Буває, не тільки з хати вискочиш, а й услід кинешся, ніби хочеш не тільки наздогнати, а й випередити гнідого. Бо таку силу чуєш у собі. Силу, що кидає тебе вперед, жене на крилах стрімких, несамовитих.
Та куди тобі догнати Семена Сухораду, коли в нього не кінь, а грім, і називається той грім — Диким.
Спиняєшся, стоїш, хоч сила та, що гнала тебе вперед, ще не вгамувалась, іще підштовхує, а ноги так і тремтять, ось-ось мимоволі понесуть знову.
Дядьку Семене, хочеться крикнути навздогін, ну ж, дядьку Семене!
Уже й не видно його, тільки й досі ніби чується тупотіння кінських копит, ще й досі у вухах лунає дзенькіт медалей, немов пролетіла-прощебетала пташина зграя. Ех, тобі б такі медалі на груди, тобі б такого коня!
Повертаєшся додому, а на горбку, біля своєї хати, стоїть і досі Павло Гречаний, дивиться на село, на дорогу… Що він бачить сумними своїми очима?
Ніде, мабуть, не буває так добре, як на городі.
Ляжеш коло грядок на гарячу землю горілиць, лежиш, дивлячись у небо, і така довкола тиша, наче ти зостався сам-самісінький на все Овечаче, на всю землю. 0, півень загорлав сурмисто, порушивши твою самотність, а потім знову западає тиша… Лиш здалеку дзвенить щось, мов тонесенька струна, поближчав той дзвін — повільно летить джміль, бахматий, золотистий. І коли приглянутись уважніше, то страшний. І звук його польоту погрозливий… О, зник, тепер знову тиша, безмовна, безголоса.
І прислухаєшся, як вона пахне. Пахне сухою землею, на якій лежиш, а також сонячним промінням. А ще картоплинням, і зовсім одмінно — гарбузинням, і ще відмінніше — листячком молодесенької моркви. І коли повернути голову трохи вбік, то якось так вогко й наче глухувато пахне гудинням огірків, та ще прив’ялим огірчаним цвітом, та ще пуп’янками. Отак би й лежав і принюхувався — ось духом квасолі чути, лишень її листячком, а ось і ароматом бурякової гички заструмувало, ось долинув дух лободи, березки. Солодко так запахла розквітла березка — медянисто, ніжно, залоскотало і в носі, і в горлі.
Припадеш вухом до землі й починаєш прислухатись: а що ж там діється в чорній глибині, де завжди морок, де ніч глупа, куди сонце не проникає. І думається про картоплю, квасолю, буряки, що, посаджені в землю, ростуть, тягнуться до сонця, — й чому воно так? Чому картопля родить бульби, а буряк — такий великий коренеплід? Чому з одненької соняшникової насінинки виходить тьма-тьмуща зернят, чому одна квасолина дає стільки стручків, чому на одному стебельці розсади визріває так багато помідорів?
Притулився вухом до землі, ніби сподіваєшся від неї на відповідь, а вона мовчить, не озивається, не видає жодної своєї таємниці.
А може, вона й відповідає, тільки ти не годен утямкувати її мову? І напружуєш слух, аж заплющуєшся — жодного звуку. Нишкне земля в німому чорному мовчанні. Хоч би крота почути, як він повзе по ходах-переходах, по норі своїй, — не чути!
Ламаєш картопляний цвіт, відриваєш одну пелюстинку, другу, — мовчать!
Зводишся і заглядаєш у розквітле обличчя соняшника, ніби хочеш у його усмішці прочитати відповідь. Соняшник світить променисто і, мабуть, щось каже своєю усмішкою, тільки візьми втям її!
Але ж, мабуть, хтось розуміє?
Хто?
Самі соняшники розуміють чи картопля? Огірки? Кукурудза? А може, ластівки? А може, ранковий вітер, що будить соняшники після нічного сну?
Стоїш посеред городу, задумався. І вже не просто серед городньої зелені, а у вирі таємниць, що оточують тебе своїми стеблами, листям, чутливими вусиками, гудинням, цвітом, розмаїтими запахами. І коли підносиш ногу, щоб вийти з городу, то пильно дивишся вниз, щоб не наступити на живу рослину.
Бо вони й справді таки живі, ти в цьому щойно переконався — до якогось чудного остраху, до холодку в грудях.
Поволеньки ступаєш по стежці, й тобі здається, що всі вони за тобою дивляться, підглядають — і соняшники, й гарбузи. Боїшся необережно зачепити їх, боїшся тих поглядів, бо не розумієш. О, нарешті вже вискочив на подвір’я!
А потім іще довго стоїш і дивишся на барвисту повінь городню…
Пополудні завітала Василинка. А що спечної години закуталась у свою святкову хустку, а що обличчя її розквітало тими самими барвами, які пишно полум’яніли на хустці, тобі подумалось: мабуть, добре щось сталося.
— Чого це ти вирядилась, як на май чи на великодню неділю? — запитав.
— Бо вирядилась, — відказала Василинка з викликом. — А що, не можна?
— Та можна… Тільки ж і кури сміятимуться, що з доброго дива…
— От і не сміятимуться! — запально відказала.
— Чого ж ти?
Василинка посмутнішала враз. Щойно радістю промінилась, аж у хаті від її радості розвиднілось, а це вже посмутніла — і в хаті насурмонилось.
— Хіба я тобі не подобаюсь у хустці? Я задля тебе зодягла…
Дивився на неї — і слова не міг мовити: Василинка закуталася в обнову задля тебе! І сама зізналась, і навіть не почервоніла. Василинко, невже це правда? Василинко, славно тобі, славно, подобаєшся, дуже подобаєшся.
— Ось тобі, — мовила Василинка, — візьми.
І, розімкнувши пальці, простягла червоноармійську зірочку п’ятикутну. Один її ріжок був ледь-ледь надщерблений, червона емаль потріскалась.
— Бери, — сказала Василинка. — Це батькова зірочка. Я берегла-берегла, а тепер віддаю тобі. Тільки ж дивися бережи. Гаразд?
— Гаразд, — мовив ти, нічого не тямлячи. — А навіщо віддаєш? Це ж пам’ять про батька.
— Хай… Бери.
Слухняно взяв червону зірочку, усвідомлюючи, який цінний подарунок дає тобі Василинка. Кров’ю калиновою сяяла зірочка на долоні й пекла, здається, так, наче була гаряча… Звів погляд на Василинку — хай скаже, чому в святкову обнову зодя— глась у таку спеку, навіщо дарує зірочку. Адже найдорожче віддає, пам’ять про батька.
— Виїжджаємо, — обізвалась Василинка, сяйнувши пекучими волошками.
— Куди? — само злетіло.
— Виїжджаємо, — повторила Василинка, — назавжди з Овечачого. Мати і я…
— Чого? — не міг утямити. І все здавалося, наче жартує вона. Бо чого виїжджати з Овечачого, та ще назавжди, коли народилась тут, ходить до школи.
— Мати заміж віддається, — сказала. — На сусіднє село. То й мене забирає з собою. А як я не поїду, коли вона мати моя рідна? Сама не зостанусь.
— А хата? Зоставайся, — казав. — Або до нас переходь. Ти ж колись хотіла.
— То колись!.. Хату продамо, чужі там житимуть.
Ніяк не міг повірити, що через дорогу від вас поселяться чужі люди, що на знайомому подвір’ї не побачиш Василинки, що не навідається до тебе, не підете більше ні до ставу подивитись, як цвітуть вишні дикі, ні по черешні в ліс… І поступово сповнювався ненавистю до тітки Ярини. Це вона в усьому винувата! Бо якби не віддавалася заміж на сусіднє село, то й Василинка нікуди б не їхала.
— А моя мати нікого не хоче, — буркнув ти. — Нащо їй ті приймаки!
— Моя невгомонна, — суплячися, сказала Василинка. — Вона така, що собі пару знайде. Або нині, або завтра… Вона така.
— Чи їй в Овечачому зле? От я ніколи б звідси не поїхав!
— То ти, а то моя мати. Підманула того чоловіка — і вже не відступиться.
— Він тобі за батька буде?
— Не знаю, — непевно мовила Василинка.
— Й навіщо ото матері чужий чоловік? Якби хоч родич або хтось близький.
Василинка засміялась ураз:
— Чудний! Нічого ти не тямиш. Мати каже, що жінка ще може прожити без чоловіка, а от чоловік без жінки не годен.
— Щоб їсти варила? Латала, прала?
— А ти думав! Жінка сама себе обійде й догляне, а чоловік до жіночої роботи не зугарен, він тільки до чоловічої.
— І чого ото є чоловіча робота і є жіноча робота? І хто поділив?
— А самі чоловіки та жінки, либонь, і поділили. Дорослі багато навигадували всякої всячини.
— Я, Василинко, ніколи женитись не буду…
— Ти не журись, мати навідуватиметься в Овечаче, і я навідуватимусь. Бери батькову зірочку, бо я не хочу її везти з собою… Не хочу, щоб там бачили… Як прийду в Овечаче, то ти мені зірочку й покажеш, добре?
— Добре, — згодився, відчуваючи, що червона зірка не перестає пекти долоню. — Покажу.
Ти здогадувався, чому Василинка дарує таку цінність, а не бере з собою на чуже село. Мабуть, не хоче, щоб вітчим бачив. Або чужі хлопці не відібрали. А тому ще глибше починав усвідомлювати, що конче мусиш узяти цей п’ятикутний вогник із надщербленим ріжком, мусиш свято шанувати.
— Добре, — ще раз повторив. — Сховаю і нікому не показуватиму. Тільки тобі, коли навідаєшся.
Василинка пішла, а ти все ще розглядав зірочку, не давала спокою. Це ж і в батька, либонь, така сама була, горіла на пілотці. Де тепер? У землі тліє чи, може, потрапила до чиїхось рук, що оберігають її?
І почувався так, наче тобі довірено найбільшу святиню.
А виїжджала Василинка днів за два, суботнього вечора.
Тітка Ярина з тим чоловіком, за якого виходила на сусіднє село, виносили з хати й складали на воза всяке домашнє начиння — спершу подушки та одяг, зв’язані в ряднах, потім відра, цебро, корито. В того дядька було похмуре обличчя, а в тітки Ярини — рішуче й веселе.
Прийшло кількоро сусідок, серед них мати твоя і Секлета Воропай. Намагались пособити, та якось так виходило, наче заважали, то поставали коло воріт, стежили.
— Ой лишенько, — гомоніла стиха Секлета Воропай. — І куди ж то Ярина зібралась? Та ще як на такі часи? Може, він чоловік і добрий, — зовсім стишувала голос, — та все ж таки на чуже село, й не сама, а з дитиною… Хату свою продає… Трималася б рідного обійстя, трималася б порога, бо як-не-як, а свій, хто відає, як їй там поведеться. У цій хаті рід її вікував, то чого б мала цуратись? Не сімнадцятка, що хвоста задерла й дременула на чуже село. Хай би про дитину свою подумала, як то їй там буде. Бо в Овечачому — таки в Овечачому, вдома, а у вдівця — таки в гостях, таки на всьому чужому. Ти ж бач, не захотів до Ярини приставати в прийми, переманив до себе, а вона й послухалась.
Мати ствердно кивала головою.
Василинка крутилась на подвір’ї, але в твій бік не дивилась, ніби не бачила. Може, розгнівалася з доброго дива? Чи шкодує за подарованою зірочкою? Зрештою, ти влучив мить, коли з вазоном ішла до воза, і покликав несміливо:
— Василинко…
Припасувала вазон серед мішків — і назад побігла до хати. Невже не розчула?
Либонь, усе, що хотіли забрати за цим разом, уже було складено. Дядько з похмурим обличчям, не дивлячись ні на кого, узявся поправляти кінську упряж. Тітка Ярина, тримаючи мішечок із поросятком під пахвою, замкнула двері, а ключ сховала за пазуху. Потім підійшла до жінок, що зібрались на проводи, і сказала:
— Надивляйтесь тут за моєю хатою, бо всякі люди трапляються. Хата хоч і не втече нікуди, зате нагляд любить.
— А город? — поспитала Секлета Воропай. — Чи дітиська залізуть у грядки, чи худобина вскочить…
— І за городом наглядайте. Я сама навідуватимусь теж.
Мовчазний дядько з похмурим обличчям постьобував батіжком дорожню пилюгу. Тітка Ярина поглянула на нього і сказала:
— Може, перед ким завинила, то звиняйте, бо на віку — як на довгій ниві.
— Ні перед ким не завинила, Ярино, — мовила Секлета. Воропай. — І ніхто не зичить тобі лиха, а тільки добра.
— Усі зичать, це так, але ж як сама не доможешся, то ніхто не вділить… Звиняйте, може, комусь лихе слово сказала. Бо хто знає, — додала тихіше, ніби остерігалась, що почують коло воза, — може, й не назавжди їду.
Жінки на те промовчали, тільки якось аж наче співчутливо поглядали на тітку Ярину. Болем світилось їхнє співчуття. І мовчання їхнє було тяжке, хоч і від’їжджала тітка не в такий і далекий край, та ще ж і заміж оддавалась. І жених її був не десь у світах, а поряд, коло воза стояв із батіжком.
Тітка Ярина поглянула на город, на хату. І вуста їй ледь-ледь здригнулись, наче зронили чи то зітхання, чи тихесеньке слово.
— Ну, Василинко, ходімо, — мовила і взяла Василинку за руку. А під пахвою тримала поросятко, що вовтузилось у мішку.
Василинка, опустивши голову, слухняно пішла до воза.
Ти стояв коло воріт, відчуваючи, як у грудях наче холодною м’ятою терпкою розіллялось, її духом свіжим. Чи то острах, чи тривога. Хотілось побачити Василинчині волошкові очі, проте вона вперто уникала дивитись у твій бік. Наче й справді розгнівалась. Тільки за віщо?
Василинко, хотілося сказати їй, ну, обернись, поглянь. Василинко, що з тобою? Який свій біль приховуєш?
Дядько з похмурим обличчям смикнув за віжки, віз натруджено зарипів. Тітка Ярина з Василинкою йшли обіч воза, а всі овечацькі дивились їм услід. Не чулось ні сміху, ні жартів, хоч тітка Ярина і від’їжджала до свого чоловіка.
І враз тобі стало так боляче, кривдно, ось-ось бризнуть сльози з очей. І тоді перебіг дорогу, вскочив на своє подвір’я, далі на город, у самісіньку гущавину, — й тут дав сльозам волю. Чого плакав — і сам не відав, та ручаї солоні ллялись, і ти не стримував їх.
Чудно було знати, що Василинчина хата стоїть тепер пусткою. Усе здавалося, що за тихенькими вікнами ховається хтось, не хоче показуватись на поріг. І ти одного разу осмілився припасти до шибки, зазирнув — глухі кутки, нікого.
Наче неживою стала хата без людей. І на подвір’ї запустіння. Ото хіба що город тітки Ярини вабив заростями буйними, цвітом соняшників. І ти ступив по стежці між картоплі, пройшов до грядок, насторожено озираючись по боках. Це ж тут зовсім недавно ходила Василинка…
Здалось, що ось зараз і голос її почуєш, і саму побачиш — варто лиш обернутись. Обернувся — тільки город зеленіє, хата зорить синню вікон.
