала дитину від недуги, спасибі ж тобі, Княжа горо, доземне.
Хто зі старих без костура вишневого чи грушевого не обходиться, хто пособляє собі залізною ковінькою, а ти для баби Килини заміняєш і костур сучкуватий, і ковіньку незламну — бере тебе баба за руку — й гайда по селу.
Вона — сільське радіо на моторних ногах, вона — сільський телевізор із меткими, видющими очима.
— Та ніяке радіо зі мною не зрівняється! Радіо вночі не балака, а мені й дід Гордій не замкне на ніч рота…
Ось цього дня біжиш у бабиній руці, а що баба непокваплива, а що баба ціпами старих ніг старанно молотить пісок на стежці, то біжиш ти весь час немов на одному місці, гарцюєш віхтем полум’я у жилавій руці.
— Йдемо на весілля, світ ще не бачив такого весілля…
— Та чого вам на весілля, чи ви дівка?
— О, я не дівка, ти не парубок, а йдемо! Скільки вже бабою Килиною виходжено по весіллях, та все ж разом із тобою, бо ти в неї за посох, а такого весілля світ справді не бачив…
Хата стояла не в падолі Княжої гори, а на згірку, вже в лісі, і, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хаті вже набиралось гостей, за столом знайшлось місце й для вас, та хоч як ти витріщався по хаті — не знаходив молодої та молодого! Як ото завше водиться, що молода — в шумовинні весільної фати, у биндах, у квітках, що молодий — у палахких рум’янцях на щоках, із веселими, якимись ураганними очима, із заметільне звихреним чубом. Позбирались у хаті чи такі старенькі, як баба Килина, чи трохи молодші від них, пили по чарці, гомоніли.
— А де музика? — поспитав пошепки.
— О, який танцюрист, без музики не обійдеться, — так само пошепки відказала баба Килина.
— А чом не співають?
— Бо порозучувались, тільки ти один тут співочий.
— А де молода?
— Колись узнаєш, дитино, — зітхнула баба.
— А де молодий?
— О, прилип, як шевська смола… Ген молодий, хіба не бачиш? Хазяїн — молодий, Остап Кіндратович…
І кивнула головою на літнього чоловіка з поораним зморшками чолом, із таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кіндратовича сидів син зі своєю жінкою, обоє ваші сільські вчителі, сиділи діти їхні, все хлопці, вервечкою біля них, виразами облич нагадуючи не тільки батька, а й діда.
— Так у молодого ж — онуки!
— Хіба онукам зась на весілля до свого діда! — мудро заперечила баба Килина.
За столом заспівали пісню, тільки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподівано сивий молодий Остап Кіндратович затулився долонями, й крізь пальці просочилися сльози. Пісня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хаті — й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював:
— Весілля ж, тату, весілля!
А в самого сльози бриніли в голосі.
Хотілося чкурнути з-за столу, втекти надвір, бо що ж це за весілля без молодої, що ж це за весілля, де за молодого хоч і знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб він уже сизий, що ж це за весілля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув із-за столу, а що баба Килина мала тебе за свій подорожній посох, то твоя рука не випурхнула з її руки, опинились ви з бабою надворі вдвох. За звичкою — бо куди проти неї радіо чи телевізору! — вона розмовляла з якоюсь тітонькою, що пристала до вас, а ти ловив їхню річ, і та річ перед твоїм зором оберталась на видиво живе.
— Була в Остапа на весіллі, — сокоріла баба Килина.
— Хай господь милує, — вишневощока тітонька їй. — Світ усього набачився, а такого весілля ще не бачив.
— Коли воювали, а воно й досі горя скільки! Тож Остап партизанив у лісах за Дніпром, і Меланка з ним у лісі партизанила.
— Там полюбились, либонь.
— Чи в лісі полюбились, чи раніше, до війни, а як Меланка ввійшла в тяж, то він послав її в село, аби в селі родила, а не в землянці. Вона в батьків народила, ховалась у батьків, та хоч як ховайся — людські очі побачать скрізь. Донесли німцям, що партизанка ховається в селі.
— Ще мати її жива, тільки недочуває, славна така…
— Таж і мати Меланчина була на весіллі, і батько Меланчин прийшов би, та переставився…
— Батька теж пам’ятаю, якось такого великого сома несе з Дніпра, на плече поклав, аж присідає під сомом.
— То німці взяли Меланку з дитиною.
— Атож, із дитиною, — згоджується тітонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче ніхто краще неї не знає.
— І на шибениці повісили її разом із дитиною малою, висить Меланка — й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так і тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого ніколи й плачу такого дитячого ніколи б не чути.
— То Остап уночі з лісу прийшов із партизанами, так зняли Меланку з шибениці, хлоп’я мало не задубіло, та врятували.
— Врятували, сидів ниньки в батька на весіллі, з жінкою та діточками. — Й за руку тебе смикнула баба Килина. — Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловік удався.
— Остап із Меланкою не розписувались, правда?
— Хіба ж могли в лісі розписатись? Не було в лісі сільради, жили на віру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.
— А є такий закон?
— Якби не водився такий закон, то не розписали б.
— Із покійною…
— Для когось покійна, а для Остапа як жива, пам’ятав і пам’ятає, та й село наше не забуло, пам’ятає вся Княжа гора. Отаке весілля, а як на ньому веселитись? Сидять і журяться, Остап сльози втирає.
— Він усе життя втирає сльози. Кому — як, а йому — отак…
Голову в дядька мовби мідним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонці, пускаючи навсібіч гострі блищинки, спробуй лише вдар по казану — ото дзвонитиме!.. А під мідним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очі, рум’янці — й ті чорні, биті багровими жилками.
— І не дивіться так на мене, дідуню, — сміється, — бо не впізнаєте. Я нетутешній.
— Та бачу, що нетутешній. — Дід Гордій уже почистив наловлену в Дніпрі рибу, тепер попід жабра насилює на шворку. — Нетутешній, так само як я нетамтешній.
— Як ви сказали, дідуню? — Тамтешній гість дістає з кишені блокнот і авторучку, щось записує, причім усмішка, як місячна доріжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. — Скільки вам років, га?
Дід Гордій мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.
— А вашій бабі? — Веселий гість показує на бабу Килину, що між соняхів порається па городі з сапдю. — Скільки років вашій молодиці?
— Молодиці? — й не осміхнеться старий. — Молодиця завжди молода, вона без віку.
— А внукові?
— А який у внука може бути вік? Ніякого.
— То у вас хтось має вік чи без віку? — Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обіч: — Може, Княжа гора має вік?
— Княжа гора? — перепитує дід Гордій і зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чіпляє шнурок до жердки, яка висить під стріхою, і лиш перегодя озивається: — Княжа гора без віку.
— Ви знаєте, я з археологічної експедиції, — каже гість. — Копаємо тут і на горі, й під горою… Е-е, дідуню, все має вік — і ви з бабою, і внук ваш, і Княжа гора.
Дід Гордій із величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далі переводить очі на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогодні так, як затуляла його і сто, й тисячу, й десять тисяч років тому, як затулятиме крайнебо завтра — й допоки світу. Його чоло зостається холодне, як лід, і в словах чується лід.
— А вік мого внука не загадаєш так само, як і вік Княжої гори. Нащо марно міряти? Не виміряєш.
Потім дід Гордій показує нетутешньому чоловіку все, що зібрала їхня хата за довгі роки, й показує комору, й горище, й сіни, а ще погрібник і погріб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всілякі інструменти, яких ого скільки назбиралось, — і гість на все дивиться з тією мінливою усмішкою, що так схожа на місячну доріжку на воді. Перепитує, щось записує до блокнота, і, либонь, із-поміж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дід Гордій, як найдивовижніша старожитність, що вціліла від минулих віків, одломившись од них так, мов осколок од великої брили граніту.
