Було воно так: жили собі колись злодій та шахрай, і не чули вони нічого один про одного і не знали.
Та якось долетіла до них звістка з сусіднього ханства про
те, що тамтешній хан тримає свою доньку-красуню Маліку в фортеці з високими мурами, щоб ніхто її не побачив і щоб вона сама когось не покохала.
Зачувши ту звістку, злодій і шахрай заприсяглися будь-що побачити красуню-ханівну і завоювати її кохання.
Перший дістався до фортеці шахрай. Дарма що фортецю зівсебіч оточувала варта, шахрай непомітно прокрався всередину і серед ночі опинився в спочивальні Маліки. Ханівна йому дуже сподобалась, і шахрай сказав:
– О Маліко, ,скажи, що ти згодна стати моєю дружиною, і я виведу тебе з цього зіндану!
– Якщо умовите мого батька, я згодна,– відказала дівчина, усміхаючись і, поділивши перепічку навпіл, віддала йому половину, мовивши: – З’їсте в дорозі.
Шахрай подався до міста по ханову згоду. А тим часом до фортеці дістався злодій. Він так само непомітно для вартових прошмигнув до фортеці і побачив дівчину. Приголомшений вродою Маліки, злодій сказав:
– О Маліко, скажи, що ти згодна стати мені дружиною, і я визволю тебе з цієї в’язниці.
– Гаразд,– погодилась Маліка, – але спитайте дозволу в мого батька.
Сказавши так, Маліка віддала йому другу половину перепічки, і злодій також подався до хана по його згоду.
Неподалік від міста на березі чималого ставка вони зустрілися. Сидячи в затінку, шахрай саме намірився під’їсти, коли до нього підійшов злодій. Запросивши злодія до свого дастурхана, шахрай поклав проти нього свою половину перепічки, подаровану Малікою. Злодій дістав свою половину і підсунув її шахраєві. Побачивши обидві половини перепічки, подорожні здивувались, а склавши їх докупи, пересвідчилися, що з них вийшла ціла перепічка.
Шахрай був сміливий парубок, тому забалакав перший:
– Мою половину спечено в ханському палаці, чого, напевне, ти не скажеш про свою.
– Постривай! – відказав злодій.– А що, коли я тобі скажу, що мою половину спекла власними руками Маліка.
– Ханська донька?
– Так, ханська донька Маліка…
Не скінчивши розмови, злодій і шахрай разом подалися до міста. Воно приголомшило їх велелюдністю. Продираючись крізь натовп, вони гомоніли про те й про інше, але згодом розмова знову повернулася до Маліки.
– Послухай, приятелю, відступи мені Маліку. Заради неї я;ладен цілий світ пішки обійти,– мовив злодій.
Та шахрай відказав:
– Друже мій, за таку красуню я ладен усі моря без човна перепливти.
Врешті вони вирішили вдатися до змагання, щоб той, хто виявиться спритнішим, і посватав Маліку.
Був саме ярмарковий день, і вони пішли туди, де торгували худобою. Бай з величезним черевом, щойно продавши дві сотні овець, заховав виручку до поясної хустки.
Злодій підштовхнув шахрая, і вони подалися за баєм. Бай вийшов з ярмарковища і завернув до крамниці, де став набирати собі краму. Злодій, не гаючи часу, на очах у шахрая витяг із поясної хустки бая всі гроші, а замість них поклав туди каменюку.
Тим часом бай набирав і набирав собі всякого краму, а за ним з рахівницею ходив власник. Нарешті бай сказав оді, і крамар повідомив, що куплено на дев’ять тисяч вісімсот сімдесят шість карбованців п’ятдесят чотири копійки. Сунув бай руку до поясної хустки – а там камінь. Бай мало не вмер од несподіванки та розпачу, а тоді зняв таке ревище, що позбігалися усі люди.
Ридма ридаючи, бай подався до хана зі скаргою на злодія, що десь узявся в місті.
Вислухав його хан, але не повірив, щоб злодій міг замість грошей покласти до поясної хустки каменюку.
– А де ж вона, та каменюка? – спитав він.
– Ось! – відказав бай і, сунувши руку до поясної хустки, дістав з неї капшука з грошима. Забувши, що стоїть перед ханом, бай зареготав з радощів, а тоді так засоромився, що ладен був крізь землю провалитися.
Пішов бай знову до тої самої крамниці, розповідаючи людям, яка з ним сталася пригода. Та щойно намірився сплатити гроші за відібраний крам, як знову зайшовся плачем, ще розпачливішим, і знову побіг до ханського палацу, бо замість грошей знову виявив каменюку.
Підбігаючи до палацу, засапаний бай ще раз обмацав поясну хустку і, пересвідчившись, що там камінь, а не гроші, ступив ханові перед очі й захекано повідомив, що в нього знову зникли гроші.
Цього разу хан уже не церемонився з баєм і наказав сторожі:
– Ану, погляньте самі, чи то правда, що гроші вкрадено?
Один із вартових розв’язав поясну хустку в бая і дістав звідти капшука з грошима.
Розгніваний хан звелів відібрати в бая гроші, а самого викинути геть з палацу.
Завинив у тому непорозумінні, певна річ, злодій, що так спритно орудував, заміняючи камінь грошима та навпаки саме в ту мить, коли бай заходив до палацу й виходив з нього. А як те робив, не спромігся побачити навіть шахрай.
Насамкінець злодій спитав у приятеля:
– Ну, то як? Відступаєш мені ханівну?
Шахрай на те лиш усміхнувся.
– Чого смієшся?
– З твоїх слів сміюся,– відказав шахрай.– Спершу приглянься до мого сприту, а тоді побачимо, що до чого.
– Гаразд,– погодився злодій.
Зайшла ніч.
Шахрай, мов до себе додому, подався до ханського палацу. Злодій пішов за ним. Перелізши через мур, вони опинилися в саду. Довкола було тихо мов у вусі. Сяяли зорі. Все спало, тільки посеред широкого ставу, граційно вигнувши шиї та час від часу занурюючи у воду голови, величаво плавали білі лебеді.
Шахрай раз ураз поглядав на лебедів, а злодій, мов наполоханий заєць, озирався на всі боки. Хоча свого переляку намагався не виказувати.
Роздягнувшись, шахрай забрів у став, зловив лебедя, скрутив йому шию, обскуб, випатрав і, порізавши на шматки, понастромлював на рожен. Потім наламав сушнику, розпалив багаття і сказав злодієві:
– Ти смажитимеш шашлик, а я піду до хана. Він спить якраз проти цього вікна, я балакатиму з ним і казатиму тобі, що робити далі, а ти виконуватимеш, гаразд?
Приятель, не тямлячи себе від жаху, заперечив:
– Любий брате, облишмо це. Я згоден, нехай Маліка буде твоя.
Шахрай не схотів і слухати. Довелося злодію смажити шашлик, а шахрай подався до ханської спочивальні.
В передпокої на шахрая чекала несподіванка: попід стіною стояли сорок найвідданіших ханові вартових, які охороняли його спокій та безпеку. Стомлені, вони спали, спершись на довгі рушниці. Шахрай тихенько підійшов до вартових і позаміняв рушниці на тички, тоді зайшов до спочивальні, засланої та завішеної від підлоги до стелі розкішними килимами. Посеред спочивальні на десяти ковдрах та п’яти подушках лежав хан. Маленький хлопчик розтирав ханові ноги.
Хан куняв, але час від часу прокидався і, не розплющуючи очей, покрикував на хлопця, щоб той краще розтирав йому ноги. Іноді хан кричав:
– Казку розповідай!
Хлопець брався розповідати якусь казку, але невдовзі засинав спершу хан, а за ним і малий оповідач.
Шахрай якусь мить милувався тим видовищем, а тоді приступив ближче, підняв сонного хлопчика, поклав у плетеного кошика, підвішеного до стелі, і заколисав його. Хлоп’я вмить заснуло, наче немовля, що його погойдують у колисці.
Нараз хан пробурчав крізь сон:
– Чого спинився, три ногу й розповідай казку!
Шахрай підскочив з несподіванки, але одразу схаменувся і заходився розтирати ногу й розповідати казку.
– Так от, вельможний володарю,– заговорив шахрай тоненьким хлоп’ячим голосом,– на початок казки скажу вам, що за давніх-прадавніх часів здибалися одного разу злодій та шахрай. І обидва покохали ханівну. Чуєте? Ханівну покохали.
– Ну, гаразд, кажи далі! – відповів хан, не розплющуючи очей.
– Рушили вони до міста, щоб дістати в хана дозвіл на одруження з його дочкою. По дорозі вони вперше побачили один одного й зазнайомилися. Саме тут виявилося, що обидва люблять одну дівчину. І уклали вони поміж собою угоду, за якою ханівна дістанеться тому, хто…– Тут шахрай скосив око на свого приятеля і побачив, що той намірився тікати, покинувши напризволяще шашлик.
– Переверни шашлик, бо згорить! – гукнув він приятелеві.
– Що ти сказав? – спитав хан.
– Ет, не зважайте. Коли розповідаєш казку, без таких примовок не обійдешся,– не розгубився шахрай.
– Гаразд, кажи далі. Що то за угода була? – спитав хан, і шахрай вів далі:
– А така: хто виявиться спритніший, той свататиме дівчину. Було це опівдні, і злодій пішов на ярмарок худоби. Там він вистежив грошовитого бая і зайшов з ним до крамниці, де бай набрав собі краму. Поцупивши в бая капшука з грошима, злодій поклав йому в поясну хустку каменюку. Намірився бай розрахуватися за куплений крам, сунув руку по гроші, а там – каменюка. Заголосив бай і побіг скаржитися самому ханові. Але на порозі палацу злодій устиг покласти баєві гроші туди, де вони раніше лежали, а каменюку забрати назад. Бай не знав, куди подітися з ганьби, бо вийшло, ніби він знущається з хана.
Цеї миті шахрай поглянув на свого приятеля, що знову намагався зникнути, і гукнув йому:
– Переверни шашлик,’бо згорить!
– Ти ба, який спритний той клятий злодій,– мовив тим часом хан.
– Слухайте далі,– урвав його мову шахрай.– Тепер настала черга, щоб шахрай показав свою спритність. Узяв він злодія за руку й потяг його до ханського саду. Перелізли вони через мур. Бачать: вікно ханської спочивальні, з якого видно став з білими лебедями, розчинене. Шахрай спіймав лебедя, скрутив йому шию, обскуб, випатрав, порізав на шматки і понастромлював м’ясо на рожен.
Потім розпаливши багаття під вікном ханської спочивальні, лишив злодія смажити шашлик, а сам подався до ханської спочивальні… Гей, переверни шашлик, бо згорить!
– Дуже цікава казка. Кажи, що там далі було! – мовив хан.
– От зайшов шахрай до передпокою, а там сорок вартових на чатах стоять. Час був пізній, вони потомились і, спершись на рушниці, поснули. Шахрай тихесенько позамінював їм рушниці на довгі тички, а тоді зайшов до ханської спочивальні… Гей, переверни шашлик, бо згорить!.. Зайшов – бачить, сидить біля хана хлоп’я, ноги ханові розтирає, казку розповідає та час від часу куняє. Шахрай обережно поклав хлопчика в плетеного кошика, підвішеного до стелі, і розгойдав. Хлоп’я відразу й заснуло, наче немовля у колисці. А шахрай сам заходився розтирати ханові ноги та казку розповідати… Гей, переверни шашлик, бо згорить!.. Так от… А хан, виявляється, був не дуже кмітливий, він геть не зважав ані на те, що шахрай посеред казки гукав злодієві: «Гей, переверни шашлик, бо згорить!», ані на те, що крізь вікно до спочивальні струмували пахощі смаженого шашлика…
– Це ти правду кажеш, хан той справді був дуже некмітливий, – озвався хан.– Скільки всякого приключилося, а він лежить, мов колода, й куняє.
– Ваша правда, хане. Та скажіть мені лишень: хто з них двох спритніший – злодій чи шахрай? І хто з них двох має взяти ханівну?
– Якщо шахрай справді прокрався до панського палацу і вчинив усе, про що ти розповів, то він – таки зухвалий, і ханівна, поза всяким сумнівом, належить йому,– відказав хан і заснув.
А шахрай вистрибнув з вікна ханської спочивальні до злодія.
– Ну, як ти себе почуваєш? Чув, як хан розсудив? – спитав він злодія.
– Чув. З мене годі. Виведи мене на вулицю. Дівчина твоя. Тільки швидше, любий брате, бо я тут помру з переляку.
– А шашлик? Поїмо, тоді підемо…
Шахрай сів і досхочу наївся шашлику. Тільки по тому пішли перепочити до заїзду.
Хан прокинувся, як півні запіли. Не побачивши хлопчика там, де йому належало бути, хан дуже здивувався й пішов шукати його до передпокою. Але що це? Сорок вартових спали, спершись руками на довгі тички. Під вікном ханської спочивальні жеврів попіл і лежали рештки шашлику з лебедятини. Повернувшись до спочивальні, хан знайшов і хлопчика, що солодко спав, погойдуючись у плетеному кошику під стелею. Одне слово, все було так, як про те мовилося в казці. Хан збудив хлопця. В одну мить прокинулися сорок вартових і зчинили галас: у них покрадено рушниці! Хан ходив і скрушно похитував головою. А тоді гукнув візира й звелів розшукати шахрая і злодія.
Голоси покликачів збудили приятелів:
– Хан кличе перед свої світлі очі шахрая і злодія!
– Ходімо до хана! – запропонував шахрай.
– Не піду,– відмовився злодій.– Сам іди, а мені моя шкура ще згодиться.
Шахрай не вгавав, і довелося злодієві піти до палацу.
Коли вони зайшли до вітальні, хан сидів на троні, а довкола стояли візири та інші придворні.
– Я той самий шахрай, що вночі вчинив усе те, про що розповів вам у казці, а мій приятель – той самий злодій, що збиткувався з бая і допомагав мені смажити шашлик,– мовив шахрай.
Хан посадовив обох на чільне місце й сказав, звертаючись до шахрая:
– Маліка твоя. Даю згоду.– Потім повернувся до злодія і додав:– А за тебе віддаю доньку першого візира.– Хан замовк, а потім нахилився до своїх гостей і сказав їм пошепки:– Я й сам колись був шахрай, а от став ханом.
Так у ханському палаці з’явилося ще двоє дармоїдів.
Либонь, після цього в народі з’явилися приказки: «А держава ж чия? – Шахрая!» та «Коростявий коростявого і вночі пізнає».
