Вирушили за старих часів два брати в гори полювати. Облюбували невелику ущелину, в якій струмок був, і щоліта стали над прірвою жердини класти, в кожну жердину з двох боків по дерев’яному кілочку вбивали, щоб не впала. Бігають ласки та лисиці по жердинах, шастають, з гори на гору стрибати не треба.
А як випаде паморозь, шерсть у лисиць і ласок знову відросте, прив’яжуть брати до кожного кілочка по пастці та ще й камінчик знизу прибудують.
Звір піде, у пастку потрапить, у воду впаде, захлинеться. Брати шкурки продадуть і живуть безбідно.
Але одного разу в тридцятий день дванадцятого місяця сніг повалив, усі гори вкрив. На рівнині лежить у метр завтовшки. Взяв старший брат сани, до селища поїхав. Привіз трохи рису, м’яса. Наробили вони пельменів, приготувалися Новий рік на славу зустріти. Пельмені наліпили, а час варити не настав, от і подумав старший брат прогулятися, в чужий курінь за десять метрів вирушив. Залишився молодший брат. Чекав, чекав, старший брат не повертається. Налетів тут вітер, підхопив меншого брата, закрутив, закрутив, ну, як сувій паперовий, невідомо куди відніс. Розплющив юнак очі, дивиться — перед ним гірська печера. У печері ліжко широке, на ліжку дівчина сидить. Не знає юнак, куди його занесло, хотів геть піти, а дівчина його й питає:
– Ти куди йдеш?
Відповідає юнак:
— Додому, до свого куреня.
Знову питає дівчина, спокійно так:
— А дійдеш?
Розсердився юнак і каже:
— Чому ж не дійти?
Сказав він так, до дверей підійшов, хотів бігти, та не було як. Вниз глянув — обімлів. Печера та, виявляється, на схилі кам’яної гори по самій її середині розташована. Вгору подивишся — вершини не видно, вниз подивишся — дна не розглянеш. Ані назад дороги немає, ані вперед. Стривожився менший брат, не знає, як бути, заплакав гірко і каже:
— Сестрице, а сестрице, хоч краплю доброти прояви, допоможи мені звідси вибратися!
Злізла дівчина з ліжка, підійшла до юнака, хустинку витягла, сльози йому витерла, засміялася весело і каже:
— Вже раз прийшов — не метушись. Поживи тут трохи!
Не слухає менший брат дівчину, дужче плаче, своє твердить:
– Я додому хочу! Все одно повернуся!
Говорить дівчина:
— Куди ж ти підеш? Останній день старого року нині. Ось зустрінемо з тобою разом Новий рік, а потім поговоримо.
Сказала так дівчина, на кам’яний стіл рукою вказала, а там і риба, і м’ясо, і вино, і рис — чого тільки нема! Подивився юнак на стіл, ще дужче засмутився. Тупнув ногою і каже:
– Я додому хочу! Все одно повернуся!
Ще лагідніше каже йому дівчина:
— Ти подивися, який сніг! Прийдеш у свій курінь, що робитимеш? Поживи краще тут!
Дивиться юнак: ліжко все шовком та атласом прибрано, ще більше сльозами заливається. Хоч як умовляє його дівчина — все марно. Витягла вона тоді тихенько віяло маленьке, три рази помахала за спиною у юнака, вмить заспокоївся юнак, не плаче більше. Витерла йому дівчина сльози, сіли вони разом, їсти та пити стали, чоловіком та дружиною стали.
Живе юнак у печері п’ятнадцять днів, п’ятнадцять ночей, про рідний дім і думати забув, про старшого брата і поготів. Ось і п’ятнадцятий день нового року настав, він днем юаньсяо зветься. Повечеряли юнак із дівчиною, дала вона йому одяг новий і каже:
— Багато днів прожив ти тут, сьогодні Свято середини першого місяця, давай сходимо на рівнину, повеселимося, на святкові ліхтарі подивимось.
Зрадів юнак. Народився він у глухих горах, зроду свята ліхтарів не бачив. Замружив юнак очі, як дівчина веліла, чує, ніби вітер йому по ногах дмухнув, хтось у повітря його підняв і вмить на землю опустив.
Відкрив менший брат очі: що за веселощі довкола! Шинки, крамниці, торговці круглими млинцями — люду різного й не порахувати. Одні з хлопавок стріляють, інші біля лотків стоять торгують, треті ходять на ходулях. А до чого чепурно одягнені, так і не розкажеш: сукні всіх кольорів та фасонів, на будь-який смак. Ліхтарі, що по вулицях носять, яких тільки немає! Про сім зір, про вісім кутів, з дев’ятьма синами, з вісьмома безсмертними, з різними птахами, з вишитими м’ячами, з левами, з лелеками… А один ліхтар — дракон, що світиться, його цілий натовп на ціпках носить. Маленьких кольорових ліхтариків видимо-невидимо. Дивиться на них менший брат, наче заворожений, мало не кричить від радості. Тільки тримає його дівчина міцно за руку, ні з ким розмовляти не велить, ні на крок не відпускає. Надивилися вони на ліхтарі, дівчина йому й каже:
— Поїсти треба!
І повела вона юнака у великий шинок, віддала йому віяло, наказала дужче його берегти, щоб не загубився. А у шинку шум, гамір, хто в трубу дме, хто по струнах б’є, хто співає, хто на пальцях гадає, хто арії виконує, навколо яскраві ліхтарі та свічки воскові горять — так і сяють вогнями. Від шуму цього, від метушні вуха меншого брата не чують, очі не бачать. Як за їжу взялися, менший брат віяло на стіл поклав. Тут звідки не візьмися хлопець чорнолиций мимо промчав. Хап віяло! Побачила це дівчина, аж в обличчі змінилася, помчала вгору, давай з тим хлопцем битися. І так забирає, і так відбирає, ніяк забрати не може. Втекла вона вниз і раптом зникла — цівка диму легка залишилась. Підвівся тут менший брат, теж став з тим хлопцем битися, ганяються один за одним, всі столи в лаві вгору ногами перевертали, підлогу рисом та закусками забруднили. Зібрався довкола народ, дивиться. Невдовзі обох в управу відвели.
Слуга з шинку, показав, що віяло і справді меншому братові належить. Взяв суддя віяло, юнакові віддав. А чорнолиций не вгамовується, кричить на все горло, що його це віяло! Розсердився суддя, ударив кулаком по столі, як закричить:
— Ясно мені, що ти у шинку пограбування вчинив, і свідки це підтвердили, і докази є. Як же ти смієш суперечити та відпиратися?
Каже чорнолиций:
— Коли це й справді його віяло, нехай скаже пану, що на тому віялі намальовано. Скаже — одразу вину свою визнаю.
Став чиновник меншого брата питати, а той і не знає. І довелося юнакові насамкінець усе, як є, чиновникові розповісти. Обернувся тоді суддя до чорнолиця, питає:
— Ну, а ти знаєш, що на віялі намальовано?
— Я можу сказати. Гора Чанбайшань намальована, висока скеля кам’яна та печера, яка в повітрі висить. У тій печері величезне коріння виросло!
Розгорнув чиновник віяло — і справді все так і є, як сказав чорнолиця.
Запитує суддя:
— Ну, а яка користь від цього віяла?
Відповідає чорнолиць:
— На малюнку цьому корінь можна знайти. Це старий женьшень, тисяча років йому, він уже перевертнем став. Я, як побачив у крамниці ту дівчину, одразу зрозумів, що вона перевертень.
Прозрів тут чиновник і каже:
— На мою думку, віяло це тепер більше не потрібне. Ідіть ви в гори женьшень шукати. Нині п’ятнадцяте число, свято, увечері і так багато справ, ніколи з вами розбиратися.
Тут щось на підлогу впало — це чиновник віяло кинув. Забив барабан і чиновник покинув управу.
У першому місяці всі гори снігом та льодом обліплені. Де тепер той женьшень шукати?
Так і не відібрав менший брат у чорнолицого віяла і вирішив назад у гори податися. Багато днів йшов він, багато ночей, десять гір великих здолав, ще на одну піднявся, поки курінь свій знайшов і побачив старшого брата. Розповів менший брат про все, що з ним трапилося, зрозумів тут старший, що меншого женьшень-перевертень обплутав. Звелів він братові в горах полювати, а про дівчину більше не згадувати.
А дівчина додому дісталася, вечора дочекалася, послала вітер по меншого брата. Знову приніс вітер меншого брата до кам’яної печери. Побачив юнак дівчину, питає:
— Ти навіщо мене затягла?
Відповідає дівчина:
— Мені з тобою треба поговорити.
Запитує юнак:
— Це правда, що ти женьшень-перевертень?
Відповідає дівчина:
– Правда.
Каже їй юнак:
— Чув я, ніби все живе й неживе, що в перевертня перетворюється, зло людині приносить.
Запитує дівчина:
— Та хіба я хоч якесь зло тобі завдала?
Каже юнак:
— Ну, а тоді ти навіщо мене шукала?
Відповідає дівчина:
— Бо доля нам разом бути.
Каже юнак:
— А коли доля, ходімо до мене додому жити.
Відповідає дівчина:
– Не можна! Як пропало віяло, так зв’язок наш навіки зруйнувався! Я маю піти звідси!
Сказала так дівчина, почала сльози втирати.
Зирнув на неї юнак, засмутився і питає:
— Куди ж ти підеш?
— У горах місця багато, де захочу, там і житиму.
Запитує юнак:
— А побачимось ми колись?
Відповідає дівчина:
— Запам’ятай: гори зелені, річка текуча, ліворуч осип, праворуч ущелина, посередині трава та дерева — там і буде мій дім.
Ніч минула, ранок настав. Проводила дівчина меншого брата. Засумував він і каже:
— Маємо ми з братом весною додому повернутись.
А дівчина теж сумно так йому відповідає:
— Як підете, з цієї кам’яної гори вниз, я дещо подарую вам, щоб не знали потреби та мене не забували.
От і розтопився в старому, дрімучому лісі лід, сніг розтанув, бруньки на деревах розкрилися, птахи заспівали. Зібрали брати шкірки, до долини вирушили. Ідуть через скелю кам’яну, дивляться — на скелі білі квіти женьшеню розпустилися. Накопали брати коріння великих і малих, кілька десятків із собою додому забрали. Потім чорнолиций хлопець прийшов, людей привів, кам’яну печеру відшукав, поліз корінь відкопувати, а там уже немає нічого.
