І тобі полегшало, що зумів-таки викрутитись. Авжеж, чому б не піти по черешні, вже пора, вже, мабуть, доспіли — скільки їх росте у лісі, а як рясно цвіли навесні, ходімо, Василинко!
— А на нашій черешні ще зелені, — непевно мовила Василинка. — Я ниньки лазила, дивилась.
— У лісі раніше доспівають, ніж у садку, — гаряче мовив ти. — І лісові смачніші, бо дикі.
Василинка ще вагалася якусь мить, а потім таки згодилась. Бо і їй кортіло черешень. Бо й вона думала, що лісові солодші за ті, що дозрівають по овечацьких садках.
І ви подались до лісу отією самою дорогою, по якій колись ходили до ставу дивитись на розквітлі вишні, — по межі, а потім поза городами. Тільки згодом звернули не до ставу, а праворуч, у поле: неподалік, за зеленою скатертю молодого збіжжя, темніли лісові дерева..
Ти раз у раз торкався разків, що лежали в кишені, й намистинки вже не пекли, не жалили в пучки, а наче ласкаво обігрівали, й тебе не переставало хвилювати їхнє тепло, що передавалось усьому тілу, що бентежило думки. І знову щасливо та радісно уявлялось, як прийдете в ліс, а в лісі вже не побоїшся дістати намисто з кишені й віддати Василинці. О, а чому б не прикинутись, що знайшов його на стежці чи десь коло мурашника? Так, спершу слід навмисно загубити, а потім уже знайти — і вдати, що вперше бачиш, що чуже…
Ліс дихнув на вас прохолодою, пахощами свіжого листя на деревах, задзвенів-защебетав пташиними голосами. Ступивши по піщаній стежці з поля в ліс, ви якось одразу опинилися в іншому світі, і цей світ наче пильно приглядався до вас. Приглядався із-за кожного дерева, з-за кожного куща, ніби там ховалась химерна, чужа сила, що не спускала з вас некліпливого, холодного ока. А тому-то й обізвався ти мало не пошепки:
— Поминемо оту яружку, а там уже й черешні ростуть, торік ми туди ходили з хлопцями.
Василинка чудно так поглянула — чи то дивувалася з твого шепоту, чи, може, з виразу обличчя, — й ви звивистою стежкою подались до яружки, де тхнуло болотом, жабуринням та очеретом, а потім поміж кущів калини вийшли й до черешень.
Це були високі старі дерева, що пнулись до самісінького неба. Ви позадирали голови — на гіллі вже є спілі ягоди чи нема? Проте важко було серед густого листя розгледіти, усі ягідки здавались достиглими.
— Ну, гайда, — сказала Василинка та й, обнявши дебелу черешню, сквапно полізла догори.
Ти підійшов до сусідньої, що була, мабуть, іще грубіша, обійняв руками та ногами, трохи проліз і… відчув, що ніколи не здерешся в таку височінь.
Ну, хоч би до отієї гілляки, ну, хоч би до отого сучечка, а там би перепочив і…
Коли, нарешті, здерся, то на очах засяяли сльози щастя. І зовсім близько навпроти побачив Василинку — сиділа на гілляці, однією рукою обійнявши черешню, а другою зриваючи ягоди.
— Василинко! — покликав, щоб хоч подивилась. Глянула — були очі в неї глибокі та темні, наче достиглі дикі черешні. І світилась на їхньому денці таємниця, ніби Василинка здогадувалась, навіщо ти покликав її в ліс, ось-ось візьме й скаже… І ти відвернувся, уникаючи її погляду.
Серед черешень були й достиглі, хоч і не багато. По гіллі ви здирались усе вище, зрідка перемовляючись, — тут, на висоті, голоси видавались начебто чужими. І дивно було почуватись у морі листя, в його зеленому царстві, в черешневій прохолоді, що солодко пахла корою, глеєм, соком ягід. Строката птаха зненацька спурхнула мало не з-під рук, і така яскрава була, що чомусь подумалося про жар— птицю.
Глянув униз — і очам не повірив: під черешнею стояла геть зовсім сива бабуся з в’язкою палива на плечах. Де вона взялась? І зовсім не схожа на овечацьку, видно, з сусіднього села прийшла назбирати сушняку.
Мовчки дивилась на вас, а ви так само на неї. Ну, достеменно схожа на бабу-ягу, тільки чого б ото бабі-язі ходити з в’язочкою? Це ж у неї, мабуть, і костяна нога, авжеж, і десь поблизу стоїть хатка на курячій ніжці.
А може, й справді з сусіднього села, бо нічого не сказала вам, а, повернувшись, поспішно почимчикувала геть. Почекали, поки старенька зникла за деревами, й лиш тоді обізвалась Василинка:
— Наче злий дух, еге?
Знову рвали черешні, та вже почувались не так спокійно, як досі, раз у раз поглядали вниз, наче сподівалися — знову підійшла нечутно, дивиться мовчки.
А може, ось зараз вийняти з кишені намисто, кинути додолу, а потім знайти й сказати Василин— ці, що загубив хтось? Позираючи на неї, чи не стежить, намацав намисто і вже хотів пальці розімкнути, впустити… І злякався в останню хвилину: загубиться між папороттю, не знайдеш, потім тільки шкодуватимеш.
Коли, наївшись та нарвавши черешень за пазухи, позлазили донизу, Василинка мовила:
— Вже й додому пора, бо нерано.
Серце занило від хвилювання дивного. І, зважившись, спритно кинув намисто на діл. І коли Василинка вже трохи підійшла, нагнувся над землею, взяв намисто і вдавано радісно закричав:
— А йди-но сюди, хутчій, я знайшов щось!
І, поки Василинка підійшла, твоя відвага знову пропала, пальці самі зімкнулися в кулак, ховаючи намисто, й ти пробелькотів не своїм язиком:
— Ось тут… он там… гадюка проскочила… а може, й змія.
— Чого ж ти стоїш? — скрикнула Василинка. — Гайда звідси.
Схопила тебе за руку, яка стискала намисто, й ви побігли поміж калини в яружку, сквапно поминули яружку — і вже ген-ген завидніло узлісся. Ти щось брехав про гадюку, схожу на довжелезний дрючок, і дедалі ставало совісніше, важче: обманюєш, а Василинка й вірить. Ну, візьми розімкни долоню, віддай Василинці намисто, яке взяв із собою аж до лісу, не бійся, боягузе.
Пройдете за оту вільху — і вже там… Ні, не за вільхою, бо дуже близько, а за тими ялинами… Чи найкраще в полі?.. Поминули вільху, поминули ялини, вже й на поле вийшли, а сила якась приборкала твою волю.
— Василинко, — знову злетіло з язика, коли йшли через молоде збіжжя, коли до села наближались. — Василинко…
— Що таке? — поглянула синьо-синьо, й тобі здалося, ніби здогадується про все. — Кличеш, а нічого не кажеш.
Але тобі знову замурувало вуста. Василинка лише стенула плечима, дивуючись, а ти йшов слідом за нею і подумки говорив-говорив… І яка вона славна товаришка, й що ні з ким ти ніколи не дружитимеш, тільки з нею, що намисто віддаси тільки їй… ну, ось зараз… а якщо не зараз, то завтра чи післязавтра.
На сільській околиці спинилась — невже їй передались твої думки, невже? І страх полонив єство твоє, і дививсь на Василинку винувато.
— За тиждень, — сказала, — дозріють усі черешні. Підемо?
— Підемо! — радісно зірвалося з твоїх уст. І відразу ж вирішив: знову візьмеш із собою до лісу намисто материне, навмисне загубиш, а потім покличеш Василинку…
— Підемо, — ледь спохмурнівши, мовила Василинка, — та тільки якщо завтра чи післязавтра не пообносять і зелені.
— Однаково підемо!
— А це ж чого? — підозріливе подивилась Василинка. — Чого йти, коли все обірвуть?
— Хіба в лісі одна черешня? — знайшовся ти. — В гущавині знайдемо незачепану, я знаю!
Василинка до своєї хати подалась, а ти до своєї. І щойно розійшлись, як почав себе картати за несміливість — уже здавалось, що можна було віддати їй намисто, можна, тільки слід було зважитись, та й, певно, Василинка, здогадувалась про гостинець, бо очі були такі тямковиті, очікувальні. Даремно побоявся, даремно, бо Василинка, мабуть, сподівалась. Та нічого… Ось підете знову через кілька днів у ліс, тоді вже не злякаєшся. Але стільки ще чекати, поки черешні дозріють усі!
Та сталося так, що вдруге не пішли ви з Василинкою до лісу по черешні. І зосталося старовинне намисто лежати в прискринку, тривожачи твою уяву. Бо завжди, коли бачив тонкі барвисті разки, неодмінно думалось про Василинку, згадувалось, як ходили удвох до лісу, рвали черешні, як підійшла крадькома сива баба з в’язочкою палива, й ви полякались, бо схожа була на ягу. І вже не картав себе, що не віддав намисто Василинці, а тільки дивувався: й чому не осмілився, чому забракло відваги? Адже це так просто — вийми з кишені, простягни, Василинка візьме і, вдячна та вражена несподіваним гостинцем, зацвіте усмішкою… Лежало намисто в прискринку серед різного непотребу й нагадувало про Василинку, й серце завмирало чомусь… Чому?
У Тизунів здохла корова. Звали Сорокою, бо ряба була — великі чорні та білі плями. Чутка пролетіла по Овечачому швидко, мов огонь по сухій соломі. А чого здохла? Хто відає! Може, цвях проковтнула чи ще якусь хоробу з’їла. Ледь прителіпалась додому, і вже нічим їй не могли зарадити. Найбільше дивувало, що не могла зарадити стара Тизуниха, яку в селі мали чи не за відьму.
А може, на її вроки хтось мав свої вроки, ще сильніші?
Таки не вірилось — у Тизунів здохла корова!
Якби ж устигли дорізати, тоді б хоч м’ясо зосталось.
А так дорізати не встигли, бо Максима якраз не було вдома, — пропала і корова, і м’ясо! Отаке горе, отака біда! І, звісно, підстерегли тоді, коли ніхто не чекав.
Ти надивився усякого лиха, але такого бачити не випадало. Не випадало ще бачити, як за коровою плачуть, мов за дорогим небіжчиком — батьком чи матір’ю.
На грабарці, запряженій однокінь, Максим Тизунь віз свою годувальницю на скотомогильник. Сорока була прикрита дірявими рогожками, солом’яними матами, і все-таки стирчали вбік, наче дрючки, дві її ноги в чорних панчохах. За грабаркою йшла стара Тизуниха і, заламуючи руки, лементувала та голосила:
— Ой боженьку, й чого так тяжко покарав нас, чого скривдив так безвинно? Була ж нам корівчина за рідну душу, мали до кого притулитись, а тепер до кого притулимось? Кому ж я тепер нарву трави на межі, кому пійла зготую, бурячків накришу, до кого добрим словом обізвусь? Ой лишенько-горенько, де ж я того молочка тепер візьму, щоб самій закропитися, щоб напоїти Максима, як із роботи прийде? І де та біда взялась на нашу голову? Хай би йшла на пущі-провалля, хай би до людей забула дорогу, бо хіба натерпілись мало, хіба не намучились?
Стара Тизуниха так ревно голосила, що твоє серце заболіло, занило. Люди, що повиходили до воріт, супились, проводжаючи грабарку сумними поглядами.
— Чи я для тебе шкодувала сінця, чи я тебе свіжою водичкою не напувала, чи я не вставала до тебе опівночі, як до рідної дитини…
Страшно було слухати бабине голосіння по здохлій корові. Наче й справді по живому відрізали старій Тизунисі її зболену душу. Та, мабуть, кожне заплакало б по такій корові — кращої не знайдеш на все Овечаче.
Якийсь час ти йшов слідом за грабаркою й спинився лише на околиці… Максим Тизунь, згорбившись, посмикував віжки, а баба не переставала бідкатись — і поступово голосок її слабкенький тихішав, наче звітрювався, аж поки зовсім пропав.
Одвозили дід і баба свою корову в ті глиняники, в які ще зовсім недавно хлоп’ячим гуртом ходили ви по вощину, а старий Максим прибіг, насварився, бо могли ж ви й підірватись там — ото скуштували б меду диких бджіл…
Хмарка невелика — ну, завбільшки з оту хустку святкову, яку тітка Ярина купила для Василинки. Невеличка, біла, пухнаста, а ти ж дивись — дрібнесенькими перлами дощу сипнула. Наче сіяла їх — на щоку твою, на підставлену долоню. Краплі падали, розбивались, ти ловив їх ротом, відчуваючи, які вони теплі й солодкі. Таки солодкі, бо які ж можуть бути в сліпий дощ, при ясному сонці?
Не ховаєшся до хати, бо знаєш: коли намочить отакий теплий дощ, то добре ростимеш. І спершу стоїш на подвір’ї, серед срібного дощового мерехтіння, далі виходиш на шлях, простуєш із задертою головою — хай падають дощинки на чоло, на брови, на губи. Далі опиняєшся на вигоні, тут начебто погустішало похапливе переморгування— переблискування краплин, проте вони ще не припустили — так, щоб перетворитись на довгі замашні хворостини, що хутко летять із небес, наче прагнуть настьобати дерева, хати, людей. Бігаєш по вигону серед чистого краплеплину, ловиш губами, підставляєш обличчя, смієшся — не переставай, дощику, лийся, сяй вогкими своїми вогниками. Бо хочеться рости, набиратися сили, мужніти.
Та як почався — так і перестав сліпий дощик, і знову небо висвічує блакиттю, ще чистішою, ніж доти. Усе вмилось, покращало, помолоділо. І над селом — веселка!
Несправжніми, неземними барвами грає веселка. Такі її барви легкі, такі золотисто-ніжні, що дивився б і дивився б. Кажуть, що своїми крилами, опущеними донизу, веселка набирає воду з річок і ставів. Як же вона набирає?
Стоїть ген-ген, над Овечачим, над усеньким світом веселка, і вся земля під живим усміхом веселки здається ще вродливішою, ще привабливішою. А може, то не звичайна веселка, а широкі ворота в далекі світи?.. І не тільки в далекі світи, а й у завтрашній день, у завтрашнє щастя?
Мерехтить веселка, вабить і, вбираючи душею барви її, поволеньки ступаєш по вигону. Йдеш, ніби й справді намірився дійти до веселки, що нап’ялась над землею, пройти під її сяйвом чарівним — у майбутнє незвідане, кличне, в будучину.
— Нині день — як море, — каже мати, повернувшись увечері з поля.
Лице її потемніло від спеки, а в очах, ніби степове марево, цвіте втома. Від неї пахне полином, чебрецем, а також волошками й маками та ще сокирками. Та й чому б не пахнути цим квітам, коли мати тримає в руках величезний сніпок і волошок, і маків, і сокирок.
— А як же ти тут, господарю мій, управлявся? Хата нікуди не втекла під твоїм наглядом? І город на місці, й ворота, і садок?
Так за цілий день скучиш за материним голосом, що зараз він звучить тобі, як пісня, — слухав би й слухав, убираючи в душу, бо так від нього солодко, так добре. А ще скучив за поглядом добрих материних очей. Ніби на гречаному меду настояний той погляд, чи не до самого серця проникає, до найглибших тайників.
— Інші жінки несуть додому якийсь бур’янець для худібки, а я ось цілий сніпок нарвала… Й навіщо? Несу, а самій соромно, що така нерозумна.
Кладе ту барвисту духмяність під хатою, а сама ноги миє криничною водою, руки, — і в надвечірньому сонці вогкі литки її світяться гарячою міддю. Й так само розпеченою міддю горить змите водою обличчя.
А ти вже коло квітів. Сокирки перебакирили голівки, волошки ласкаво поглядають, а маки дивляться широко розплющеними очима, ніби хочуть запитати: і навіщо тільки зірвали їх, знівечили красу? Узяв той сніпок, поставив у відро з водою — хай п’ють, хай не в’януть.
А потім висмикнув одну волошку, другу, третю, сплітати почав у вінок. Поміж волошок маки заполум’яніли, біля маків сокирки зазоріли. Не спам’ятався, як і вінок зв’язав — у таких інколи дівчата повертаються з поля.
Покрадьки підійшов до матері, наклав їй на голову і засміявся. А мати випросталась, поглянула зачудовано — чого, мовляв, ворохобишся? Була у вінку і краща, й молодша. И начебто на матір не схожа, бо кожна з квіток передавала їй свою вроду.
Мати зняла вінок з голови, оглянула невдоволе— но.
— Еге ж, такій молоденькій чередничці, як я, і носити. І вигадав химерне.
— Та походіть трохи у вінку, вам так славно.
— Куди вже краще, — буркнула мати, хоч у голосі й не почулось гніву.
Якусь мить потримала вінок у руках, не відаючи, що з ним чинити, а потім… А потім — неквапливим і нібито невмілим, незграбним рухом — наклала вінок на голову. А наклавши, позирнула на тебе і винувато, і сором’язливо. Й тобі здалося, що вона зараз ось-таки передумає, зніме.
Проте зосталась у вінку, так і поралась. Забула чи передумала знімати. Гарно їй було, наче веселка зійшла довкола голови. А ти ходив слідом за матір’ю, дивувався з її вроди, не міг надивитись!
— А ви щодня приходьте з поля у вінку!
— Отакої! Та з мене сміятиметься кожне, пальцем показуватиме!
І зняла, й почепила на цвяшку коло вікна. И переінакшилась без вінка — чи то від задуми видавалася старшою, чи то від утоми. І ти вже неосмілився зняти з цвяшка вінок, зв’язаний з польових квітів, і знову накласти на материну голову.
Вранці вийшов надвір, глянув — стоять у відрі квіти, палахкотять червоними та синіми вогнями. Пелюстки не зів’яли, а, здається, ще дужче порозпускались. Припав до їхнього нуртовиська обличчям, і тобі солодко запахло полем, полиновим безмежжям.
