Згодом почув, начебто бачив хтось у селі тітку Ярину. Подумалося, що не могла вона навідатись без Василинки. То чому ж Василинка не зайшла, невже й справді гнівається, не хоче зустрічатись? А коли пізніше довідався, що тітка сама приходила, то навіть зрадів. Зрадів, бо вірилося, що Василинка таки завітала б, Василинка розшукала б тебе. Інакше не подарувала б батькову червону зірочку. І ти діставав зірочку й подовгу дивився на неї.
А хата через дорогу стояла пусткою, і даремно ти приглядався вдень, чи нікого не видно на подвір’ї. І даремно поглядав увечері, чи не блимнув у вікні вогник. Стояла пусткою, ніби несподівано перестало битись її велике серце, і те серце для тебе мало ім’я Василинки…
— А де це ти ходиш? — питається мати. — Все нема й нема.
І гарно так, помолоділо всміхається. Радість у неї якась, тілька яка? І вже материнський настрій передався тобі, і вже твого серця торкнулось крилом щастя. Легенько черкнуло, мов ластівка.
— Коло ставу ходив, купався з хлопцями.
І поглядаєш на матір — що сталося? Лист прийшов із добрими вістками чи в ланці від жінок почула щось славне?
— А я виглядаю тебе, виглядаю.
І не каже, чому саме виглядає. Й охота ж бавитись, охота мовчати. То ви, мамо, трохи помовчте, а я почекаю.
Але важко чекати, коли мати приховує таємницю. Коли вся розцвіла від неї. І ти не стримуєшся, запитуєш:
— А що такого?
Лагідно дивиться. Здається, ось-ось підійде, обніме й зізнається. Але мовчить. І не підходить.
— Та скажіть, — починаєш канючити жалісливо.
— Піди в хлівець, поглянь.
— Чого мені в хлівець іти? Не можете відразу сказати.
— Та гайни в хлівець, поглянь.
Треба йти, треба поглянути, бо неспроста ж мати каже. І, ні про що не здогадуючись, вискакуєш надвір, хутенько біжиш до хлівця, відчиняєш напів— прихилені двері. Ще нічого не побачив у сутінках, та вже неясний здогад полонив твій розум, і вже радість забила віддих… Невже?
У куточку, до ясел, було прип’яте маленьке телятко. Коли твої очі звикли до сутінків, ти застеріг, що воно так само пильно дивиться, як ти.
Яскраво-червоне, проте хвіст білий, і на лобі латка біла. Та ще передні ноги ніби в панчішках білих. Нашорошило вуха, дивиться в твій бік, ось-ось відскочить до стіни.
І скрадливо, щоб не налякати, ступив ти перший крок, другий. Телятко не злякалось, так само дивилось розумно, очікувально. Й коли наблизився, коли торкнувся долонею спинки, то шкіра дрібно-дрібно затремтіла. Нагнуло морду, обнюхуючи твої ноги, і від його теплого, хвиля за хвилею, дихання тобі стало лоскотно.
Тим часом підійшла мати, поспитала:
— То славну теличку маємо? Будеш доглядати — колись і коровою стане.
Та й зітхнула, подумавши, мабуть, про те, як довго доведеться чекати.
— Це наше, еге? Ви купили? — допитувався, бо ніяк не вірилось.
— Наше, наше. Поки мале — тобі за меншеньку сестричку буде, а виросте — годувальницею нашою стане. Тільки ж воно догляду потребує, чуєш?
— Чую. Доглядатиму. Ось лишень стривайте.
І прожогом гайнув на межу, хутенько нарвав трави. Коли давав теляті, воно, пирхаючи, нюхало, та їсти не їло.
— А чи воно не хворе? — непокоївся.
— Та ні… Стомилось та ще не звикло… Славної корови теличка, їстиме. Ну, ходімо до хати.
А тобі не хотілося йти з хлівця— усе стояв би, усе дивився б. І ніяк не вірилося, що ваше, що ніхто не прийде й не забере. Ясно так світилася зірка на лобі, кортіло гладити її, голубити.
— Тепер ти в мене вже не скучатимеш, — гомоніла мати. — Ось я подамся в ланку на цілий день, а ти вдома не сам зоставатимешся. Воно за тобою дивитиметься, а ти за ним, правда?
І засміялась щиро, якось навіть по-дівочому. І вона тішилась не менше за тебе. Чудно ви обоє з матір’ю почувались, наче у вашій сім’ї з’явився не просто хтось третій, а саме той, кого ви так довго чекали.
— Дитина, як і ти, — казала мати. — Ой діти мої, діти, терновії квіти.
И наче по тих словах потьмарилась її радість. Добре, що тільки на мить коротку. Зайшов у хату, а в хаті не сидиться, щось надвір вабить, виганяє за поріг. То ти раз навідувався до теляти, потім удруге — як там воно, що з ним? Бо все здавалося, що без тебе йому зле, що скучає за тобою. Телятко обертало зірчасту голову, дивилось покірливим поглядом, слухало, як лоскочеш поміж вух.
Уже й смеркло, а тебе знову щось веде надвір, то мати нагримала:
— Ще довго шастатимеш до хліва? Замучиш своєю любов’ю, дивись!
— А хіба можна замучити любов’ю?
— Чому ж ні? Так само, як і ненавистю. Воно тварина, хоче волі.
І ти замислився над материними словами, що можна замучити не тільки ненавистю, а й любов’ю. Звісно, звірі прагнуть волі, і птахи прагнуть. Мабуть, телятко теж, інакше мати не вигадувала б.
Пізніше, коли послались і лягли спати, поспитав у матері:
— А йому не страшно самому?
— Не страшно, воно в нас розумне.
Довго не міг заснути, бо тільки й думалось, що про телятко — чи вже лягло, чи вже спить. І чи сняться отаким телятам сни? І чи вони розуміють ласку? Мабуть, ласку розуміють. І любов теж… Так чому сказала мати, що любов’ю можна замучити, як і ненавистю?.. Та й поринув у сон.
Місяць срібними пучками торкається шибок, ніжне їхнє мерехтіння приковує зір. Щось кличе тебе надвір. Чуєш, кличе? І зводишся з тапчана, й по холодній долівці ступаєш, по примарній повені, а потім через сіни, мов крізь глуху воду, — і нічний світ перед тобою. Зірки в чорно-голубому небі неправдоподібно великі, і їх не дуже рясно, і палахкотять шпарким світлом морозним. Над Овеча— чим висить місяць, смутний, жовтий, і, здається, думає щось. Мабуть, печальне і гірке думає, бо й самому хочеться журитись, на нього дивлячись.
А проміння його бліде наче аж по стрісі скочується, наче аж шарудить… чи то лишень соломина, стомлена денною спекою, випросталась. Осокори в сорочках із вибіленого полотна позавмирали. В саду тіні глибокі, мов колодязі. Василинчина хата через дорогу спить, здається, глухішим сном, ніж усі інші хати, спить, оберігаючи в своїх стінах якусь таємницю. Дорога сіріє і начеб ледь-ледь світиться, наче світлом своїм припрошує, щоб по ній пройшов хтось. Та ніхто не йде в цю пізню пору.
Підходиш до дверей хлівця, прислухаєшся. Тиша — причаєна, химерна. Хоч би дихання почулося звідти, хоч би звук тоненький. Спить… Мабуть, таки спить телятко. І дивне хвилювання спо
внює, і починаєш тремтіти від збудження. Хай спить, хай…
Зорі літні виблискують морозцем сивим; гіркуватим сяйвом оповитий місяць. А город уже начебто не город, а табун мовчазних дивовиж, які стежать за тобою, — соняшники стежать, картопля, кукурудза, ллючи довкола гострий дух. І за якусь мить стає тобі страшно — звідкись прибіг той ляк, стоїть неподалік, ось-ось зловчиться і скочить на спину. Й ти не очікуєш, поки він плигне, ти вже завдав ноги на плечі й від хлівця шаснув до хати, проворно зачинив двері. І якусь хвилю стоїш за дверима, очікуєш, — може, почуєш, як страх іде, як скрадається?
Тихо-тихесенько, вже й не чути, як місячне проміння шарудить по стрісі.
— Мамо, — допитуєшся, — а як іти до Псярівки?
— Пощо тобі Псярівка?
— Та… знати хочу. Може, доведеться колись піти.
— Як доведеться, вдвох підемо — ось і взнаєш.
— Ну, через поле, далі в ліс… А лісом як?
— Лісом краще самому не ходити… А чого ти збираєшся до Псярівки? Чи не до Василинки?
Ховаєш очі, щоб по очах не вгадала, — таки до неї, до Василинки!
— Та постривай, сама навідається, коли не забула, — каже мати й лукаво усміхається. — Тепер дівчата за хлопцями бігають, а не навпаки.
— Й чого ви кепкуєте, — бубониш знічено і непомітно зіслизаєш надвір, бо мати як іще скаже щось — тоді ого скільки раків напечеш!
І як тільки вгадала, що тобі кортить побачити Василинку! Що з пам’яті ніяк не йде, так і чується її чистий голосок, так і світяться волошки в погляді? І вже не раз намірявся піти до Псярівки, там розшукати її. Дорогу через поле знаєш, не страшно, от як тільки через ліс простувати, боязко…
Коли йшов по Овечачому, то все здавалося, що ниньки неодмінно здибаєшся з Василинкою. Чи не ото майнула її барвиста, куплена тіткою Яриною, хустка серед жіночого гурту? Хутенько підбігав до жінок — ні, привиділось, та й хустка зовсім не така, злиняла, квітки бідні.
Але ж неспроста подарувала батькову зірочку! Бач, не пошкодувала, довірила, а ти колись побоявся віддати старовинне намисто. І від спогаду, як ви ходили до лісу, як ти не осмілився покласти до Василинчиної руки барвисті разки, стало соромно. Через багато днів після тієї оказії стало соромно.
Ти виліз на найвищий осокір за хатою. Далеко внизу було подвір’я, верхівки яблунь, хвилі городу. Зелене, кучеряве Овечаче розкинулось кругом, ген полем котились баранці пшениці, ще далі темнів ліс. А за отим лісом лежала Псярівка, до якої виїхала Василинка. Дивився вдалину — ні, не видно.
А може, буде видно з отієї тополі, що росте коло криниці в Секлети Воропай? Адже найвище дерево в селі, чи не до хмар сягає. Мабуть, видно не тільки Псярівку, а й ще дальші села.
І ти вже побіг до тітчиного подвір’я. До тополі ступив, а вона — висока, що й дивитись на її верхівку страшнувато. Стовбур дебелий не обхопити руками, не здертись догори. Але залізти неодмінно треба. От якби драбину приставити, а потім уже за оту гілляку вчепитись.
Де ж у тітки Секлети драбина? Ага, коло хліва стоїть. І важка ж яка, так і гне до землі. Мабуть, немає тітки вдома, а то б…
І тільки так подумав, як Секлета Воропай і питає від перелазу:
— А куди це ти драбину несеш?
— Та… та… — затнувся. — Хочу на тополю залізти…
Драбину вже впустив на траву, а сам винувато поглипуєш на тітку — щойно від ставу повернулась: ув одній руці тримає праник, а в другій — мокре шмаття.
— На тополю? — отетеріло мовила Секлета Воропай. — А чого?
— Та… та…
Тітка звела погляд на дерево, наче сподівалась угледіти дивину якусь. Тополя гінко тяглась у височінь, листячко погойдувалось, переблискувало.
Так-таки нічого не вгледівши на тополі, поспитала:
— Що ж ти набачив там, зізнавайся? Бо матері скажу.
Та не було, мабуть, зараз такої сили, яка вирвала б правду з твоїх грудей. І не така тітка Секлета, щоб розказати. Вона знову задерла голову — нічогісінько нема на тополі! — й до хати подалась, переступивши через драбину.
І як пташка випурхує з клітки на волю, так ти чкурнув із чужого двору. Не заспокоївся навіть тоді, коли відбіг далеченько. Бо вже починало здаватися, що Секлета Воропай зрозуміла, чого саме ти хотів здертись на тополю. Хіба ж не для того, щоб аж за стіну далекого лісу зазирнути, може, пощастить село чуже побачити, а в селі тому — Василинку. Здогадалась, мабуть, тітка, комусь неодмінно розповість.
І почувався так, мовби про твою таємницю вже й інші люди довідались, бо чому ж ото цікаво так позирають, чому всміхаються?
І, ввібравши голову в плечі, проворно почимчикував додому, щоб сховатись од усенького білого світу. Щоб навіть ті, хто ще не знав про твою таємницю, не могли прочитати її в твоїх очах. Бо така ж була дорога вона, таємниця, така недоторкана, що й самому соромно було згадувати про неї.
Стоїш коло воріт і ждеш, коли має проїхати Семен Сухорада. Знаєш достеменно: подався додому на обід, то має скоро вертатись. Цікаво бодай одним оком глянути, як ступає Дикий, як на гнідому коні сидить голова колгоспу, як на грудях його виблискують медалі.
І тепліє в серці мрія, в якій ти навіть сам собі не осмілюєшся зізнатись. Тепліє мрія — а може, візьме тебе голова на коня, провезе верхи?
Ось, нарешті, показується. І не летить у скаженому галопі, а легкою риссю посувається. Такою риссю, що й ти здатен випередити коня і його вершника. І, коли порівнюються з ворітьми, ноги самі зриваються — й ти спершу біжиш поряд із конем, а потім і випереджаєш. Випереджаєш, і здається, що ніякий кінь, навіть Дикий, не наздожене.
Та чуєш іззаду тупотіння — Семен Сухорада і наздогнав, і випередив. Осадив коня і, сміючись, питає:
— А ти куди скачеш?
Дивишся в його рудуваті, огнисті очі — й мовчиш. — А йди-но сюди, — каже Семен Сухорада і, перехилившись, бере тебе дужою рукою попід пахви й висаджує на коня.
Опинившись верхи, ти спершу не можеш повірити своєму щастю. І зразу хочеться тільки одного: щоб не зсадив так само швидко на дорогу. Причаїлась твоя радісна душа, тремтить, очікує…
— То куди поїдемо? — питає Семен Сухорада. — На край світу?
А може, й справді спроможен завезти так далеко? Й ти заперечливо хитаєш головою. Семен Сухорада весело регоче:
— Значить, на край світу не хочеш? Ну, тоді…
І, не доказавши, зриває коня з місця, і ви вже скачете. Опускаєшся — і злітаєш догори, опускаєшся — і злітаєш догори, і міцні руки Семена Сухоради тримають надійно, не впадеш.
Ген стоїть коло свого обійстя Павло Гречаний — дивиться заздрісне, як ви скачете. Ось і подвір’я тітки Секлети, а її чомусь ніде не видно. Де ви, тітко, га? Вийдіть, бо ніколи й не побачите, як то лі— тається на коні. Ех, тітко-тітко, шкода вам було тієї тополі, що не пустили!
Вже в бічну вуличку звернули, вже поле прослалось, уже простір — і ви летите в безмежжя, і солодко так, і добре. Ніби то не ви на гнідому коні вперед скачете, а світ сам кинувся назустріч, поспішає, квапиться.
І летить по тому білому світу дзвін дядькових медалей, не відстає, не полишає. Летите з тим переспівом-передзвоном. Й наче то не просто медалі, а сама геройська душа дядькова грає, виспівує, видзвонює, сама відвага його гримить — слухайте, поля овечацькі, слухай, далеке небо, слухайте, птахи!
І враз Семен Сухорада осадив коня — поля припинили свою шалену гонитву, і медалі тихіше вже щебетали на грудях.
— Славно! — голосно мовив голова. — Правда ж?
— Правда, — згодився.
— Нема кращого, хлопче, як на коні їздити. Еге ж?
— Правда, — згодився, бо ще ні з ким не було так добре.
— То виростай здоровий! Гаразд?
— Гаразд…
І як не рости, коли все теж наче просить рости: і небо, і поле, і вітер, що дихає з далини.
— Будеш помічником своєї матері, еге? — допитується Семен Сухорада.
— Буду.
— І мені в колгоспі потрібні помічники. Будеш?
— Буду, — обіцяєш.
— Тож рости хутчій!
І ви вже летите до села, й так швидко — ніби в своє майбутнє, у завтрашній день. Щастя твоє летить, радість твоя розгорнула крила, і погожий день обіймає по-батьківському.
— У гаї сонце зацвіло!
Отак і твоє сонце зацвіло колись, давно. Зацвіло у гаї людського життя, набиралося снаги, розуму, пізнавало широкий світ, правду і добро. Зацвіло у весняному гаї людського життя, і тільки в його захистку, в його теплі зуміло вистояти проти негод часу, проти хмар, які завжди минають.
— У гаї сонце зацвіло!
Цвіте сонце у гаї, ніколи не переставало і не перестане цвісти!
