«…Коло Трипілля знайдено мамутові бивні».
(З газет)
1
Старий мамут Вім кінчав сеанса в поганій оперетці. Його голос нагадував застуджений баритон і лише іноді наближався до подихів барабанного соло. Ноги стулялись докупи, бо яма була конусна. Спів вечірньої прохолоди йшов угорі.
Старий мамут Вім законтрактувався в дешеву оперетку. В цьому Вім переконався остаточно. Хіба можна було помилятись? Навіть теперішній газетчик знає смак в опереті, а старий Вім не одну сотню років жив на світі!
Вітер дмухав у ліс, як в одну велику волторну. Чулись якісь звуки, але чи можна ж їх порівняти зі справжнім струментом?! Хіба дійсного дмухача на волторні здивує це низьке do bemol? Або: що це за примітивність мелодії!? Навіть сука на Ланжероні в Одесі виє по більш складній партитурі. І справді, яка волторна, що поважає себе, дозволить собі такий репертуар: там-татам-там! фі-ііі-у-уу! у-ууу-у!!
Я не знаю також, чи шум великої ріки дає щось подібне до приємного дуету скрипки й барабана. Мені хочеться сказати: «ні». Мамут Вім був цієї ж думки.
Дах в опереті, де грав Вім, був такого дешевого синього кольору, що його встидався б і завклубом спілки Харчсмак. Друге діло, аби він був оранжевим або хоч кольору свіжого ліхтаря під оком — ні, він був синім.
Електричний ліхтар переходив за сеанс од сходу до заходу. Він витикався на сцені, проходив її, підіймався до душників на стелі, злазив поволі на гальорку, зсовувався на 3-й ярус лож, на 2-й, на 1-й, бельетаж і, врешті, ховався під ногами капельдинера.
Старий Вім не пам’ятав, скільки вже він сеансів грає. Але не менш десятка. Статисти в перуках, що налазили їм аж на очі, скакали навкруги Віма і кричали щось подібне до арії паровозного гудка. Вони були вдягнуті так, як вдягаються дійсні члени товариства «Геть сором». Навіть для оперети це виглядало сміливо, і Віму ясно було, що скоро з’явиться міліція. Вім догравав свою ролю. Статисти шпурляли на шкіру Віма каміння, сичали, як пара з чайника. Але з того, що це був вже майже десятий сеанс, — Вім почував себе недобре.
Мамут потоптався ще трохи в неприємній ямі, копирснув землю великими білими бивнями й ліг на бік. Коли ж електричний ліхтар неосяжного неба загас під ногами капельдинера на заході — великий старий мамут Вім витиснув із своїх легенів останнє повітря.
Завіса спустилася.
…це сталося за 51000 років до тої хвилини, коли народився Ісус…
2
Весела була цього року осінь. Викурили немало махорки нічні тумани й простягали не раз димучі пасма за вигін у яр, до Дніпра — великої ріки.
Справи починаються коло млина.
На Степанові був кожушок ще з царського фронту й не було зовсім шапки.
— Во ізбіжаніє нагроможденія факту, — сказав він.
— А нащот там облізації — так я вам скажу, брешуть гади.
— Що ти понімаєш на воєнних ділах? — сказав Серьога-міліціонер. — У газеті проставлено, що китайський цар на Сибір іде. Хоче ввесь Сибір зайняти.
— Це не тільки китайський. Вони вже нас поділили між государствами. Америці — половина Сибіру, Англії — Чорне море, Франції — Петроград та Москву. А Германії — Україну. От-от прилетять ерапланом.
— На конференцію, значить? — запитав Степан. — Нащот резолюції й контрибуцій?
— Будуть тобі резолюції! — пообіцяв Серьога.
Решта — двоє куркулів — солідно копирсали паличками воду й задумливо плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо.
— Мені це отець Гервасій казав про нашествіє іноплемінників і іже з ними, — роззявив рота церковний староста.
— Не іноплемінники, а інтервенція, — сказав Серьога, — а отцю Гервасію скажіть, щоб фізкультурою займався та щоб на бокс вчився.
— Який це бокс?
— Бокс — єсть научная драка кулаками. Скоро до нас приїде український піп — так щоб все по-научному було.
— Гріх тобі, хоча ти й Совєцка власть, — почав Гундя — церковний староста, — це кощунственне слово.
— Меморандум їм у пуп, скажу я вам! «Лерігія — опіум для народа», — сказав Серьога.
Серьога перед цим покуштував «перваку» і загинав такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха.
— А знаєте, чого ми тут зійшлись? — сказав Гнат Карпович — куркуль на двадцять десятин і самогонщик.
— Угу, — підтвердив міліціонер.
— Наш ворог настрочив на нас листа.
— Семко?
— Він. Підлиза, сукин син, до голих КеНеСів. Втопити його, арештанта, сволоча!
Міліціонер загубив трохи хмелю й сказав:
— Вещественні доказательства?
— Єсть, — відповів Гнат Карпович і витяг із картуза лист паперу, — ось!
«Дорогому товаришу ридактору газети. Доносю я вам, товариш ридактор, що в нашій Бабанці суки самогон гонять. І даже красная міліція — непобідимий представник Радвлади і гордость революції кривий Серьога по прозванію вуличному — під куб для первака дрова носить.
Товаришу ридактору газети сообщеніє, щоб він обратив замічаніє, і якщо ви цього не зробите, я не знаю вже, чи не загину тут у Бабанці — болоті Революції. Селькор Семко».
Обличчя витяглися.
— Мало його ще били, — сказав церковний староста.
Всі мовчали.
Одноманітний Дніпро викладав на берег свої примітивні мелодії.
Вітер дмухав у ліс, як у велику волторну. Куркульський млин мурчав сито й смачно:
Гурррр! Мурррр! Уррр! ррр!
— Не топити, бо він випливе й смердітиме. Трьохфунтовкою по голові — ось що йому треба.
Гундя. А тоді хату-читальню йому зробити під землею. Хай читає!
Степан. Що це ви? Люди! Трудящого чоловіка вбивати? Як же це? (Трясеться).
Гн. Карпович. Дурило ти, Степане! Ми пошуткували, а він і справді! Заспокойся (іронічно).
Гундя. Атож.
Степан. Тьфу. І чому таке в голову мені прийшло!?
Коли Степанова кудлата голова зникла за високим берегом, Гнат Карпович плюнув і згадав неввічливо про матір:
— Трохи не вшльопали ми, граждани.
— Ану, без гражданів, — почулось од Гунді, — насточортіло вже їх слухати.
— Знаєте що, — сказав міліціонер Серьога, — Семко завтра йтиме до Трипілля в лікарню. Ми його перестрінемо.
…На березі ніби заколивалася лоза. Навіть короткометражний фільм показав би тут людське обличчя у збільшенню на першому плані, але я не хочу забігати наперед.
Ніч поналивала в калюжі чорного атраменту. Далеко на Дніпрі горів сигнальний ліхтар. Темрява обгортувала, її можна було мацати пальцями. Вітер залишив свою волторну й спочивав десь на дніпровій косі. Спросоння кричав пароплав і означав собою ступінь культури.
Постановка коштувала грошей. Я не знаю тільки, як можна було зафіксувати таку темряву. Хоч би один юпітер посвітив!
Тінь потрапляла ногою в калюжі. Якби знімка провадилась у місті — там можна було б довести тінь до ліхтаря й показати обличчя, аби глядач міг пізнати її раніш кінця. Я цього зробити не можу. Я лише скажу, що тінь, яка потрапляла ногою в калюжі, не була чотириногою. Вона не належала також і до жіночого роду.
Зате перед другою тінню, що стояла під деревом із трифунтівкою в руці, я засвічую сірника — це Серьога-міліціонер і месник.
Серьога погасив огонь і солодко затягся «номером восьмим». Цукровий «первачок» тепло блукав по веселій голові. Дніпро — був по коліна. Пароплав — за панібрата. Верба — за коханку.
«Уб’ю гада!» — запевняв себе Серьога й кадив махоркою над чорними атраментовими калюжами.
Перша тінь проходила мимо. Тут, звичайно, можна б поставити напис: «Серед темної ночі підняв гнусний злодій руку і…», але я ворог ставання на котурни — я проваджу знімку реально, не маючи наміру лякати глядача.
Серьога-міліціонер підняв над головою трифунтівку, і вітер на дніпровій косі почув немузикальну ноту невідомої партитури. Серьога кинув на землю міру ваги, що зараз дорівнюється 1,2 кг, і побіг від місця злочину.
Звичайно, був і свідок. Він зліз із дерева й нахилився над тим, хто лежав. Він намацав проломлену голову й холодне серце. Це його збентежило. Він хвилину постояв нерухомо, мимоволі нюхаючи пах теплої крові в себе на руці.
Розпливався в повітрі димок махорки, крикнув несподівано пізній пароплав.
Живий підняв мертвого й поволік до крутого берега, підмитого дніпровими мелодіями. Мертвого було покладено під берег, і на нього зсунув живий тонну землі. Цим закінчились події ночі.
3
«Семко сказився!» — гвалтувала Бабанка. Кожна баба підпирала кулаком щоки й вдавалась в імпровізацію. Кількість слухачів не грала ролі.
За годину все село знало, що:
«…Семко йшов у Трипілля. Коло Улитиного перелазу блиснула блискавка, й грізний голос сказав: «Семко, Семко, жалько мені тебе — місце тобі буде на сковороді!» А Семко роззявив рота та й каже: «Пішов ти, вибачте, до такої мами, сволоч!» — та й показав йому, звиніть, кулака. Ну, божа сила, звісно, і вдарила».
«…сказився, кумасю, сказився справді! Ходить з перев’язаною кудлою, дивиться по-скаженому й каже: «Соціал-сука раз! соціал-сука два!» Вже до сотні дорахував. Міліціонера Серьогу не побоявся — каже: «соціал-сука сім!..»
«… воно й правда: писання не доводить до добра. Жінка його не наплачеться тепер. Завтра вона йде у волость, щоб взяли на ізлічення…»
«… головою земкомісії замість Семка буде тепер Гундин Петро. Старий Гундя вже й закваску составив із псаломщиковим хмелем. Ех, гульнем, брат, за всю Совєцку власть!»
4
…Коли тихо падає на землю ніч, починають скарги бабанківські пси, і нічний ліхтар дивиться з неба крізь туман…
…Жовтий прямокутник вікна, гойдання осені на вітрах з дніпрової коси й голос листя з темряви ночі…
Семко зайшов до хати.
Для глядачів, що закохані в трюки, — можна було б тут дати: хата в лісі, і віти затуляють її всю, крім вікна. Жовтий прямокутник витинається з ночі й пахне таємністю. Окремо на першому плані: темний силует руки, що стукає пальцем у вікно. Тінь, що рухнулась у хаті по шибці вікна. Вагання. Нарешті напис: «скрипнули двері й…» увійшов Семко. Він міг би зняти з обличчя бороду, вуса й зробитись кимось іншим. Це для любителів трюків.
Але справді: Семко зайшов у хату Гната Карповича. Хата стояла не в лісі — в селі. Семко зовсім не стукав у вікно, чим скоротив півметра фільму. Бороди він теж не знімав, бо це можна було зробити лише бритвою.
— Здоров! — сказав Гнат Карпович і переглянувся з гостями.
— Соціал-сука раз! — відповів Семко й, сівши за стіл, покуштував борщу.
— Соціал-сука тьфу! — продовжував він далі, наливаючи собі в стакан «перваку».
Гнат Карпович сидів ніяково: скажи йому що — так за горло й вчепиться!
Мовчали, поки Семко й повечеряв. Дехто сказав, що дощів випадає мало, дехто зауважив, що бога «ми» прогнівили, а дехто — просто промовчав, не знімаючи очей із Семкового рота. Семко всім сказав: «соціал-сука сім!» і ліг на лаві на чиюсь свиту. Зачинив очі й заснув.
Балачки поновились.
Справа йшла про те, кого обрати завтра на голову земкомісії. Гундин «первак» висловлювався за сина свого фабриканта. Трохи сперечались, але, врешті, «первак» переміг. Після його був «вторак» і так далі. На Семка не звертали ніякої уваги: завтра приїдуть із волості й «приймуть міри». Останній гість здавався на милість переможця Гундиної фабрики й сів під стіл.
Гнат Карпович, Гундя й Серьога — «непобідимий представник Радвлади» — зостались радитись.
Самогону вони пили мало, і тому думки текли швидко, як літні сни.
— Потрібно наново переділити землю, — сказав Гнат Карпович.
— Потрібно, але вона вже тиждень тому як переділена. І папери лежать у сільраді, — відповів Серьога.
— А якби так трапилось, що паперів нема? — продовжував Гнат Карпович.
— Кажи, що надумав, — запропонував Гундя.
— Папери про переділ землі ми знищимо, а твій синок її переділить наново, «ввіду унічтоженія фактичних документов».
— Правильно, — сказав Серьога-міліціонер, — а як?
— Запалимо сільраду.
— Ну й молодчина! Пропозиція голосується, — вирішив Серьога.
— Але чому це сина твого нема? — запитав Гнат Карпович.
— Чорти його знають! Пішов, мабуть, десь до дівчат у Трипілля, — немає дома.
— Гляди, щоб він завтра на зборах був. Відсутнього не виберуть.
У хату щось постукало. Ввійшла жінка Семка.
— Старий Гундя тут?
— Тут.
— Петро йому прохав сказати, що завтра в обіди він буде дома. В нього якісь там справи в волості.
— У волості?
— Так. Я ходила сповістити про чоловіка.
Жінка витерла очі.
— Забери свого — он він лежить.
Семко довго вагався, повторював свою приказку, але пішов, нарешті.
5
Начволміліції читав:
«…доносю я вам, товариш начальник, що в нас совершено вбивство чоловіка. Гнусний Серьога ваш, представник і захиститель порядку на території нашого села — забив чоловіка, жителя місцевого нашого села. Каковоє вбивство просю розслідувать і приїхати завтра в себо Бабанку. І потому боліючи душою й серцем за несознательность такого ілімента, що підриває мирне прожиття УРСР, прохаю взять собі на замєтку й приїхати завтра, аби покласти кінець международній контрреволюції й зрадникам проти Радянської влади — її представникам, що гнусно заплямили свою чесну пролетарську совість червоною кров’ю.
Подательниця цього — жінка розкаже все в подробицях…»
6
Села наші горять щоночі. Ніякий фільм не може вмістити всіх пожеж.
— Запалю! — кричить хтось ображений, і ніччю світить ворожа хата всій окрузі.
— Запалимо! — кажуть крутому голові КНС, що не тягне за куркулями, і горить цілу ніч головине господарство.
— Можна буде запалити! — вирішує хтось із кооперативу, що прокрався, і горить кооператив, замітаючи у вогні сліди.
Картина «Пожежа на селі» ставиться просто: темна, як атрамент, ніч перерізується вогненними стовпами. Щоб показати сполох, — знімають на півметрові фільму рухи церковного сторожа, що шарпає за вірьовку дзвона, самий дзвін, як розгойдується, і осторонь десь на фоні білої стіни — тінь пса, що широко й щиро виє. Як ще до цього додати пару рук, що хлюпають з відра водою, і роззявлені роти присутніх громадян — картина вийде вичерпуючою.
Серьога теж дивився на діло своїх рук. Він мимоволї посміхався солодко й кричав на добровільну пожежну команду.
Сільрада згоріла, як свічка. Серьогине обличчя плямкнуло губами перед уявленим «стаканчиком».
Ще було трохи зарано сміятись, бо ще звечора якась постать побувала в помешканні сільради й вийшла звідти, щось несучи.
7
Тепер поставимо ближче кінооператора, й хай він уважно крутить. Показувати, як ходить черговий десятський, стукає палицею по воротях; як беруть люди з собою по півфунта «городняка» і по двоє чисел селянської газети на розкурку, як поважно сходяться до зборні і швидко обкутують себе важким туманом, від якого не видно й облич вождів на стінах, — це все робити — нецікаве завдання.
Краще подивимось, як приїхав начволміліції й зайшов до зборні.
Збори ще не починались. Казали, що не зійшовся «кворум», казали, що голова ще обідає, але дійсна причина така: не прийшов будучий голова земкомісії — Петро Гундя.
Начміліції сів, приєднав до загального тютюнового диму й свій: «Село» — 25 шт. 10 коп. Але він зовсім потонув — «городняк» забив. Курили.
З’явився голова. Далі чекати було неможливо. Відчинили збори. Повістка денна: 1) Обрання нового голови земкомісії; 2) Справа пожежі сільради. Хто добавить? Хто змінить? Хто проти? Зібрання пішло серед джунглів тютюнового диму.
— Товариші! — почав голова сільради. — Наш старий голова земкомісії збожеволів. На його місце треба обрати нового голову. Я пропоную товариша Петра Гундю. Це треба зробити негайно, бо необхідно знову составлєніє списків на землю, ввиду погорєнія старих списків на пожежі. Я виставляю кандидатуру т. Петра Гунді. Хто хоче висловитись з цього приводу?
— Де він? Хай вийде!
— Його справи затримали в волості. Він зараз надійде.
— Да-ло-о-ой! Немає права! — кричали комнезамці.
— Товариш! — сказав тоді селькор Семко. — Прошу маленького слова.
— Товариші, я не сказився. З усіх боків, товариші, тягнуться до нашої комнезамської землі руки. Товариші, одрубаємо ці гнусні руки! Мене чорна гідра контрреволюції думала забити, думала задушити за глотку пролетарське незаможницьке серце, — аби я замовчав навіки й не розказував світові про те, що в нашому селі діється. Дорогі товариші! Я звертаюсь до вас — рубаймо гнусні руки, що тягнуться й підіймаються над нашими головами! Товариші! Той, кому Радянська влада доручила охорону незаможницького життя, — той гад сам убиває своєю рукою. Я підслухав, як змовлялись про пожежу сільради — я виніс звідти всі документи. Товариші, ось: цією трифунтовою гирею мене хотіли забити, але так сталося, що забили того чоловіка, що вам виставляють зараз головою земкомісії. Товариші, міліціонер Серьога забив гирею Петра Гундю!..
8
Збори рушили на берег Дніпра-ріки.
Можна, думаю, уявити собі ніяковий колір неба, осінню землю, високий берег і далекий від туману луг за водою.
Великих зусиль не треба: шум людей, розмови Дніпра з пісками, настрій перед страшною нахідкою, пах жовтої глини під лопатами, все це стоїть передо мною, все дише мені в обличчя.
Може, дехто затулить носа коло гнилого трупа? Може, дехто не схоче дивитись, як примірятимуть трифунтівку до дірки на голові? Може, дехто затулить вуха від криків матері? Я силувати не хочу. Заспокойтесь.
Але я звертаю увагу на те, що було знайдено в землі разом із трупом. На бивень мамута Віма … Мої очі примружуються, і думка розгортує сторінки, багатотисячні юпітери світять моєму кінооператорові.
Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень пролежав у землі над Дніпром 53000 років, старий Вім проходить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками — мої минулі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма.
Електричний ліхтар на небі йшов загаснути десь під ногами капельдинера на заході. Чебрець пах осіннім Техасом. Плеск Дніпра був ніжним і невиразним. Вітрова волторна вже золотилась осінню і…
… та дайте ж хоч перед кінцем сеансу виплакатись флейті!
