Ось і шатристий дуб із дуплом заввишки з людський зріст, де зовсім недавно довелось перечікувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи, а ти сам собі увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що піднісся до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла — й раптом в обличчя вдарило шумом, плюскотом крил, і якась налякана птаха вирвалася звідти на волю, війнувши в очі порохном.
А ось і галява на схилі, всіяна лобатим каміняччям мертвих чужинецьких голів, вони похмурою ватагою сіріють у траві, насиченій духом материнки.
— Ось тут закропимось, — каже баба Килина біля камінної стіни, з якої там і сям дзюркочуть джерела.
Дід Гордій припадає до цівки, баба Килина п’є, ти з матір’ю п’єш, свіжішаючи й дужчаючи душею, а біла кров із каменя ллється, не має впину, бо невичерпна й невмируща в живих грудях землі.
Від кам’янистої стіни ступили в море молодої горішини, й раптом поміж листя заворушилось грубе гілляччя, саме собою заворушилось, і страх уступив тобі в п’яти, бо таке диво з див побачив, а коли гілляччя ще й посунуло через кущі, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсім обмерла.
— Бач, лось який! — стиха мовив дід Гордій.
І лиш по дідовій мові ти застеріг, що це й справді лось подерся через кущі, понісши на голові важкі гіллясті роги, схожі на грубе гілляччя.
— Діду, а це що таке чубате?
Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики, а дзьоба мала довгого й тонкого. Ну, не птаха, а цілісіньке тобі свято, що літає, гніздо в’є, пташенят годує.
— Одуд, — сказав дід. — Присів коло свого гнізда.
Трохи далі в дубняку лунав сухий і чіткий перестук: почіплявшись пазурами за стовбури дерев, строкаті дятли знай довбали дзьобами кору, дістаючи з-під неї поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливістю вони трудились, нагадуючи і діда Гордія, і бабу Килину, і матір, які вже коли заходжувалися коло якогось діла, то так пильно, мовби оці строкаті дятли.
І ти всміхнувся своїй думці. А ще всміхнувся від утіхи: мабуть, доріс… мабуть, хоч трохи доріс до Княжої, що тебе ось сьогодні взяли з собою на гору!
Йдучи попереду, мати співала, а баба Килина підспівувала сухим голосом-комишиною:
Чорні птиці, білі птиці,
наче світлі й темні лиця…
Здавалось, що пісня не просто народжується з їхніх грудей, а йде разом із матір’ю та бабою Килиною в одному гурті, й пісня схожа на веселу дівчину, чия голова заквітчана польовим вінком, ось тільки не видно цієї дівчини і її вінка, а тільки немов голос її чується, переплітаючись із голосом матері та баби Килини.
То полинуть на чужину,
то повернуть на Вкраїну…
А довкола в хащах лісової зелені їм підспівували птиці, які таки повернулися навесні з чужини й поки що не збирались у далекі краї.
Бо ніде в світах немає
так, як є у ріднім краї…
Тут лісові хащі стали розступатися, ви вступили в море високої трави, що била високими хвилями, й тобі здалось — що з головою потонеш ось у зеленому мерехтливому шумовинні, коли не триматимешся стежки, й вуста твої затріпотіли від усміху, що обпалював холодком тривоги, а тривога та народжувалась аж у серці, й від неї все тіло звітрювалось, прагнуло бігу.
Бо липі тутки і радіти,
поки сонця, поки світу…
Й коли нарешті опиняєшся на Княжій горі, то розумієш, що тут, піднебесна, — вона ще більший всесвіт, ніж здається тоді, коли дивишся на неї знизу, від села.
Ген унизу видніє Дніпро, прослав блакитні, повиті тоненьким маревом полотна блакитної води, яким кінця й краю не видно. А полотна води стеляться попід шелюгою на лівому березі, попід очеретами, а за шелюгою й очеретами — зблискують заводі, мерехтять рукави, що гаснуть у заростях густої зелені, темніють гайки та ліски, що розляглись ген-ген по всьому задніпровському безмежжю, повитому де густішими й де рідкі-шими серпанками. Здається, цей задніпровський простір не обмежений обрієм, бо коли зіркіше вдивитись удалечінь — видимий обрій відступає ще далі, він немов одпливає в ранкову сутемряву, яку творять сірий туман по низинах, сині серпанки, біласті випари, їхні непевні кольори творять розмиту, акварельну картину безбережних лугів, над якими — сонце.
Воно ще низьке, ще неправдоподібно велике, а тому що над обрієм — зводиться й летить у височінь швидше, ніж тоді, коли воно вже зведеться у кілька дубів над землею. Здається, сонце полощеться, наче вітрило на морі, й це вітрило напнуто на якомусь невидному кораблі, котрий пливе в небесах десь так далеко, що й не побачиш, ото лиш вітрило й видніє.
Твого села з Княжої гори не видно, сховалось унизу в підніжжі, за верхами дерев, а перед зором простираються великі застиглі хвилі землі, що здіймаються де крутішими, де пласкішими горбами, а поміж ними — синіють діброви, порозбігались поля барвистими веретами, що мають чи сивошовковий відблиск пшениць, чи золотаво-жовтий відблиск соняшників, чи темно-зелений відблиск буряків, і, звісно, ще різних відтінків розбуялого зела, що ввійшло в ріст і в силу, що зараз відкривається сонцю з радістю та щирістю. І як задніпровську даль не стиснуто обручем обрію, так і горбаті поля стеляться в безмежжя, яке їм подаровано в цей ранок не тільки сонцем, ай — Княжою горою, бо лиш на такому безмежжі вона вповні й може явити перед тобою свою велич.
І весь цей простір землі немов біжить і стелиться до ніг, бо струмить пружний вітрець, горнучи й горнучи хвилі трав, а ці хвилі трав на Княжій горі збираються у важкуваті зграї, схожі на пташині, що летять низько-низько, ось хотіли б зірватись увись — і не можуть, тому-то й тріпочуть крильми не в небесах, не під самотніми пір’їстими хмарками, а тут ось, на веселих і розчублених верхах Княжої гори.
— Ну, — озивається дід Гордій, і в його примружених очах немов іде якась задумлива, млиста мряка, такі його очі далекі й непроникні. — Славно тут?
Хочеш озватись, та язик німий, мов камінь, — і лиш осміхаєшся у відповідь.
Дід Гордій, стоячи поряд, озирає ті самі нескінченні простори, зморшки на його шкарубкому обличчі здригаються, й ти не сумніваєшся, що дід Гордій бачить таке, що тобі не приступне, не відкривається ні для очей, ні для душі.
— Дідуню, — озиваєшся зрештою. І вмовкаєш, бо не годен вкласти своє зачудоване запитання в слова.
— Ну? — старий долонею гладить твою голову, підохочуючи.
— Дідуню…
Й немає слів, наче пожухли, як весняна розсада в приморозки. Бо якими словами запитаєш про цей світ, скажеш про цей світ, який відкривається наокіл? Жодне слово не вмістить, лиш очі й душа вміщають — і то лиш видимий. А як побачити й відчути світ невидимий, що тоне ген там, за мінливими обріями?
Скільки людей сьогодні зібрали зелені верхи Княжої гори! Над головами перелітають журавлі, і сільський люд із косами та з граблями в руках також схожий на журавлів, і цей люд заходився не коло роботи, а коло якогось веселого й шпаркого танцю тут, де пухкі кили-.ми трав, і їхній людський танок дуже схожий на жу-ирвлиний — і дід Гордій із косою в руках зараз у такому танці, і баба Килина з матір’ю, тримаючи в руках граблі, також наче витанцьовують по-пташиному, й лиш ти без діла, але тому, що метушишся поміж косарів, також схожий на малого журавлика. На малого журавлика, який уже оперюється, в якого ростуть і дужчають крила, а вміння літати — вже є, від зачаєного бажання літати аж тремтить у грудях, і ноги трусяться, і руки здригаються.
Від косарів, що танцюють журавлиний танок між кущів та між дзеркал озер, налитих весняними дощами, біжиш із вітром, що по-батьківському помагає, віючи в спину; ластівки в’ються кругом, ледь не черкаючи твого чола; квіти з трави сміються червоними, жовтими та білими очима, які трішки мружаться від бджіл. Стежка в’ється сувоєм невибіленого полотна, що зжужмався в травах, і чи то ноги твої прудкішають, чи то стежка хутчіше несе, тільки ти все стрімкіший і стрімкіший, вибігаєш на найвищу маківку, вищої за яку поблизу немає, і всі косарі позоставались ген унизу, в морі трав, — та й тут зринаєш у височінь!
Та й тут, на маківці Княжої гори, зринаєш душею у височінь і летиш над молодою літньою землею, над легким дніпровським безмежжям, летиш у густій синяві повітря, що забиває подих терпким хмелем, і тобі в цю хвилю польоту за рідного брата хіба що сонце, яке летить назустріч.
Хочеш радісно крикнути — до рідних своїх, до землі, до Дніпра, та давкий крик застряє в горлі.
І який прекрасний політ, коли душа знялась у небо й вільно долає безмежжя, а ти стоїш на маківці Княжої гори, що надійно тримає тебе всією могутністю своїх лісів і джерел, птахів і звірів, грибів і ягід, тримає урочищами й легендами, отими нескінченними підземними печерами, де на шовкових лугах пасеться споконвічне статурний і дужий кінь Гнідко.
З піднесеними руками, з відкинутою головою летиш над білим світом,
летиш над мальовничим довкружжям полів і сіл,
летиш над пісенним безбережжям Дніпра,
летиш поміж птахів, назустріч сонцю,
летиш над косарями, що косять літню квітчасту траву,
летиш над Княжою горою, —
й Княжна гора летить із тобою в небеса, до сонця, в безбережжя часу.
