Жив собі заєць у лісі. Влітку було йому добре, а взимку погано — доводилося до села ходити, на току овес красти.
Приходить він якось на тік, а тут вже зайців цілий табун. От він і почав перед ними вихвалятися:
— У мене не вуса, а вусища, не лапи, а лапища, не зуби, а зубища — я нікого не боюся!
Зайці й розповіли тітці вороні про цього хвалька.
Тітка ворона пішла хвалька шукати та й знайшла його під кущем.
Побачив її заєць, злякався:
— Тітонько вороно, я більше не вихвалятимуся!
— А як ти хвалився?
— Та що в мене не вуса, а вусища, не лапи, а лапища, не зуби, а зубища.
Поскубла вона його трошки й пустила:
— Дивись, більше не вихваляйся!
Одного разу сиділа ворона на паркані, собаки її схопили, почали душити. Побачив це заєць:
«Треба ворону рятувати! Як же їй зарадити?»
Вискочив він на горбок і сів. Собаки побачили зайця, кинули ворону – та й за ним. Ворона враз підлетіла та на високе дерево сіла. А заєць від собак утік.
Трохи згодом зустріла знову ворона цього зайця й каже:
— От тепер ти не хвалько, а хоробрий молодець!
