Жив-був колись хлопець років п’ятнадцяти, звали його Чен-ші. Працював він поденно у поміщика Чжена Шкуродера. Зібрався якось Чен-ші в гори по хмиз. І от, переходячи річку, ненароком впустив він з рук сокиру. Як же тепер без сокири по хмиз іти? Повернутись додому — страшно поміщицького батога. Сів хлопець на березі річки і гірко заплакав. Від того плачу аж листя на деревах затремтіло і вода в річці захвилювалась. Почувши такий плач, розчулився дух ріки, перетворився в сивенького дідуся, вийшов до Чен-ші і питає:
— Чого ти, синку, плачеш? Чого побиваєшся?
— Дідусю, дідусю, упала в річку моя сокира. Я тепер боюсь хазяйського батога,— щиро признався Чен-ші.
— Не журись, синку, я спущусь на дно і дістану твою сокиру,— сказав дідусь і тут же стрибнув у воду.
Виносить дідусь з води золоту сокиру і питає:
— Це твоя сокира, синку?
Взяв Чен-ші сокиру, подивився-золото так і сяє, так і горить, але все ж таки відповів:
— Ні, дідусю, не моя.
Дідусь схвально похитав головою, привітно усміхнувся і знову спустився в ріку. На цей раз він виніс срібну сокиру, срібло так і виблискує, так і грає, але Чен-ші сказав:
— Ні, дідусю, і це не моя.
Дідусь знову похитав схвально головою і, привітно всміхнувшись, утретє спустився на дно. На цей раз він виніс залізну сокиру. Взяв Чен-ші її в руки, подивився та й каже:
— Дякую, дідусю. Це вже моя сокира.
— Ти чесний, синку. Хай життя твоє буде веселе й щасливе. Рубає Чен-ші хмиз, а на душі у нього так легко та весело.
Вчора за цілий день нарубав лише в’язку, а сьогодні тільки обід, а вже одна в’язка готова. Заспівав він пісню і поніс дрова додому. Повернувшися на поміщицький двір, хлопець розповів про пригоду з сокирою хазяїнові.
— Дурень ти. Чому не взяв золотої сокири? — почав його лаяти Чжан Шкуродер.
Наступного дня поміщик сам переодягнувся у дроворуба. І пішов у гори. Переходячи річку, він навмисне впустив з рук сокиру, а потім сів та й ну плакати, та ще голосніше, ніж Чен-ші вчора.
Почув це дух ріки та й питає:
— Чого ти, друже, плачеш? Чого так побиваєшся?
— Дідусю, дідусю, впала в ріку моя сокира, і я тепер боюся хазяйського батога, — збрехав Шкуродер.
— Не тужи, друже, я спущуся на дно і дістану твою сокиру, — сказав дідусь і тут же стрибнув у воду.
Виносить дідусь з води залізну сокиру і питає:
— Це твоя сокира, друже?
Глянув поміщик, похитав головою та й каже:
— Ні, дідусю, не моя.
Ні слова не сказав дідусь і знову спустився в річку. Цього разу він виніс срібну сокиру. Срібло так і виблискує, так і грає» але поміщик відповів:
— Ні, дідусю, і це не моя.
Втретє спустився дідусь на дно. На цей раз він виніс золоту сокиру.
— А ця сокира твоя, друже? —з гнівом у голосі спитав дідусь.
Побачив Шкуродер, як засяяла золота сокира, і подумав: „Яка цінність”.
— Дякую, дідусю, це моя сокира! —промовив він, задоволено хихикнувши.
Віддав дідусь йому сокиру і пішов. А Чжан Шкуродер зрадів і почав міркувати про те, що ця сокира, як родинна цінність, буде переходити з роду в рід. Він передасть своєму синові, а син—внукові, і так з покоління в покоління. А можна й продати сокиру та купити більше землі, щоб і діти, і внуки жили щасливо й багато.
Раптом він захвилювався: де сховати цей скарб? Чи не вкраде хто?
Багато думок передумав Шкуродер, стоячи біля річки, думав і так і сяк, та жодної думки не було в нього про те, щоб піти в ліс та цією сокирою нарубати дров. І вирішив він швидше бігти додому, віддати сокиру дружині, хай вона сховає її в скриню.
Заколисаний своїми мріями, Чжан Шкуродер зійшов на місток. Бурхливо мчала вода під містком, ніби гнівалась на когось. Та поміщик зовсім забув, що місточок дуже вузенький.
— Тепер, мабуть, я найбагатший у світі, що забажаю, те й буде моє…
Не встиг він закінчити цієї мови, як спіткнувся і полетів в воду.
З того часу ніхто більше не бачив Чжана Шкуродера. І золота сокира теж не дісталась його нащадкам.
