Був у однієї зайчихи єдиний синок. І був він дуже боягузливим. Тому мама, виходячи з дому, завжди міцно зачиняла двері на замок. Зайченя, залишившись одне, відразу забивалося в кут і починало трястися від страху.
Якось зайчиха, прикривши двері, відлучилася кудись і довго не поверталася. Зголодніле зайченя відчинило двері, вибралося назовні і попрямувало в бік лісу. Тут назустріч йому попалася мишка.
— Куди прямуєш? — запитала вона його.
Не знаючи, що відповісти, зайченя затремтіло і заплакало.
— Мами немає…— ледве промовило воно крізь сльози.
— Може, вона ходить десь цим лісом,— сказала миша і проводила зайченя трохи далі. Боязко ступаючи, зайченя продовжило свій шлях, але тут перед ним з’явилася лисиця.
— Куди прямуєш? — запитала вона, займаючи зайченя розмовою.
Зайченя подумало, що лисиця так само, як і миша, не чіпатиме його, а тільки підкаже як бути, чесно відповіло:
— До мами йду.
Лисиця посміхнулася і вирішила схитрувати.
— Та ж твоя мама вже пішла додому! — сказала вона, обманюючи довірливе зайченя.
Зайченя розгублено озирнулося на всі боки, але не змогло визначити, в якому ж боці залишився його будинок. Воно заплакало і попросило лисицю:
— Покажи, будь ласка, де мій дім.
— Добре, йди за мною!
Зайченя несміливо рушило слідом.
Незабаром лисиця привела зайченя до себе додому, завела його всередину, замкнула двері і сказала, клацнувши зубами:
— Тепер ти від мене нікуди не втечеш! Зараз я тебе з’їм! Від страху у зайченяти душа пішла в п’яти.
— Відпусти мене, сестрице,— благало воно і плакало.
Почувши жалібний голос зайченяти і злий голос лисиці, в дім до лисиці зайшов вовк. Побачивши згорнуте в грудочку зайченя, що тремтіло від страху, вовк загарчав на лисицю:
— Чому ти, знаючи, що я голодний, не віддала мені зайченя?!
Тут лисиця і вовк почали сперечатися, звинувачуючи один одного, посварилися і зрештою, зчепившись, затіяли бійку. Скориставшись метушнею, зайченя вислизнуло назовні і кинулося втікати. А вовк і лисиця, що побилися через здобич, залишилися ні з чим і почали зализувати рани.
