Жила колись в одному селі вдова з трьома малими дітьми. Працювала вона, не покладаючи рук, щоб вигодувати своїх синів.
Виросли вони всі троє добрими і гарними парубками.
Старший син став солдатом. Обійшов він зі своїм полком багато ближніх та далеких країн. А коли йому набридло воювати, повернувся до рідного села, гордо випнувши груди, обвішані медалями “за хоробрість”.
Середущий син поїхав вчитися до міста Кракова. Там він вивчив усі науки і теж повернувся додому, поважно задерши носа.
А наймолодший син, якого звали Мачей, залишився вдома. Він орав землю і дбав про стару матір. Тому старші брати вважали його неуком і простаком.
Вони іноді навіть називали його дурником, але тільки поза очі, тому що Мачей годував своєю працею всю сім’ю, до того ж важка хліборобська праця зробила його таким сильним, що він легко міг побороти їх обох. Тому в будинку старої вдови панували мир і любов.
Але одного разу мати злягла від невідомої хвороби. І хоча сини добре дбали про неї, з кожним днем їй ставало все гірше й гірше. Яких тільки лікарів не запрошували сини, ніхто не міг вилікувати її.
Зовсім вони зневірилися, але прийшла якось до них стара знахарка і сказала:
– Є на світі такі ліки, які можуть поставити вашу матір на ноги. Але навряд чи ви зумієте їх роздобути.
– Ти тільки скажи нам, що це за ліки, а вже ми їх дістанемо, нехай навіть для цього доведеться нам продати і хату, і землю, і піти по світу жебраками.
– Тоді слухайте і гарненько запам’ятайте те, що я вам скажу. Варто вам окропити живою водою хвору матір, як вона негайно ж одужає. Ця вода і мертвого воскресити може, але дістати її дуже важко.
Якщо вирушити звідси в той бік, де сходить сонце, то через сім днів шляху дійдеш до високої гори, яку люди називають Суботньою горою. На її вершині росте старе-старезне дерево. У нього срібне листя, і воно може говорити людським голосом. Під цим деревом і знаходиться джерело з живою водою.
Тільки нелегко дістатися туди. Дорогу до того місця перекривають невідомі сили. Щоб дістатися до живої води, потрібно йти по крутій, кам’янистій стежці, не зупиняючись і не озираючись на всі боки, що б ти там не побачив і не почув.
Якщо озирнешся, або піддасися спокусі, або ж злякаєшся небезпеки і побіжиш геть, то відразу ж перетворишся на камінь. На моєму віку багато людей ходило по живу воду, та жоден з них досі не повернувся.
Сказавши це, стара пішла, а брати засперечалися. Кожен з них хотів негайно вирушити по живу воду і вважав, що краще за інших впорається з цією справою.
Перемогу в цій суперечці здобув старший брат. Він сказав:
– По живу воду повинен піти хоробрий чоловік, якого не злякає жодна небезпека. А я на війні побачив усяке і не раз дивився, не здригнувшись, смерті в очі. Невже я схилюся перед якимись невідомими силами? Залишайтеся вдома і доглядайте матір, доки я не повернуся з живою водою!
Погодилися брати.
Не гаючи часу, колишній солдат почепив на плечі солдатський ранець, підвісив до пояса шаблю і попрямував до Суботньої горі.
Минуло два тижні, а від старшого брата жодної звістки. Тоді середущий брат вирішив піти по живу воду і дізнатися, що сталося зі старшим братом.
– Я людина вчена, – сказав він Мачею, – усі науки вивчив. Зумію я розгадати всі хитрощі невідомої сили і не піддатися її спокусам. А ти залишайся доглядати хвору матір.
Поклав середній брат у торбу їжі, якусь книгу із заклинаннями від невідомої сили і пішов.
Минуло ще два тижні – від братів немає ні слуху, ні духу.
“Обидва вони, напевно, загинули, – подумав Мачей. – Піду-но я по живу воду. Або здобуду її та вилікую мати, або сам голову складу, як мої брати!”
Попросив Мачей сусідів доглядати хвору матір, поклав трохи їжі в торбу, взяв палицю і пішов до Суботньої горі. Йшов він, йшов весь час на схід сонця. Переправився через три великі ріки, пройшов через три дрімучі ліси і до вечора сьомого дня дістався до підніжжя Суботньої гори. Вона була така висока, що вершина її ховалася в хмарах.
Пішов Мачей по кам’янистій стежці.
Вона звивалася похмурою ущелиною і вела на вершину гори. Не пройшов Мачей і десяти кроків, як почув позаду голос:
– Гей, хлопче, куди йдеш? Ти пішов не тією стежкою!
Хотів бува Мачей обернутися, але згадав, що казала стара знахарка, і не обернувся, а далі йшов прямо вперед.
Через деякий час перед ним постав рудобородий чоловік у чорному жупані старовинного німецького крою.
– Добрий вечір, – сказав рудобородий з улесливою усмішкою, зняв загостреного капелюха і вклонився. – Куди ви прямуєте, мій друже?
– На вершину цієї гори, – відповів Мачей. – Я йду по живу воду.
– Я теж йду по неї. Підемо разом. Удвох йти веселіше.
Пройшли вони разом трохи і дійшли до роздоріжжя. Від стежки, по якій йшли Мачей і його рудобородий супутник, відхилялася інша стежка, більш широка і рівна.
– Давайте звернемо на цю широку стежку. Подивіться самі, яка вона втоптана, рівна й широка. Навіщо нам весь час спотикатися об каміння і рвати одяг, продираючись крізь чагарник? – сказав рудобородий.
Але Мачей, навіть не глянувши на іншу стежину, відповів:
– Якщо хочете, можете звернути на неї, а я піду прямо вперед.
Тоді рудобородий почав умовляти Мачея, навіть схопив його за рукав. Але Мачей добре пам’ятав накази старої. Він мовчки відштовхнув нав’язливого незнайомця і швидко пішов по кам’янистій стежці, дивлячись прямо перед собою.
Рудобородий вибухнув прокльонами і зник у сутінках так само несподівано, як і з’явився.
Мачей полегшено зітхнув. Він був радий, що позбувся такого супутника, бо ще раніше здогадався, що це не хто інший, як сам диявол. Мачею не раз доводилося чути про те, що саме в такому старомодному німецькому одязі диявол часто з’являється серед людей і робить їм усілякі капості.
Мачей йшов і розмірковував про цю недобру зустріч, як раптом позаду пролунав страшний гул, тріск, тупіт і гучні крики.
– Ось він! Тримайте його! Вбийте його!
Хтось смикнув Мачея за сорочку, хтось вкусив його за ногу, але відважний юнак не злякався і не озирнувся, тільки прискорив ходу.
Потроху галас припинився, знову стало тихо. Раптом в чистому, всіяному зорями небі спалахнула сліпуча блискавка, гора затремтіла від оглушливого гуркоту грому. Полум’я освітило всі ущелини. Охоплені полум’ям вікові дерева з гучним тріском падали на землю. Вогняна стіна встала на шляху Мачея.
“Це теж одна з витівок диявола! Небо чисте, не видно жодної хмаринки – звідки ж узятися блискавці й грому?” – подумав Мачей.
Замість того, щоб злякатися і повернути назад, він сміливо ступив прямо у вогонь. Шиплячі язики полум’я лизали ноги Мачея, смердючий дим душив його, але він продовжував йти вперед. І ось вогняна завіса розійшлася.
Попереду – каменем докинеш – Мачей побачив вершину гори. Але тут перед ним постала нова перешкода – висока гладенька скеля, а під нею чудовисько з сіма головами. Побачивши юнака, воно піднялося, наїжачилося, вирячило налиті кров’ю очі і грізно загарчало.
Але Мачей і тут не відступив. Він кинувся вперед і замахнувся на потвору своїм ціпком. Тієї ж миті чудовисько провалилося крізь землю, і на тому місці, де воно знаходилося, відкрився вхід до темної печери.
Юнак сміливо увійшов до печери і почав навпомацки пробиратися в непроглядній темряві вперед. Через деякий час попереду засяяло світло, яке з кожним кроком Мачея ставало все яскравішим і яскравішим.
Незабаром він вийшов з темної печери і опинився в дивовижному саду. Скрізь пахли квіти, гілки фруктових дерев простягали Мачею стиглі, соковиті плоди.
Але він не піддався спокусі й не зірвав жодного плоду, хоча відчував сильний голод і болісну спрагу, а пішов далі по стежці, яка привела його до прекрасного палацу. Стіни покоїв були з чистого золота і сяяли під промінням кришталевих світильників.
Біля стін стояли великі скрині, повні золота, срібла і дорогоцінних каменів. Здавалося, ніби скарби усього світу зібрані у цьому палаці.
Втомлені ноги Мачея тонули у м’яких килимах, а широкі ліжка з пуховими перинами немов манили його відпочити.
Але юнак і тут не піддався спокусі.
Мачей дійшов до дверей. Вони були такими величезними, що здавалося, жоден силач не зуміє відчинити їх. Але тільки-но Мачей доторкнувся до цих дверей, як вони безшумно відчинилися.
Юнак побачив сяйво променів сонця. Нарешті він дістався до мети. За два кроки перед ним височіло старе дерево, срібне листя якого тремтіло під ранковим вітерцем і видзвонювало ніжну пісеньку, а цівки джерела внизу підспівували йому своїм дзюрчанням.
Хитаючись від утоми, Мачей підійшов до джерела і припав до води. З кожним ковтком юнак відчував, як сили повертаються до нього. Він напився живої води і схопився на ноги, бадьорий і веселий. І тут дерево заговорило:
– Слухай мене, юначе! На дні джерела лежить глечик. Дістань його і наповни живою водою. Потім зріж у мене одну гілку. На зворотньому шляху будеш вмочати гілку в живу воду і кропити камені на стежці.
Схилився Мачей над джерелом і побачив на дні золотий глечик, дістав його, зачерпнув води живої і, перш ніж рушити у зворотній шлях, відламав гілочку зі срібним листям.
Пішов Мачей униз по стежці. Залізні двері знову відчинилися перед ним. Із входу до печери випурхнула зграя кажанів і з писком розлетілася на всі боки. Йде Мачей і бачить – немає ні палацу, ні скарбів, ні прекрасного саду. Вийшов він з печери і знову здивувався – по обидва боки від стежки зеленіють кущі й високі дерева – наче й не було тут нещодавно страшної пожежі.
Крокуючи вниз по стежці, Мачей робив те, що наказало йому говорюще дерево – кропив камені живою водою. І щойно крапля падала на камінь, як він негайно ж перетворювався на людину, яка потягувалася, терла рукою очі і говорила:
– Що за дурний сон наснився мені? Як добре, хлопче, що ти розбудив мене! Дякую тобі!
Потім він піднімався і, радіючи, йшов за Мачеєм.
Чим далі, тим більше лежало каменів на стежці. Усі вони оживали під бризками живої води. Юрба людей позаду Мачея все більшала й більшала. Серед них були і старі та сиві, і безвусі юнаки, і відважні лицарі, і гарні дівчата, і горді вельможі, і жебраки у лахмітті.
Були тут і обидва брати Мачея.
Коли всі спустилися в долину, деякі з живих одразу ж вирушили по домівках. Це були ті люди, які недовго пробули скам’янілими і тому ще сподівалися застати в живих рідних і потішити їх. Але дуже багато були зачаровані давним-давно і розуміли, що в них не залишилося жодної близької людини в світі. Всі ці люди вирішили піти разом із Мачеєм до його рідного села.
Коли Мачей та його брати повернулися додому, то побачили, що біля ліжка матері сидять їхні сусіди, які прийшли попрощатися з хворою, бо настала вже її остання година.
Не гаючи ані хвилини, Мачей окропив матір живою водою. Вона одразу ж розплющила очі й усміхнулася. Потім, повна сил, бадьора і весела, встала з ліжка і обійняла своїх синів.
А ті люди, яких оживив Мачей, не захотіли розлучатися з ним. Вони оселилися у його рідному селі, побудували собі будинки і обзавелися господарством. Незабаром їхнє колись маленьке село перетворилося на велике й гарне місто.
Жителі міста обрали Мачея бургомістром, тобто, міським головою, і він багато років мудро вершив усі міські справи. А вдячні люди не тільки всюди розповідали про сміливість Мачея, але й до сьогоднішнього дня славлять його подвиг.
