Було собі троє кошенят – старшеньке, середульше й найменшеньке. Звали їх Няв, Мурр і Шшш.
От якось сусідська бабуся, що жила в будиночку по той бік вулиці, покликала їх до себе на обід.
Сонечко щедро світило. Кошенята грілися на ґанку, чекали, коли вже можна буде йти до бабусі.
Найстаршеньке кошеня Няв і каже:
– Вулицю переходити будемо поодинці. Бо там автомашин багато. Спершу я піду!
Визирнуло Няв з-під воріт…
Глянуло – та чимдуж назад:
– Н-няв! На вулиці спокійно, але біля бабусиних воріт – отакенний злий собака!
Побіг тоді Мурр – чи правду каже Няв?
Обережненько визирнув – та й собі тікати!
– Мурр, мені здається, там ще отакенніший злий собака!
А найменшеньке кошеня Шшш носика з-під воріт висунуло:
– Ш-ш-ш! А я найбільше від усіх вас боюсь! Я такого великого злого собаки ще ніколи-ніколи не бачило!
Зі страху воно аж заклякло, очі заплющило і навіть ворухнутись не може.
Так під ворітьми й залишилось.
А сонечко гріє. Бабуся чекає…
– Може, ще раз подивимось? – нявкнуло з-за воріт старшеньке кошеня.
– Може… – несміливо муркнуло середульше.
– Тільки не довго! – тихенько погодилось Шшш.
Розплющило найменше кошеня очі і на протилежний бік глянуло…
Глянуло та як занявчить:
– Здається, цей собака – мальований!
Середульше кошеня одразу вигулькнуло з-за воріт:
– Мальований і не страшний!
А найбільше кошеня нявкнуло:
– Таж воно зовсім щеня!
І кошенята сміливо втрьох перебігли вулицю.
І на бабусиному подвір’ї вони побачили крихітне цуценятко, що бігло їм назустріч і привітно махало хвостиком…
А на ґанку сиділа бабуся.
І поруч неї лежало кільце ковбаси.
І бабуся одразу запросила кошенят та цуцика до обіду.
