Жили собі чоловік та жінка. Чоловік пас кіз – виганяв їх на пасовисько у понеділок, а повертався додому аж у суботу. Він був худий та високий, як очеретина, а жінка товста та кругла, як діжа.
Коли чоловік був удома, жінка й рисочки в рот не брала, скаржилася на біль у животі й казала, що не має апетиту. І чоловік ніяк не міг уторопати, від чого ж вона повніє.
От пішов він до товариша і розповів йому про все. А той і радить:
– А ти потайки залишся вдома і подивися, що твоя жінка їстиме.
Настав понеділок, пастух закинув на плечі торбинку та й каже:
– Прощавай, моя дружино! Я повернуся в суботу, а ти гляди ж мені, їж добре, а то й справді охлянеш!
А вона йому:
– Ох, чоловіче, нема в мене сили дивитися на їжу. Клубок підступає до горла. Не з добра, ой, не з добра я така повна!
Пастух попрямував собі до лісу, але з півдороги вернувся, нишком проник у дім і сховався на горищі. Звідти він побачив, як його дружина з’їла смажене курча з рисом, а на закуску ще й кукурудзяний пиріг із ковбасою та яйцями.
Надвечір пастух спустився з горища, зайшов на кухню та й каже:
– А ось і я, моя люба!
– А чого це ти так швидко повернувся? – здивувалася дружина.
– У горах знялася страшна буря. Дощ – як із відра! От я й побоявся заблукати.
– Знімай торбину та сідай вечеряти,– мовила дружина й поставила на стіл чашку молока та трохи мамалиги.
– А ти чого ж не вечеряєш? – запитав чоловік.
– Що ти! Я не можу й дивитися на їжу. Треба було б щось перехопити, та апетит пропав. Послухай-но, ти кажеш, лило як із відра, а чому ж ти сухий?
– Ще б пак! На мене впав такий здоровенний камінь, як паляниця, котру ти схрумкала. А під оцим сомбреро, великим, мов кукурудзяний пиріг, який ти проковтнула, я надійно сховався не тільки від дощу, а й від граду, що густо періщив, мов рис, яким ти начинила смажене курча.
