Раптова сильна злива застала у степу їжака. Втікав їжак від негоди і раптом помітив зміїну нору. Засунув у неї голову і попросив господиню:
— Впусти мене до себе, будь ласка, поки дощ не вщухне.
Бачачи, як він трясеться від холоду , змія пожаліла їжака і впустила його в нору.
Опинившись у норі, їжак розлігся, розвалився. І без того було тісно в зміїній хатинці, а тут ще їжакові колючки, що стирчали на всі боки, турбували маленьких змієнят.
Нарешті дощ припинився, і змія сказала:
— Їжаче, тепер ти можеш йти, дощ припинився, ти відпочив.
Їжак заперечив:
— Навіщо поспішати?
— Як же мені не поспішати? — відповіла змія і пояснила:— Твої гострі голки колять моїх дитинчат.
Тоді їжак, кинувши на змію злий погляд, сказав:
— Нехай іде той, чий спокій нарушений, кому незатишно, а мені тут і тепло, і зручно. Чому не жити!
