— Дядьку лікар, мені вже не буде боляче? Мама кажуть, що я терпляча. Бо я не мала дівчинка, — мені майже виповнилось уже дванадцять років. А мама сидять у коридорі, еге ж? От бачите, мені не можна голосно стогнати…
Це — воєнний лазарет, товаришу лікар? Я весь час буду лежати на справжньому великому ліжку, як червоноарміець? Ні, мені зовсім не боляче. Я трошечки заплющу очі, можна?
Тепер витріть мені, будь ласка, обличчя. Це не сльози. Сльози завжди бувають солоні. Чого це я так багато розмовляю? Ви мені щось укололи, еге ж? А нащо? Наша вчителька Ганна Семенівна завжди каже: «Феня Кравченко, не подавай дурних запитань у класі!»
Я дуже люблю малювати. Мені мама обіцяли фарби подарувати, акварель називається. Це — коли щіточкою треба малювати. Мама кажуть: «Кінчай, Феню, школу — будеш гарним бригадиром». Моя мама самі бригадир у колгоспі. А я кажу: «Потрібні мені ваші бригадири, — мені малювати хочеться». Мама кажуть: «Всі малювати не підуть, не дурій, Феню!» А я кажу: «Як не пустите малювати, на зло вам умру». А тата нашого вбито на фінській війні, я — сирота вважаюсь, мама й почнуть гніватись. І кажуть, що посадять мене в кропиву. Та я не боюсь кропиви. Це мама — в жарт. У нас за хатою ніяка кропива не росте, тільки квіти. Різні-прерізні квіти.
Я вмію вінки плести. Мене ніхто не вчив, я сама вивчилась, мама кажуть, що це від бабуні перейшло. А як воно переходило, ніхто й не помітив. Я на всіх дівчат вінки плету. Вони в моїх вінках ходять — і на весілля, і до кіно, і на танці…
Гляньте, це мій останній вінок. Із зеленої пшениці. Он він де висить… Ні, це не вінок, мені здалося. Щось зелене висить на стіні, я подумала, що це мій вінок. У мене голова крутиться, ось чого я помилилась. А очі в мене добрі, я дуже далеко в степу бачу.
Ми втрьох були. Я, Саня і хлопець Сашко-маленький, Сашко-великий у нас тракторист, Сашко-маленький в одному класі зі мною… Ми день і ніч стерегли. На голови понадівали вінки з пшениці, колосся високе, дуже красиво. Ніхто нас нізащо не помітить, а ми — всіх. Де який диверсант з’явиться, чи шпигун, чи парашутист — всіх побачимо.
І ось ми сиділи. Сонечко було надвечір, а цвіркунці тюрлюнчать, цигикають, павутинка пливе, колосся хилитається, навкруги степ, ні душі. Так і кортить все намалювати. Сашко-маленький каже: «Дурно, дівчата, сидимо, — ніхто до нас не долетить ніколи». А я йому кажу: «Ми тебе не тримаємо за чуба, можеш іти, справа добровільна». Та він, звичайно, зостався, він любить поспорити.
Тоді раптом щось зашуміло. Ми дивимось. Вилетів з-за лісу літак, наче зупинився в повітрі, потім з нього скочило троє людей. Двоє чоловіків і одна наче жінка. Скочили і повисли на парашутах. Погойдались, погойдались, як ляльки, а потім посідали на землю. Літак полетів. Знову тиша-тиша. Наче нічого не трапилось.
Сашко-маленький як заплаче: «Ой Фенічко, голубочко, мені страшно!» — «Дурень, — кажу, — це ж тільки війна! Ти краще біжи дорогою, а Саня побіжить навпрошки. Скажете, що вони вже тут…»
Енкаведе потім мені говорив, що я не мала права сама лишатися. А як же я могла піти? Їх би не знайшли без мене… Ганна Семенівна завжди нам в класі читала, як треба затримувати ворогів…
Раптом я побачила, що по дорозі йдуть два міліціонери і ведуть якусь жінку. Я дуже зраділа і вискочила назустріч. Я думала, що це вже спіймали парашутистку. Та я зробила помилку. Мені не треба було вискакувати.
А тоді жінка мене помітила: «Драстуй, будь ласка, дівчинко, — я тобі несу цукерку». У міліціонерів очі були страшні, і один з них кульгав. Тоді я подякувала за цукерку. «Парашутистів бачила?» — спитав кульгавий, Я зрозуміла, як треба одповідати, і мовчала.
Жінка сказала: «Ця маленька дикунка, — я буду її приголубити». Я почула в неї під блузкою якісь залізні речі. Потім вона ще сказала: «Ти бачила, мила дівчинко, скакати з самольота різні люди?»
«Ні, тьотю, я нічого не бачила, я сиділа і плела вінок».
Тоді кульгавий схопив мене за волосся: «Брешеш, брудна свиня! Ти бачила!»
Я навмисне заплакала, щоб вони мене не мучили. Я ж бо зразу пізнала, що вони фашистські шпигуни, — від них навіть пахло по-чужому. І цукерку вони мені дали не нашу, я не їла, щоб не отруїтися.
Я сказала: «Як вам не соромно! Радянський міліціонер не повинен кричати на дітей».
Жінка сказала: «Спокійно, Руді, ця маленька дівчинка злякалася».
Але я не маленька і зовсім не злякалася. Я хотіла, — нехай мине більше часу, і вони не встигнуть далеко зайти.
Я спитала: «Дядьку міліціонер, звідки ви йдете?»
Міліціонер відповів: «Ми з другого району».
Я сказала: «Одразу видко, що ви всі з другого району».
Жінка спитала: «А чому?»
Я сказала: «У вас дуже чисті ноги».
Жінка відповіла: «У нас дуже люблять чистоту і порядок».
Я сказала: «Ви часто витираєте в дорозі пил з черевиків, так?»
Жінка відповіла: «Так».
Я сказала: «І чистите щіткою?»
Жінка відповіла: «Так». Потім розсердилась: «Якою щіткою?»
Я сказала: «Дуже багато пилу на дорозі, а у вас у всіх ноги чисті, — чого це так?»
Міліціонер став кричать: «Ти зовсім дурна дівка!»
Я сказала: «Так».
Жінка спитала: «Дорога на станцію?»
Я сказала: «У нас багато станцій. Якої вам треба? У нас є машинно-тракторна станція, потім є меліоративна станція, потім — дослідна станція, потім — протималярійна станція, — якої вам треба?»
Жінка відповіла: «Залізниця. І не роби, дівчинко, багато говорити, — нас немає часу…»
Я сказала: «Ідіть просто й просто, повернете праворуч через село…»
Міліціонер не хотів слухати: «Іншу дорогу!»
Я сказала: «Можна іншою дорогою. Повернете ліворуч, пройдете лісок, потім — повз військовий табір і просто…»
Та їм і ця дорога не сподобалась. Вони не знали, що там ніякого табору нема, це я все навмисне вигадала.
Жінка спитала: «Де твій папа?»
Я сказала: «Батька немає».
Жінка спитала: «Заарештовано?»
Я сказала: «А коли справді?»
Вони тоді зраділи: «Веди нас до мами, у нас є од тата лист».
Я спитала: «А як наше прізвище?»
Вони сказали: «Мовчи, будь ласка».
Я сказала: «Добре, я вас поведу до мами. Тільки треба пізніше, коли стемніє, щоб ніхто не бачив, правда?»
Міліціонер сказав: «Ти розумна дівка!»
Я сказала: «Так».
Жінка сказала: «Ми тобі не зробимо погано».
Я сказала: «А ви, значить, зовсім не міліція, — тільки форма міліцейська, так?»
Вони всі дуже розсердились, а я знову почала навмисне плакати, щоб вони ні про що не здогадалися. В цей час я побачила далеко машину і стала їм показувати зовсім в інший бік: «Дивіться, дивіться! Хтось їде!» Вони метнулись геть від дороги і потягли мене за собою. Всі троє лягли в пшениці і мене поклали поруч. Я лежу собі в вінку, і мені отоді вперше стало дуже страшно. Вони повитягали револьвери і щось поміж себе сказали не по-нашому.
Я почула, як близько проїздить машина, і одразу ж високо підкинула вгору мій вінок. Жінка тоді схопила мене за горлянку і затулила рота.
Та мій вінок все одно побачили. Наші зіскочили з машини і кинулись туди, де впав вінок. Жінка хотіла вистрелити в наших, та я вдарила її по руці, і вона вистрелила вгору. А кульгавий вистрелив у мене…
Мені зовсім не боляче, дядьку лікар. Я себе почуваю дуже добре. Це мама в коридорі сидять і плачуть. А чого? У нас же війна з фашистами, і я зовсім не маленька дівчинка, правда?
