Жив один заєць. Заєць як заєць. Тільки, хто його знає чому, він любив перед іншими вихвалятися тим, чого в нього й не було: і дужий він, і хоробрий він, і мисливець він…
Якось знайшов заєць на полі вбиту косулю.
Тільки підсів зайчисько до косулі – сорока летить.
Побачила, яку здобич заєць роздобув, сіла на гілку, привіталася, каже:
– Гей, сусіде, ти де таку тушу взяв?
– Убив,– відказує заєць.
Здивувалася сорока: заєць косулю вбив! Від подиву рота роззявила, хвоста опустила, крила розчепірила.
А хвалько не вгаває:
– Я мисливець такий, що, якби по-справжньому полював, усіх звірів давно перебив би! Тільки жаль мені їх. Я,– каже,– скільки хочеш можу звіра добути! Ось косулю з’їм, піду ведмедя добувати.
Вклонилася сорока зайцеві:
– Гей, сусіде, навчи мене! Я завжди надголодь живу.
– Чому ж не навчити! – відповідає заєць.– Це просто-простісінько – так полювати. Треба лише якомога ширше рота роззявити й крикнути. Зовсім просто. Хіба ти кричати не вмієш?
– Як – не вмію? Я кричати добре вмію,– каже сорока, а сама думає: «Навіщо мені йти ведмедя шукати, коли під носом у мене заєць?»
Злетіла сорока вгору, рота широко роззявила та як крикне! Так крикнула, що синиці, які поблизу на гіллі сиділи, на землю попадали.
Тільки сорока зайця й бачила… Перелякався він до смерті й побіг. Куди забіг – піхто не знає.
Посиділа сорока, подумала: «Як так – не впав заєць, а втік? Видно, мало я кричала. Іншим разом,
як здобич побачу, дужче кричатиму».
Стала сорока по лісу літати. Як побачить звіра – давай кричати, давай скрекотати, скільки сили вистачає.
Сама вона своїм криком жодного звіра не вбила. А мисливці запримітили, що сорока над звіром кричить. Як заскрекоче в лісі – мисливець туди! Старається сорока, скрекоче, рота роззявляє, крила піднімає, хвостом стриже, думає: «Ось я його зараз уб’ю! Ось-ось!» А мисливець тут як уродився – у звіра вистрелить, з собою забере.
Тільки буває й так, що сорока мисливця в засідці побачить. Радіє: «О який великий! Ось я його зараз!» І усіх звірів криком налякає: ні собі, ні мисливцю.
