Колись давно одна літня жінка мешкала у величезній пляшці. У кущах лежала драбина, і щоразу, як потрібно було опинитися всередині, старенька приставляла її до шийки.
Якось жінка, проходячи повз озеро, побачила на березі рибалку, який закинув у воду сіті. Невдовзі виявилося, що чоловік спіймав лише одну лускату.
– Агов, містере! – звернулася бабуся. – Продай улов.
– Із Вас пенні, – засміявся чоловік.
Це все, що було в гаманці. І старенька, щось бурмочучи, забрала рибку та вирушила додому. Щойно ступила декілька кроків, як луската мовила людським голосом:
– Добродійко, відпусти. Адже я така маленька, що скільки б ти не смажила, нічого путнього не вийде.
«Справді, такою не наїсися», – погодилася подумки жінка.
Повернувшись до озера, старенька відпустила рибку.
Тільки-но луската зникла у глибині, як заклекотала вода, й разом із бульбашками на поверхні з’явився зелений чоловічок.
– Так ось хто мене врятував, – пробурмотів малий незнайомці, спритно вискочивши на берег. – Ти розумно вчинила. І я, водяний ельф, віддячу. Що бажаєш?
Жінка розгубилася – ніколи в житті не доводилося розмовляти з такими істотами:
– Дякую, нічого… Адже маю помешкання – стару пляшку з червоної глини… А щодо їжі, то є і хліб, і риба. Справді, нічого не потрібно.
Чоловічок поміркував, а потім вирішив:
– Гаразд. Якщо колись щось буде потрібно, приходь на це місце та тричі плесни в долоні. З’явлюся й виконаю твоє бажання.
І ельф зник у воді, а старенька повернулася додому. Та коли залазила у пляшку, то подумала, що ліпше мати будиночок із дверима та віконечками. Міркуючи про це, вранці наважилася піти до озера.
Жінка тричі плеснула в долоні, й разом із бульбашками з’явився чоловічок. Вискочивши на берег, запитав:
– Ну, що надумала?
– Напевно, справжнє щастя мати звичайний будиночок. І заходити через двері, а то драбина щороку стає для мене все важчою.
– Що правда, то правда, – погодився водяник і зник у воді.
Старенька повернулася в селище. І замість червоної глиняної пляшки побачила гарненький рожевий будиночок. Біля нього росли квіточки, а двері були привітно відчинені.
Жінка зайшла всередину, де знайшла свій стільчик, маленький круглий столик і полицю з посудом. Старі меблі мали не дуже гарний вигляд у новому будиночку. Біля озера жінка зголодніла, але, сівши обідати, відчула, що стілець жорсткий, а стіл незручний.
Отож наступного дня старенька знову вирушила до водяника. Діставшись озера, тричі плеснула в долоні, й чоловічок вискочив на берег.
– Ну, що тобі? – невдоволено поцікавився той.
– Не гнівайся, хіба забув, хто тебе врятував? Ось яка справа: чи не заміниш мені меблі? А то старі мають просто жахливий вигляд.
– Гаразд, – буркнув чоловічок і зник у воді.
Бабуся повернулася додому. У кожній кімнаті тепер стояли гарненькі стільці, а стіл пахнув фарбою. Полиця теж була новенькою, а посуд просто сяяв.
– Здається, все, – подумала жінка. – Ось тільки набридло ходити на базар пішки. Чи не завести поні?
І наступного дня старенька подалася до водяника.
– Знову прийшла? – похмуро поцікавився зелений.
– Так. Мені потрібен поні. Зі стрічкою у гриві та дзвіночком на шиї. Чи забув, як викупила тебе в рибалки?
Водяник фиркнув і зник.
Старенька повернулася додому й біля ґанку побачила припнутого поні зі стрічками у гриві та дзвіночком на шиї.
– Як же мені на гривастому їздити? – подумала жінка. – Не трястися ж верхи – потрібен візок.
Ледве дочекавшись ранку, сіла на поні й рушила до озера. А коли з’явився водяник, почала розповідати про візок.
– Ніяк не вгамуєшся, нерозумна жінко! – вигукнув чоловічок. – Дивися, щоб тобі не нашкодила жадібність!
І ельф поліз у воду. Бабуся хотіла ще щось запитати, та, озирнувшись, побачила, що поні вже запряжений у гарненький дерев’яний візочок.
Цілу ніч жінка не спала й міркувала, що б іще випросити у водяного.
– Слуги! – зраділа своїй здогадці старенька. – Тільки кучера, покоївки та кухаря й не вистачає!
І щойно зійшло сонце, жінка помчала до озера. Там вона заплескала в долоні, і знову з’явився зелений чоловічок.
– Я врятувала тобі життя, отже, тепер виконуй усі вказівки… – розпочала старенька. – Мені потрібні кучер, покоївка й кухар.
І літня жінка, крутнувшись на підборі, вирішила якомога швидше повернутися додому, щоб побачити нове диво. Проте і візочок, і поні зникли. Поглянула на місце, де стояв чоловічок – теж порожньо. Тільки круги водою розходяться…
Бабуся вирушила додому пішки. А коли прийшла, то замість рожевого будиночка побачила червону глиняну пляшку, а в кущах – стару драбину.
