Жив батько з трьома синами. Та ось сталася біда: батько осліп. І ніхто з лікарів не міг йому пособити.
Якось сидів він журився біля своєї домівки, коли це підходить до нього , бабуся та й каже:
– Як хочеш вернути собі зір, знайди квітку ірису.
– А де її знайти?
– У наших краях.
Покликав батько своїх синів і розказав їм про бабусину пораду. А наостанок пообіцяв:
– Я віддам спадщину тому, хто принесе мені цю квітку.
Найменший брат дуже любив батька і не гаючись вирушив у дорогу. Він блукав горами, полями і нарешті в лісі на галявині знайшов квітку ірису. Листя в неї було як стріли, а пелюстки як крильця метелика.
Хлопець обережно сховав квітку під сорочку, щоб ніхто не побачив і не відняв її. Він повернув додому і раптом зустрів своїх старших братів, що тільки-но рушали на пошуки квітки.
Брата спитали в нього:
– Що там у тебе під сорочкою?
Найменший брат хотів відповісти, що нема нічого, але не вмів брехати і сказав:
– Квітка ірису. Я знайшов її у лісі на галявині.
– Віддай її нам,– запропонували брати.
– Не віддам. Я сам хочу віднести ірис батькові.
Брати спробували забрати в нього квітку, але не змогли.
Тоді старший брат сказав середульшому:
– Що нам зробити, аби заволодіти квіткою і одержати спадщину? Середульший брат відповів:
– Уб’ємо його.
Вони так і зробили – вбили брата і закопали його на галявині, а квітку взяли собі.
Повернулися брати додому і віддали квітку батькові. Він поставив її у воду, промив тією водою очі й знову став бачити. На радощах батько влаштував свято для всього двору і поділив спадщину між братами навпіл. Та під час свята він згадав про найменшого сина і почав бідкатися, чого це його нема. Брати заспокоїли батька, сказавши, що хлопець десь забарився, адже його хлібом не годуй, а дай тільки помандрувати.
Минув день, другий, а на третій пастух гнав кіз повз ту галявину, де старші брати закопали найменшого брата. Зрізав пастух очеретину і зробив із неї дудочку-флейту. Заграв на ній, і флейта заспівала:
Тут мене брати убили,
Як кипіла злість.
Серце проросло з могили
Квіткою ірис…
Хлопчику русявочубий,
Що зганяєш кіз,
Моє серце – квітку згуби –
Постривай, не ріж!
Пастуха вразило це диво, і він почав усім грати на своїй флейті. Чутки дійшли до батька, який досі не міг заспокоїтися, що в нього пропав син. І ось одного разу, коли флейта заспівала свою пісню, батько, почувши її, вибіг У Двір.
– Це голос мого сина! – заридав він.
І запитав у пастуха:
– Хлопчику, де ти вирізав цю флейту?
Пастух розказав. Тоді батько покликав синів та челядь і вирушив із ними до очеретяних заростів. Там він звелів синам зрізати по очеретині.
Ті зрізали, і тої ж миті почувся голос:
Тут мене брати убили,
Як кипіла злість.
Серце проросло з могили
Квіткою ірис.
Батько мало не збожеволів з горя. Він звелів слугам покарати двох старших синів.