Я обережно постукав у темне вікно. За всіма ознаками це було колгоспне подвір’я. Воно стояло скраю мальовничого села Н. над річкою Пслом. Од кількох хат на різних кутках села методично підлітали в небо ракети, віддзеркалюючись внизу білими нитками в невидимій нічній воді. Гітлерівці показували, де вони сплять, і пропонували не підходити близько.
Я ще раз постукав у вікно. Жодної відповіді. Навчений двома тижнями нічного життя, я зручніше вмостив поранену руку й чекав. Яка чарівна наді мною розквітла ніч! Beресневі ночі Вітчизни, не забути мені вас ніколи! Земле Полтавщини, кроплена моєю кров’ю, благословенна будь в житті!
Я стояв. Рука потихеньку щеміла. День я спав у коноплях у доброї старої Секлети, сімдесятирічної вдови. Вона мене знайшла вдосвіта під своєю хатою. Перед цим за ніч я пройшов чимало кілометрів, перетинав убрід річки, брьохав через болота, вимок, змерз і виснажився. Як опинився під Секлетиною хатою — не знаю. Прокинувся я від бабиного голосіння: «Моя ж ти рученько покалічена! Моя ж ти голівонько зранена!»
Вигляд у мене дійсно страшний: зарослий бородою, перев’язка на руці пройшла кров’ю, на голові — кора з бинтів, крові, бруду. Червоноармійська одежа подерта, сорочка без пояса, окуляри. Баба Секлета поплакала наді мною, нагодувала яєчнею й молоком і таємно поклала спати в коноплях на цілий день. А вночі вивела на шлях, почепила на шию торбу з хлібом і перехрестила, як мати. «Хоч ти, синку, й не віриш, може, а з цього зла немає, — хай тобі легка путь постелеться. Пройдеш горою версти зо три — до «Соціалізму» колгоспу — і постукаєш у вікно».
І от я стою під вікном і стукаю. Ні собака ніякий не гавкне, ні сторож ніде не калатає, пустка. Помилилась баба Секлета, а може, це я заблудив. Треба, значить, іти й плутати самотужки, шукати перевозу на той бік Псла, на схід.
Хтось мене раптом торкнув за плече. Я злякано відсахнувся. «Не бійтеся, — сказав хтось тихо, — ось я тільки візьму паляницю на дорогу, та й підемо». Я мовчав. «Дуже голодний? — спитав він. — Баба Секлета прибігала вдень, казала перевезти вас через річку, а я це позамикав колгоспні двері, — хоч порожнє, та колгоспне». Я попросив швидше вести, щоб відійти далі за ніч. Людина впритул стала до мене — в темряві окреслилась біла борода. «Я — дід Данило з «Соціалізму», — сказала борода, — так мене всі й знають. Бо є ще один Данило, то отой у «Паризькій Комуні» колгоспі…»
Ми пішли — дід попереду, я за ним. Німецькі ракети креслили небо, рясно падали зорі, на обріях горіли далекі скирти, земля часом двигтіла під ногами — на сході били важкі гармати. Полтавщино, мила, Гоголева натхненнице! Війна переступила через твій поріг. Я йду твоїми дорогами, ховаючись од ночі до ночі. Люди твої ведуть мене, важать своїм життям, передають все далі й далі на схід. Німців обходимо, міста минаємо. Думка забивається в голову — приїхати сюди після війни, оселитися між цих людей, разом з ними жити, серце своє виповнити їхнім теплом.
«Оце ми вже поминули житнище, — каже дід Данило, — перейдімо на другі гони. Тут часом патруль їхній прохопиться. Чортопхайка дирчить як скажена, — далеко чути. А оце тут партизани наші бій давали. Дали такий бій, аж земля куріла. А тоді приїхав повен грузовик фашистів і з ними один панок колишній. Прочитали бомагу — буцімто всю Полтавську область подаровано якомусь поміщику Герману Герінгу, посіпаці Гітлера. Ну, ні — поміщик у нас не всидить — у с…у припече!.. Мою стару тоді з автомата поклали: вона їм межи очі плюнула…»
Ми йшли. Два тижні вже йду ночами, слухаючи щоночі нові історії життя. Мені розповідають жінки й дівчата, старі діди, діти. Інші всі в армії, в партизанських загонах. Я рухаюсь по коліна в людському горі, серед згарищ і розстріляних мирних людей. Часом я поночі наштовхуюсь серед степу на шибениці — там висять теж невійськові і здебільшого жінки. Під моїми ногами ворушиться земля, — людей фашисти закопують в землю живих…
«Оце вчора теж вів одного, — каже дід Данило, — бравий такий хлопець, видно, сам з льотчиків, іде й цілу дорогу мовчить. Могорича мені пообіцяв після війни. Прилечу, каже, до вас, діду, у колгосп літаком і покатаю аж поза хмари. Ну тебе, кажу, к лихій годині, ще впустиш згори та розіб’єш старого, як гарбуза!»
Йдемо серед урочистої ночі, і груди п’ють солодке повітря, і мозок хоче запам’ятати на все життя зоряне небо, торкання трави об ноги, краплі роси, силует дерева, незнайому рідну землю, якою йдеш і йдеш без кінця.
«Щодня доводиться самому хліб пекти, — каже дід, — скільки нашого радянського люду по ночах іде. Одну діжку вчиняю, другу замішую, як у пекарні. І од фашистів каторжних ховайся, — як хорти ганяють за душею. А вам, чоловіче, треба того Воза на небі в око взяти. Коли дишель Воза в землю похилиться — ото вам і ховатися час, — благословлятиметься на день…»
Несподівано дід зупинився, присів і над самою землею став вдивлятися в темряву. «Ідуть цепом, — сказав пошепки, — а нам і звернути нікуди, хоч би хто їх затримав; мабуть, якась уже гадина доказала на вас, ну-ну…»
Я був беззбройний і поранений. Значить — кінець. Повісять серед поля, висітиму довго під дощем і вітром. Оце, виходить, місце, де я прощатимусь із життям. Тиха ніч Полтавщини. Коло мене дід Данило з колгоспу «За соціалізм». Хоч би ж він не забув передати нашим після війни моє прізвище. Хай згадають і вирвуть із забуття. Дивна річ, одночасно промайнула думка про те, як я буду колись оповідати про цю ніч, про дїда, про пахощі нічного поля, про калатання в кожній моїй жилці життя.
«Діду, — мовлю я, — коли загину, — спом’яніть мене і дайте знати людям». Я простягаю дідові листочок з мого документа, який я ніс всю дорогу. Дід не взяв мого листочка: «Ліворуч лізь до річки, пам’ятай діда Данила!» І хутко пішов стежкою вперед.
Що це? Дід раптом заспівав, відійшовши од мене, злившися з темрявою, його голос далеко чути серед тихого степу. Я побіг ліворуч, пригнувшись, зануряючись обличчям у росу. Дідова пісня наздоганяла мене. «Вулиця гуде, де козак іде…»
Я присів. Мені здавалося, що серце стукотить голосно, на все поле. Обличчя мокре — піт, роса, а може, й сльози. Дідова пісня віддалялася, і, нарешті, її перервав короткий вигук. Пісні не стало, тиша запала мені в душу, чекання пострілу. «Я — дід Данило з «Соціалізму», — проказав там на повні груди дідів голос, і його чути було по найдальших кутках степу.
І далі я чув кожне слово дідової мови і збагнув, що це він говорить для мене, щоб я в темряві не заблукав і тікав би від його голосу. А я сидів, уп’явшися руками в землю, не чуючи болю в пораненій руці, не в силі рухнутися, не в змозі допомогти. Голос діда гримів твердо і гнівно.
«Нікого я не водив по ночах!» І мовчанка… «Старий я для партизанського діла!» І тиша… «Можете вбивати — більше нічого не знаю!» І зоря падає над дідом… «Ріжте, душогуби!» І перерва… «Не буде по-вашому ніколи!» І хряскіт кісток під прикладом… «Слухайте, люди!» І коротка черга з автомата…
Я тоді побіг. По ліву руку над лісом зоряний Віз хилив дишель до землі. Я біг шукати притулку на день. І я розповідав, біжучи, всім, всім про дідову Данилову смерть.
