Жив на світі бідний чоловік зі своїм сином Петриком, їм двом минав вік, як вода по камінню. Спливли тижні за тижнями, роки за роками.
Петрик підріс, навчився полювати. Якось вийшов на одну галявину, а там росла шовкова трава. Він не хотів травичку столочити – ліг скраю під корчем і почав дрімати. Раптом чує: фах-фах-фах!
То прилетіли три дівчини. Такі файні, аж рота роззявив. Вони скинули крила, поклали їх у шовкову траву с Красненько взялися за руки, аби танцювати. Коли їм доста було з танцю знову почепили собі крила і полетіли, Петрикові уже не дрімалося. Подався додому.
Другого дня прийшов на галявину і ліг на те ж місце, де лежав учора. Дівчата прилетіли і затанцювали, аж листя шелестіло. Потім – фах-фах-фах! – і сховалися десь за горами, за лісами…
Петрикові найбільше сподобалася найменша повітруля. Він пішов додому і не їсть, не спить, а все думає про ту дівчину.
– Чого ти, Петрику, сумний? – спитав його батько.
І хлопець зізнався:
– Біда, тату, я полюбив дівчину.
– Чого біда – добре, буде в нас весілля.
– Ні, тату, не буде, бо дівчина з крильми,– і Петрик розповів, як то все було.
Батько подумав трохи і відповідає:
– Встань раненько, візьми рискаль і викопай яму коло того місця, де ті повітрулі залишають крила. Потім залізь у яму, накрийся там галузками й чекай. Коли найменша скине крила й піде танцювати, ти хапни їх і сховайся знову. Старші сестри полетять собі, тоді поговориш зі своєю дівчиною.
– Добре,– втішився парубок.
Устав рано-раненько, узяв рискаль і пішов на галявину з шовковою травою. Там викопав яму і сховався в ній. Раптом – фах-фах-фах!
Прилетіли чарівні дівчата. Скинули крила й пішли в танець. Крила наймолодшої впали майже перед носом парубка. Він хапнув їх і стягнув у яму. Накрився галузками й не дихає навіть.
А дівчата знов натанцювалися скільки душа бажала. Потім старші причепили крила й полетіли геть, а найменша шукає свої і не може знайти. Сіла та й заплакала:
– Хто забрав мої крила?! Де я тепер дінуся?
Петро виліз із ями і каже:
– Не плач, файна дівчино, твої крила в мене. Та я тобі їх не віддам, бо полетиш геть. А я люблю тебе і хочу, аби-сь була моєю…
Що мала робити бідна дівчина? Вона відповіла:
– Буду, легіню, твоєю, але віддай крила.
– Ні, крил не віддам.
Петро повів її додому, сховав крила в скриню.
Скоро справили весілля. Коли гості з усього села відтанцювалися й відгойкали, молоде подружжя зажило щасливо. Минув якийсь час, і в родині народився хлопчик.
А одного разу сусіди їх покликали до себе на весілля. Жінка танцювала так файно, що все село збіглося дивитися. її спитали:
– Де це ти навчилася так красно танцювати?
– Мене моя мама навчила. А якби мій чоловік віддав мені хоч на хвильку крила, то я би ще краще танцювала. Попросіть його, най дасть…
Петра обступили з усіх боків і почали просити:
– Дай, чоловіче, крила, най жінка потанцює, доки ще молода.
– Не тримай задурно крила у скрині, бо сплісніють.
– Вони там не варті печеної цибулі. Нащо їх ховаєш?
Так гавчали всі, що Петро не витримав. Побіг додому й приніс жінці крила. Вона їх почепила і станцювала один танець. Петро дивився, наче зачарований: його жінка була, як принцеса! Але коли закінчила танець, схопила свого сина і – фах! – полетіла.
– Го-го, ади, яка! – здивувалися люди.
А у Петра почуріли сльози із очей:
– Я знав, що таке буде. Ади, послухався дурних,– і пішов додому, як півтора нещастя. Дома більше не було ні жінки, ні дитини.
Петро узяв на плече фузію-рушницю і пішов у світ. Ішов, ішов – полями, лісами. Три торбини хліба з’їв і п’ять пар постолів порвав – не ставав ні на хвильку. А раз вийшов на широке поле, дивиться – три легілі так чубляться, що аж дрантя з них летить.
– Гов! – сказав Петро.– Що ви не поділили?
Хлопці розчепилися. Найстарший відповів:
– Розсуди нас, добрий чоловіче. Умер наш ненько й залишив, ади, баняк, чоботи, кримку-невидимку. Кому все це має належати? Я кажу – мені, бо я є найстарший.
– Ні, мені!
– Мені! Неньо мене найдужче любили.
Брати знову до бійки.
– Гов! – гукнув Петро.– Тримайте руки при собі. Я вам, дурням, зроблю справедливий суд.
Брати дивляться на нього, чекають його слова.
– Адіть, я зараз вистрелю, і маєте принести мені кулю. Хто скоріше принесе, тому дам і баняк, і чоботи, і кримку-невидимку.
– Най буде! – аж підскочили брати,
Петро зняв фузію із плеча і випалив. Брати зірвалися із місця, побігли за кулею, як три лошаки. Петро засміявся:
– Не знають, дурні, що фузія набита лише порохом і шротом. Будуть шукати оту кулю до кінського великодня!
І сам узув чоботи, надів собі на голову кримку-невидимку, взяв баняк – та й далі. А що не крок ступить у тих чоботях – то на цілий день ходьби. Відміряв так велику дорогу і скоро дійшов до своєї жінки. Дивиться, між яблунями – хата, а на травичці грається хлопчик. То був його син. Петро зняв на хвильку кримку-невидимку і спитав:
– Михайлику, а мама чи дома?
– Сидить у хаті з тіткою.
– Піди і скажи, що тато прийшов.
Михайлик – до хати.
– Мамо, є вже тато!
– Сюди людина не дійде і птах не долетить.
– Ні, мамо, справді тато зі мною говорили.
Тоді мати сказала:
– Якщо прийшов тато, най нарве мені яблук з тої яблуні, з якої яблука ніколи не падають.
Михайлик вибіг і переказав, що говорила мати.
Петро підійшов до яблуні, з якої яблука ніколи ще не падали, і потримав баняк під галузками. Яблука западали до нього, ніби хтось тряс деревом. Петро наклав синові повну пазуху плодів і мовив:
– Неси мамі!
Хлопчик відніс яблука.
– Адіть, тато нарвали…
– Най іде до хати,– втішилася мати.
Михайлик радо вискочив надвір, та за якусь хвильку вернувся сумний.
– Ну, де є твій тато? – спитала мама.
– Нема,– хлопчик заплакав.
– Він тобі приснився…
Петро скинув кримку-невидимку:
– Ні, не приснився, жінко!
Вона дуже зраділа. Вернулися додому і знову стали жити у злагоді й любові. Відай, живуть ще й тепер, як не повмирали.
