Юрій Яновський – Рейд

3

В село в’їздили з піснями.

Коли бій замре й розпливеться пороховий дим, вітер стомлено повіє землею, тихою радістю життя, і мертві спочинуть на межах у братських могилах; коли вечір прилетить здалеку, розіллє весняні настрої, огорне туманом обрії, до яких прагнеш весною; коли дим блакитний стане на ввесь світ, інакший кожного вечора в короткім людськім житті,— тоді хто повірить, що існує смерть? Нікчемне людське серце витче собі найтонше марево радостей. Воно тремтітиме сильно, наче поспішаючи перебігти свою путь бадьорими ранками весни!

Отже, партизани співали. Голоси хрипко лунали в вечірнім повітрі, й вони були страшні, як клекіт. Стогін поранених, гуркіт коліс, іржання морених коней, про яких не., можна було сказати, якого вони кольору, так вимучив їх бій. Загін вливався в село. Остюкова кіннота найбільш виграла від бою, захопивши коней і переманивши піхотинців на сідла. Галат нудився, сидячи на тачанці. Він відбив стільки “максимів”, що задовольнив навіть своє завидюще око. Сосииі хлопці, за допомогою кіннотників, наздогнали кілька зарядних ящиків і дві гармати. Тепер Coca й командир другої батареї Санька сварились, їдучи попереду, за таке добро. Тільки Марченко, сам легко поранений, збирав своїх нешвидких дітей. Нарешті й він уїздить до села на чолі цілої армії підвід, в’їздить останній — за кіннотою, кулеметниками, гарматами.

Шахай пропустив повз себе увесь цей цуг, стоячи край села на загаті. Морені коні танцювали, проходячи мимо. Партизани підтягувались, як регулярне військо. Незвичайною гордістю півлежали на тачанках галатівці, поклавши ногу на ногу. Це була мовчазна гордість цілого загону за командирову вдачу. Ще раз Шахай подолав.

Об’їхавши всі застави, що не випускали нікого з села, побалакавши з селянами, що прикидалися безпросвітними дурнями, і вирікши долю полонених солдат (офіцерів порубано-зразу), Шахай почув одинокий постріл недалеко. Сірий домчав за хвилину туди. Невеличкий гурток людей стояв там і меланхолійно дивився вниз на землю, де бився підстрелений чоловік, щось белькочучи й захлинаючись і уткнувши лице в землю. Тут же поруч стояв квартир’єр Єсіков із револьвером. З сусіднього двору виглядало кілька партизанів.

— Хто це?

— Я його спіймав у клуні в полові. Це — стражник! — Єсіков чекав на Шахаєву подяку й говорив запобігливо щиро. Селяни мовчали.

— А хіба в нас суду немає? — Шахай, сказавши ці слова, покликав двох людей із ближчого двору.-— Відберіть у нього зброю й ведіть до мене на кватиру.

Тільки пил покурив за Шахаєвим конем. Віддавши револьвера, йшов Єсіков під конвоєм.

Попова хата, що її призначено під штаб, виходила ґанком на площу, де розташувалися гармати. Коней було розведено по стайнях, і коло гармат де-не-де маячив стійковий. Coca сидів на лафеті гармати і, поклавши книжку на затвор, читав. Безперечно, це були вірші Лєрмонтова. Ними завжди козиряв Coca, виказуючи свою належнГсть до культури. Книжку було зашарпано незвичайно.

Шахай знав це також, як і те, що Coca гарний боягуз. Прекрасний гарматник, добрий начальник,— колишній офіцер боявся смерті й не вмів це заховати, як інші. Тільки граючи на честолюбстві Соси, на його кавказькім темпераменті, Шахай переводив струни Сосиного страху на бойовий лад. А в мирній обстановці хоробрішого за Сосу не було.

Хвіртку відчинив хтось ізсередини. Шахай зайшов; по-щлуу як ходять люди сильної волі, що завжди є насторожі. Позаду, майже по п’ятах, зайшов Сірий. На дворі стояла бричка. Макар мазав колеса на дальшу путь. З сінешніх дверей вибігали й знову заходили вістові. Сонце вже зайшло, залишивши після себе трошки дня й денної метушні. Але все це було, як відгомін. Вечір стояв ясний, надходила прохолода, і денне світло згасало непомітно, щоб одразу перейти в темну весняну ніч.

В сінях привітався хазяїн хати, не знаючи, хто він є, оцей невеличкий і невидний чоловік, що йде з таким виглядом, наче всі двері світу мусить перед ним відчинитися навстіж. У великій хаті готували вечерю. Дочка підбігла до батька і обняла його ноги. Жінка усміхнулася стомленим обличчям,— цей не перший бойовий день дався їй узнаки. Шахай почав жартувати з малою, згадуючи якісь пригоди, що були минулої ночі. Помирилися на тім, що дочка мусила зливати батькові на руки, доки він умивався.

Зайшов Остюк — вимитий і пев’дзаний, в]д чого його кубанка майже не трималася на голові. Він сказав, що Єсі-кова привели до двору.

Зустріч Шахая з Єсіковим відбулася в маленькій кімнаті з невеличким віконцем, Єсіков переступив поріг і побачив тільки спину Шахая, що стояв, задумливо барабанячи пальцем по склі. Коли зачинились двері, Шахай помалу обернувся і зробив два кроки до Єсікова. Квартир’єр одразу так зблід, що увечері це стало помітно.

— Ти що це мені розстріли влаштовуєш? Не попереджав я тебе вчора?

Тихо пролунали ці слова — їх чуло тільки вухо Єсікова. Остюк, що стояв за дверима, і піп у сусідній кімнаті нічого цього не чули. Тільки стогін пролунав потім та короткий удар у стіну. Упало щось важке на землю — і все.

Коли Єсікова витягли з кімнати з наказом дати йому ще десяток шомполів, Остюк зайшов до Шахая. Остюк, видно, нервувався. Остюк зіперся об косяк дверей.

— Іменем даного мені від партії контролю прошу пояснень. Це ти хочеш стару дисципліну завести?

— Він без суду розстріляв. Важно, щоб населення знало, що в нас суд є, а не самосудчики.

— Тоді к ногтю його, гада,— нічуть же не бити!

— Є різні породи людей,— протягнув Шахай,— одного вдар — горлянку тобі перегризе, а другий ще більше старатиметься. Першого стріляй, коли виправити не можеш, а другого бий і вчи.

До, вебері зайшли вдвох, розмовляючи про штабну нараду. Остюк грався оздобленими ремінцями свого пояса.

Трошки боязно й чудно було попові. Криваві синяки на Шахаєвйх руках, гупання в стіну і цей товариський жартівливий тон розмови — здавалося, що не можна бачити це в одного чоловіка.

Вечеряли всі з апетитом, натискаючи на м’ясне. Остюк витирав руки об синє сукно штанів. Розмови точилися біля Сосиного коня, якого він годує зі своєї ложки. Шахай похвалив прекрасного коня, що вартий більш за іншого чоловіка, а Остюк, віддаючи дань красі й бігові четвероногого друга, хотів щиро вилаятись із цього, але вчасно прикусив язика.

До дверей зайшов селянин. Звичайний, непоказний, засушений життям, так що не впізнаєш його віку.

— Драстуйте, хліб-сіль. Добрий вечір, батюшко. З неділею будьте. Де отут у вас самий главний?

Остюк підійшов до селянина. —— Чого тобі?

— Та жалобу хочу на вашу вармію подати. Останню теличку зарубали.1

Шахай подивився на нього пильно.

— Сідай вечеряти, дядьку, а там потім розберем. Селянин сів за стіл, наче це робив уже не один раз і наче

звично йому було їсти в такій кумпанії. Вечеряли далі, аж доки не посвітили ламп. Повставали.

Надворі селянин таємниче оглянувся навкруги й зашепотів на вухо. Він був у шуряка в сусіднім селі і приніс відомості про ворога. Синчаки, Павлівка й Довгий Кут повні війська. Навіть на Ковалів Хутір — ось тут за горбом — наїздять інколи. Тисяч кілька. Чув від шуряка — напевно, і щоб його хрест побив! — що завтра “в нашім селі буде позиція”. Що завтра о восьмій годині ранку з усіх трьох сіл — Синчаків, Павлівки й Довгого Кута — почнеться наступ цього війська. Павлівка — в центрі, Синчаки — зліва, а Довгий Кут — з правого боку.

Шахай подивився в вічі селянинові. Можна було вірити, а можна й не вірити. Обережність — насамперед. Відпустив селянина додому, наказавши наглядати за ним таємно. Потім рушив до хати.

Червоний місяць зійшов низько над степом. Наче якийсь чудний бутафор вирізав його з червоного паперу й випу-< стив на небо, забувши позолотити. Низько, над самим обрієм, коливався він, як відбиток у воді, коли набігала на нього знизу прозора пряжа земного дихання.

Шахай нахилився над мапою й довго сидів нерухомо.

Простора попівська кімната відгонила ладаном і зворушливою материнкою. Багато поколінь попів плодилося й розмножалося під цією стелею, хворіло й умирало — головами до кіотів. Товстий сволок через усю хату бачив не одну подію. Тепер він побачить штабну нараду.

Спочатку в сінях бриньчали остроги й чулось бухикання. Двері несміливо відчинилися, пропустивши в хату начальника штабу. Це був немолодий чоловік, лисий і цілком невійськовий. Але так тільки здавалось. Він скінчив академію й блиСкуче вів партизанські справи. Шахай його поважав за акуратність і слухняність. Сам він і води не замутив би. А маючи загальний план, міг розробити його до найбільших подробиць.

Чемно, з повагою до самого себе, зайшов Coca. Забіг наче з дороги Галат. Остюк увійшов і зразу ж почав пробувати пальцем, чи гостра його кубанська шабля. Мар-ченкр був останнім через піхотинські свої турботи.

— Товариші,— звернувся Шахай,— ви знаєте, що ми підійшли до великих ворожих сил. Вони стануть із лами до бою. Маю відомості, що наступ почнеться завтра о восьмій ранку. Коли й не в цей час, то напевно в інший, але тільки завтра. Люди, що втекли сьогодні, вже дали повну інформацію про нас. Ось тут стоїмо ми, а в оцих трьох передніх селах — ворог.

Командири розглядали мапу. Вийняли цигарки й запалили. Першим почав Coca. Він пропонував виждати ворога й раптовим наскоком з усіх боків розбити. Галат, як і слід було чекати від кулеметника, виклав фантастичний плані послати вночі всі кулемети в середнє село, де стоїть штаб, захопити його, користуючись панікою, дезорганізувати ворога і пройти крізь нього, як нитка крізь вушко в голці. Марченко пропонував поробити бліндажі й почати позиційну війну. Остюк же спочатку мовчав, а потім почав громити всі пропозиції. Йому відповідали, обґрунтовували всіма можливими аргументами. Стриманий мат повис у кімнаті. Хапалися за шаблі й за револьвери, але погляд IIIахая зупиняв.

Шахай сидів мовчки, слухаючи уважно весь гармидер. Такий у нього був звичай: напустити командирів майже до бійки, а самому складати під цей галас план, що завжди протилежний тому, який радили командири. Начштабу теж усміхався собі в вуса, знаючи, що буде далі.

— Товариші, всі ви говорите дурниці. Ну, ось слухай ти, Ґалате, що вийде з твого плану: злетяться з двох боків ворожі полки, і тільки мокро буде з твоїх кулеметів. Не забувай, що ворога вп’ятеро більше. В лоб тут ніяким чином не візьмеш. Хитрощі й науку треба прикласти. Ти ж, Coca, просто чудак. Коли військо вороже наступатиме, то наскакуй ти з десятьох боків — не візьмеш, друже. їх же вп’ятеро більше! Одно ясно мені й усім — не чекати, а напасти самим. Завтра о шостій ранку починаймо. Розходьтеся — через годину дістанете наказа.

Командири звикли до таких речей. Хіба не доведено вже їм у всіх попередніх боях, що вони непереможні, доки мають такого Шахая? Вони вийшли бадьорі й веселі і передали цю бадьорість військові. Завжди славу командирові роблять його помічники й самі потім свято вірять цій славі-імені.

Шахай послав за Остюковим конем, а сам сів і написав чернетку наказу про наступ. Начштабу його переписав, і Шахай поставив унизу своє ім’я. Потім він вийшов із кім* нати з Остюком. Сіли вдвох на коней і поїхали вулицею.

Місяць вийшов вище на небо. Облив весняним тремтя* чим молоком повітря всю землю. Позасинали в хатах. Погасли вогники — темно в вікнах. Нишком справляють недільну гулянку парубки. Тріщать ліси й коливаються кущі. Часом чути гармошку.

Коні йдуть по дорозі. Задумались вершники. Про завтрашню січу думка, про вечір весняний, ніч зовучу, долю партизанську? їдуть із села геть — у степ широкий, оглянути поле. Бо швидко минає ніч, а ранок треба зустріти в гарматнім диму.

Тюпають. Посеред дворів стоять підводи, де хропуть просто під зорями кулеметники. Іноді двері рипнуть, і ха” зяйська дочка засоромиться при місяці, поправляючи хустку на голові та млосно дихаючи гарячими грудьми. Якийсь чуб молодецький не дає спати їй — молодій дочці хазяйській. Шукає вона причіпки на місяць подивитися та перемовитись трохи хоч із тою зальотною птицею. Щасти тобі, дівчино, на добре!

Де-не-де ще вечерю варять. Розклалися на подвір’ї, як хазяї, та й гріються коло вогню, розповідаючи бувальщину й брехню. Ніч довга, слухати є коли. По штабах окремих загонів вікна світяться весь час. Готуються до бою голови. І потім вкладуться спати, як хто сидів, захропуть дружно. А дехто до ранку не стулить очей, передумуючи щось, долю благаючи. Різні бувають люди на світі!

Шахай ізліз із коня і передав повід Остюкові.

— Їдь за мною ззаду, а я піду послухаю.

І йшов вулицею під парканами, іноді зупиняючись і слухаючи розмови, а більше — помахуючи задумливо паличкою, яку він зламав по дорозі. Раптом став.

— Який ад’ютант? — запитало за парканом кілька голосів разом.

— Та той, що били його сьогодні. Як чкурне через вікно та городами, рівчаком! Трохи ми боки з нього не порвали!

— Аз чого це він?

— Та позавчора, як стояли ми в містечку, досвітки встроїв. Бабів наприглашав. П’яні всі в доску; тут убіг хтось до двору та як крикне: “Шахай іде!” Як горобці всі розлетілись.

— Да, він такий у нас — постріляв би, як собак.

Між підводами горів невеличкий вогонь. Коло нього стояло двоє. Ще троє сиділо на возах, звісивши ноги. Тепле повітря йшло знизу по ногах і вище, гріючи лице. Вони їли щось.

Шахай зайшов до двору і привітався. Йому дали місце коло вогню.

— Вечеряєте, хлопці?

— Галушок забажалось — ось і наварили.

— Добрі галушки,— сказав Шахай, настромивши собі одну на шпичку.— Добрі,— сказав він далі, покуштувавши.

Коло воріт зупинився Остюк із кіньми. Шахай настромив іще одну галушку й пішов сідати на коня. Поїхали ристю вперед.

До Ковалевого Хутора було не більше верстви. Вибілений місячною рукою, стояв він на белебні й на роздоріжжі. Нап’яв його хтось, наче на середині землі. І небо тут здавалося найвище: надмірно синє вгорі над головою й чорне ген туди вниз, де його, як шатро, припнуто до землі. Яка воля на такім високім місці! Рівний степ, як долоня, лежить без міри в довжину, наче простягся до когось по весну.

Шахай із Остюком стали близько хутора за скиртою старого сіна. —Чи почуває Остюк, що його провезуть отут завтра? Пустили коней до сіна, а самі вилізли нагору, по-ближче до світла. Чудовий краєвид! Тебе не змалюєш потертими п’ятаками звичайної мови. А незвичайність, як самоцвітний камінь — його дістають водолази з глибокої води.

На захід далеко йшла стежка аж до того ліска, повертала там трохи й доходила до Павлівки. Праворуч бовваніло село Довгий Кут — далеко теж за степовим розбігом — майже коло обрію. Ліворуч од Павлівки на одній лінії з нею та Довгим Кутом лежали Синчаки поблизу річки бистрої— Синяви: Дощами та весняною водою набрякла Синява й тече собі на захід— бистра, гомінка й глибока, трохи блищить на місяці ледве помітною смужкою.

Шахай не замислився над краєвидом. Тільки від повітря весняної ночі пом’якшав його голос. Та й ще дорожчий став Остюкові, що знав, однак, у яку вузьку петлю посилає його цей голос

— Тут тобі ось весь ворожий фронт. Можливо, що ззаду за цими трьома селами є й резерв. Ми повинні виходити з того, що вони хотять. Командирів ворожих я знаю, головних принаймні,— це кадрові полковники, люди без видумки. Нічого незвичайного, психологічного видумати вони не можуть. Значить, завтра о восьмій ранку почнуть вони наступ із тим, щоб притиснути нас до ріки й розбити. Мета вних — не пустити за ріку, цебто не дати нам Синчаківського мосту і по змозі або розбити нас тут, або погнати назад, де за нами по п’ятах ідуть інші.

Шахай промовчав хвилину, наче хотів збагнути всю серйозність свого становища. Він поклав палець на підборіддя й договорив ще тихше свій план.

— Ми пустимось на військові хитрощі. Прямо нам ударити невигідно, так ми спробуємо косо вдарити. Косим ударом. Я розбирав його недавно й гадаю, що тут він на місці — за таких сил і ситуації.

Остюкові це була новина.

— Відколи він є, цей косий удар? Генерал видумав?

— Король. Років півтораста тому. Остюк засміявся весело й недовірливо. — І харашо ним можна вдарити?*

— А слухай. Прутинку легше перерізати навскоси, чоловіка легше-зрубати навскоси, армію легше розбити ;гакож так. Ми починаємо бій о шостій ранку — попередимо ворога на дві години. Посилаємо всю піхоту й половину кулеметів до Синчаків, де вони мусять зайняти позицію. Ти з сотнею кінноти стаєш перед Павлівкою. Артилерія з кулеметами займає оце ось село в долині праворуч — верства до нього. Я з рештою кінноти, з кулеметами й кількома гарматами стаю тут ось, де ми стоїмо, під скиртою. Так мусимо стояти ми у вихідний момент бою.

Остюк зацікавився таким розташуванням війська. Вій подумав, що, розділившися так, загинуть усі по одному в ворожих обіймах. Оце такий косий удар?

— Рівно о шостій починає артилерія. Всі наші гармати ураганним огнем местимуть Павлівку. Треба, щоб найбільш ефектно-все вийшло. Через півгодини ти йдеш в атаку на Павлівку, вибиваєш звідти ворога і тримаєшся, доки тобі не поможуть зліва.

У Остюка на мить погасли очі, передчуваючи смертельний бій,

— Нас роздушать, як варену картоплю в жмені! Павлівка ж — середина фронту. Вони стягнуть моментально сили.

— Це мені й треба. Скажений гарматний вогонь на Павлівку, шалені наскоки й оборона твоєї сотні — о, я знаю, як ти битимешся, Оеґюче! — все це примусить думати, що ми наступаємо на Павлівку. Ясно, що ворожі головні сили всі стягнуться до Павлівки.

— А далі?

— Доки Остюк, за підтримкою артилерії, буде битися з головними силатии, вся моя піхота візьме раптом Синчаки й піде громити ворожий фланг. Це і е косий удар, проти якого рідко хто може встояти.

— Що буде з моєю сотнею до тої пори?

— її може не бути. Вона може лягти костями. Але слава тих, що загинуть, рятуючи справу й товаришів, вставатиме попереду нас, як осяяний прапор перемоги! Слава ця піде між нарід по країні, і заспівають нових дум про Остюків бій під Павлівкою.

Місяць стояв на небі, блискучий, як клинок. На сухій торішній траві, молочаями й ковилою тремтіли його відблиски, наче дивився він у морську гладь.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Юрій Яновський – Рейд":
Залишити відповідь

Читати казку "Юрій Яновський – Рейд" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.