Заєць та гієна були сусідами, і напередодні одного великого свята пішли вони вдвох шукати подарунків для своїх родин.
Як вийшли із села, заєць і каже:
– Ти йди ліворуч, а я – праворуч.
– Ні,– прогугнявила гієна,– не піду я ліворуч, я хочу йти праворуч…
– Гаразд,– погодився заєць,– тоді праворуч підеш ти, а я піду ліворуч.
Розійшлися вони кожен у свій бік. Гієна йшла і на смітниках підбирала ганчірки та щербаті горщики. А заєць не знайшов нічого.
На сьомий день мандрів, як і домовилися, вертають вони назад. Гієна несе щербаті горщики і старе ганчір’я, а заєць вертає з порожніми руками. Зайшов він у тінь квітучого гумового дерева – так називають сенегальську акацію. Ліг у затінку, потягся й зітхнув:
– Ох, яка прохолодна тут тінь!
Не встиг сказати, як на нього посипався дощ коштовностей: коралі, браслети, сережки. Скочив заєць у захваті на ноги, зібрав усе у великий клунок, подякував дереву і стрілою помчав додому.
А гієна вже два дні як повернулася. І все не може нахвалитися зі своєї удачі. Заєць прибіг додому вночі. Сховав клунок і ліг спати.
Нарешті настав, день великого свята. Гієна ще вдосвіта викупала своїх дітей і повдягала у те ганчір’я, що знайшла. Ще й на шию замість прикрас почіпляла щербаті горщики. Заєць і собі розкрив клунок і розкішно вбрав своїх дітей. Усі подалися на свято.
Проте гієнині діти одразу прибігли назад додому, гірко плачучи, бо всі з них сміялися. Засмучена гієна пішла до зайця просити, щоб він допоміг і її малюкам знайти такі самі гарні прикраси, як у його дітей. Заєць мав дуже добре серце. До того ж він був дуже послужливий, тож і показав гієні галявину, на якій росло гумове дерево, ще й чарівних слів її навчив: «Ох, яка прохолодна тут тінь!»
Не встигли ще й перші півні проспівати, а гієна вже подалася з дому, закинувши на плече велику сокиру. Прийшла до гумового дерева, зрубала його, взяла на спину і притягла до села. Відтак викопала біля своєї хати яму і увіткнула в неї дерево. Потім пересунула якомога далі огорожу з усіх чотирьох боків, щоб двір став ширший, замкнула ворота, а тоді лягла горілиць під деревом і крикнула:
– Ох, яка прохолодна тут тінь!
Але нічого не впало. Вона знову крикнула:
– Ой, яка прохолодна тут тінь!
Знову нічогісінько. Цілий день і всеньку ніч кричала вона чарівні слова, але так нічого з дерева і не впало.
А вранці зірвався сильний вітер, закрутив дерево у вихорі й заніс кудись далеко-далеко.
