В одному селі, що знаходилося поряд із джунглями, у білошкірих батьків народився чорношкірий хлопчик на ім’я Замбія. Мама з татком дуже любили малюка, що ріс слухняним і чемним. Якось на день народження мама придбала йому прекрасну червону сорочку і замшеві бірюзові штанці. А татко приніс з базару чудову синю парасольку від сонця з ручкою із слонової кістки й дивовижно тонкої роботи чобітки з м’якої шкіри із загнутими догори носами.
На все село не було щасливішого за маленького Замбію хлопчака. Не гаючи ні хвилини, він одягнув подаровані речі й подався гуляти вулицями. Але там у той час не виявилося нікого, хто б належним чином оцінив обновки Замбії: всі працювали на бавовняних плантаціях, що належали батькам малюка. Замбії нічого більше не залишалося, як піти погуляти в джунглі.
І от серед високих пальм, на яких висіли ще зелені кокоси, Замбія зустрів великого і страшного тигра-людожера.
– О, який чудовий цей ранок! – вигукнув тигр.
Як відомо, всі діти розуміють мову звірів. То вже потім, коли підростуть, вони її забувають. Але Замбія був іще маленьким, тому зрозумів слова тигра.
– Сніданок сам прийшов до мене, та ще й так прекрасно одягнений! – вигукнув людожер.
– Але, містере тигр, ваша ясновельможносте, я ж не сніданок! – заперечив Замбія.
– А ось тут ти помиляєшся! – оскалився тигр, оголюючи свої хижі ікла.
– Прошу вас, містере тигр, не їжте мене! – заблагав Замбія.
– А за це я вам дам мою червону сорочку. Одягнувши її, ви станете наймоднішим у цих джунглях звіром.
– Давай, – милостиво погодився тигр.
Він одяг красиву червону сорочку Замбії й подався своєю дорогою, муркочучи собі під ніс щось про наймоднішого в цих джунглях звіра.
А маленький Замбія пішов далі, але щастя в його душі поменшало, разом з відданою червоною сорочкою.
Незабаром йому зустрівся лев із кошлатою гривою. Побачивши Замбію, він вискочив назустріч і прогарчав:
– Як довго я на тебе чекав, маленький пухкий хлопчику!
– Але навіщо ви зволили на мене чекати, містере лев? – дивуючись, запитав Замбія.
– А ти сам здогадайся! – з усмішкою рикнув лев.
– Невже ви хотіли мене привітати з днем народження? – здивовано проговорив Замбія.
– Який дурний пухкий хлопчик! – ще більше оскалився лев.
– Ні, звичайно. Я хотів тебе з’їсти. До того ж моє бажання від нашої балаканини нітрохи не згасло, а навпаки – розпалилося.
– Не робіть цього, будь ласка, містере леве! – слізно попрохав Замбія.
– А я дам вам за це свої замшеві бірюзові штанці. Ви станете наймоднішим левом у наших джунглях.
– Гаразд, – погодився цар звірів, – давай свої брюки. Може, хоч так моя левиця погодиться зі мною розмловляти. Бо сердиться вона на мене за щось – сам не знаю, за що.
Він натягнув замшеві бірюзові штанці і, весело розмахуючи хвостом з китицею, сховався в густих заростях джунглів, муркочучи собі під ніс щось про наймоднішого лева.
А маленький Замбія, пригнічений іще більше черговою втратою гардероба, побіг далі. Але, мабуть, той день був не найвдалішим для прогулянок у джунглях.
Малюкові знову зустрівся небезпечний хижак. Цього разу то була чорна як ніч пантера. Вона несподівано вийшла з тіні і постала перед Замбією, наче згусток темряви, в якому виблискували зелені очі та хижо біліли страшні ікла.
– Здрастуй, маленький хлопчику, – прошепотіла пантера.
– Куди це ти прямуєш?
– Здрастуйте, пані пантеро, я тут просто так гуляю! У мене сьогодні день народження і я одягнув найкращі речі. Та на шляху мені зустрілися тигр з левом, яким я віддав частину речей, тому що вони хотіли мене з’їсти! – пожалівся Замбія.
– Яке ж щастя, що вони тебе не з’їли! – зраділо промуркотіла пантера.
– Так, пані, це дійсно чудово…
– Тепер ти дістанешся мені! – продовжила пантера.
Тут Замбія і зрозумів, що не друг йому зустрівся, а ще один хижий і підступний ворог.
– Не їжте мене, пані! Краще візьміть ось цю парасольку, – пробелькотів хлопчик, простягаючи подарунок батька.
– Вона коштовна і хороша, у неї навіть ручка із слонової кістки.
– Гм, парасолька дійсно чудова, – промовила пантера.
– Що ж, так тому й бути: іди собі, а парасолю мені давай.
Замбії шкода було розлучатися з парасолькою, але жити хотілося більше. Тому вже без парасолі він покрокував стежкою, нарікаючи на те, що обрав не найкраще місце для прогулянок. Але не встиг він пройти і дюжини кроків, як перед ним вигулькнув шакал. Побачивши Замбію, він радісно заскавчав:
– А хто це в нас тут такий апетитний?
– Ні, містере шакал, я нітрохи не апетитний! Я б навіть сказав, що я занадто не апетитний! – запротестував Замбія.
– А я з тобою категорично не згоден! – у свою чергу запротестував шакал.
– Мені здається, що ти найсмачніший хлопчак на всю округу.
– Ні, ні і ще раз ні!
– Але послухай: перемовлятися, як оце зараз ми з тобою, – марна справа! – вигукнув шакал.
– Мені здається, що є лише один спосіб дізнатися правду…
– Так? І що ж це за спосіб? – поцікавився Замбія. Йому теж було цікаво дізнатися, смачний він чи ні.
– Покуштувати тебе на смак! – гаркнув шакал, оголивши свої хижі ікла.
– Не куштуйте мене, містере шакал! – попросив його Замбія.
– Ось, краще заберіть ці дивовижної тонкої роботи чобітки з м’якої шкіри із загнутими догори носами.
– Який мені зиск від твоїх чобітків, якщо у мене чотири лапи, а їх усього два? – здивовано запитав шакал.
– Але, містере шакал, вам не обов’язково носити їх на лапах! – заперечив Замбія.
– Ви їх можете одягти на вуха! З такою прикрасою ви станете наймоднішим у наших краях хижаком.
– Мабуть, ти маєш рацію, – зрадів шакал.
– Це чудова ідея! Давай сюди швидше свої чобітки та забирайся геть.
Шакал схопив чобітки з м’якої шкіри із загнутими догори носами і повісив їх на вуха.
Потім подивився на своє відображення в калюжі й був страшенно задоволений.
– Тепер я наймодніший шакал у всіх джунглях! – радісно заволав він і зник у кущах.
А бідний маленький Замбія, який на свій день народження залишився без подарунків, сидів голяка біля річки, на пісочку, і гірко плакав…
Аж раптом він почув страшний рев. Хлопчикові стало цікаво і він подався на звук. Із кожним кроком рев посилювався і ставав дедалі страшнішим, але цікавість маленького Замбії виявилася сильнішою за страх.
Тому він ішов і йшов, аж поки не побачив на галявині забіяк: тигра, лева, пантеру і шакала.
Річ у тому, що вони зустріли одне одного і нумо сперечатися: хто ж із них наймодніший у джунглях. Ясна річ, ніхто не хотів визнавати найвродливішим когось іншого, окрім себе. Отож хижаки завели бійку: тягали одне одного за хвости і намагалися повідкушувати.
Раптом лев, який уважається царем усіх звірів, дико заревів і, розкидавши інших хижаків, прокричав:
– Виходь, маленький шахраю, я тебе одразу відчув!
Замбія обімлів зі страху, оскільки зрозумів: звертаються саме до нього.
– Виходь і нічого не бійся! – наказав лев.
Замбія те й зробив.
– Послухай, людське дитинча, – звернувся до нього лев.
– У моєму царстві досі не траплялося такого, щоб хижаки чубилися через кольорові ганчірки. Це доля людей, а не звірів! Забери оті лахи назад – від них лише неспокій.
Хижаки слухняно познімали із себе речі Замбії й віддали хлопчикові.
– Сьогодні я тебе відпускаю, маленький Замбіє, – мовив лев, – оскільки у тебе день народження. Але пам’ятай: джунглі – не місце для дитячих прогулянок!..
Сказавши так, лев прихопив інших хижаків і зник у заростях джунглів. А Замбія одягнувся і поспішив додому.
