Жили в одній країні чоловік та жінка. Аж ось чоловікові треба на війну йти, а в жінки дитя має бути. Чоловік і каже:
– Народиться наша дитина сиротою.
То жінка й назвала свого сина Сиротою.
Вже йому ось і п’ятнадцять літ, а він усе ще не бачив, щоб мати усміхнулася колись. Ото хлопець і каже:
– Мамо, чому ти ніколи не смієшся?
– Гай-гай, синку, не смішно мені.
Тоді син і каже:
– Годі тобі, нене, у злиднях жити, тепер уже я зароблятиму.
Усміхнулася мати:
– Тобою тільки я й живу, тепер і засміятися можна.
Пішов юнак щастя шукати. А в горах, недалечко, жило двоє братів-розбійників. І як зійшло сонце, юнак уже стояв на горбі.
– Чого тобі треба? – крикнули розбійники.
– Я до вас з миром іду, не з війною. Чи не треба вам кого в поміч?
– Треба. А що тобі платити?
– Мені п’ятнадцять років, то й платіть мені п’ятнадцять карбованців. Сім тепер, а вісім на кінець місяця.
Дали йому сім карбованців, поніс він їх матері й каже:
– Оце нате, а ще вісім на кінець місяця принесу.
І пішов назад до розбійників. Ті його нагодували, напоїли та й кажуть:
– Ходи-но та побачиш, що тобі робити треба.
А розбійники мали шістнадцятеро коней, і одного такого баского та буйного, що ну! Ще п’ятимісячним стригунцем узяли його на ланцюг, а й досі бояться з припону спустити, хоч п’ять літ уже минуло.
– Ось тобі казан, ось вогонь і вода. Напувай коня, того, що на прив’язі, та гляди, щоб не брикнув.
Загадали отак та й пішли розбій чинити. А Сирота зняв з вогню казан, підійшов до коня, одв’язав його, загнуздав, сів та й помчав за розбійниками. А як наздогнав, то вперіщив кожного нагайкою та й назад.
То один розбійник і каже:
– Це наш кінь.
А другий йому:
– Та чи ти здурів, хіба ж його хто осідлає?
Прийшли додому, дивляться, аж кінь дома.
Полягли спочивати. А вранці узяв один здобичник двох коней та й пішов, а його брат сховався дома.
Сирота й не бачить, бо його послали до джерела по воду. Вертається з водою – тих немає. Тоді Сирота пообідав, зняв з вогню казан, осідлав коня й помчав навздогін за розбійниками.
А того зарізяку, що був сховався, аж у мороз кинуло. «Тридцять років,– подумав,– розбійникую, а такого ще й не бачив. Це ж йому п’ятнадцять, а що ж буде, як виросте? »
Сирота гнався, гнався, аж бачить – розбійник їде з двома кіньми. Зметикував Сирота, що розбишаки ошукали його, та й думає: «Уб’ють вони мене, заріжуть».
А ті вже самі його бояться, не знають, що з ним чинити. Ото й кажуть:
– А принеси-но, Сиротино, холоднячку з джерела.
Пішов хлопець по воду, а зарізяки й радяться.
– Убиймо його, – каже старший.
– Ні,– радить менший,– хай буде нам отаманом.
Тоді прикликали Сироту й кажуть:
– Будь нам за старшого брата, а ми з тобою хоч у пекло.
Подумав Сирота, подякував та й погодився. Сіли пити-гуляти. Дають брати Сироті, як старшому, келиха, а він такий, що вином наллють – вино золотом стає, водою наллють – вона сріблом стане.
Цілу ніч бенкетували, а вранці поклав Сирота келиха в кишеню.
Минає місяць, от і каже Сирота братчикам:
– Дайте мені вісім карбованців, понесу матері.
А ті йому:
– Та ж усе й так твоє, і гроші, й майно. І мати твоя – наша мати.
Осідлав Сирота свого баского коня та й каже братам:
– Ждіть же мене за три дні на четвертий.
– З місця не зрушимо,– одказують ті.
А Сирота приїхав додому, влетів до хати:
– Ось тобі, мамо, гроші.
Пожив з нею три дні та й каже:
– Мені, мамо, завтра опівдні їхати треба. Напечи хліба на дорогу.
Напекла мати хліба, сіли вони до вечері, а вдосвіта вивів Сирота коня з двору.
Їхав він, їхав, аж припекло сонце. Зупинився Сирота край води, пустив коня попастись, а сам дістав хліба, курку та й позирає на шлях – чи не їде хто, щоб разом перекусити. Коли бачить, їде дід-купець трьома возами.
– Ідіть, батьку, пообідаємо разом,– кличе Сирота та вина в келих наливає.
– За нашу зустріч,– каже,– та й випив, а тоді наливає дідові.
Ухопив купець келиха та й за пазуху.
– Моє! – кричить.
А тут, наче вродилися, пристав з дванадцятьма стражниками.
Дід як розмахається. Не стерпів Сирота, вдарив його. Купець у крик, а пристав і каже:
– Нащо ти б’єш старого?
Купець ще дужче:
– Одного келиха маю, та й того відняти хочуть.
А Сирота:
– Та це ж мій келих. У мене ще є такі.
Забрали стражники келиха, ще й наказали привести двох поручителів. Як принесе Сирота за три місяці ще два таких келихи – купця повісять за брехню, а ні – то поручителів.
Підписався Сирота, підписався й купець.
Приїхав Сирота на вечір до братів, підбігають ті до нього, а він сумний-сумний.
– Чого ти журишся? – питають його.
– Повечеряймо, а тоді скажу.
Повечеряли, розповів їм Сирота все, як було, й каже:
– Мусите їхати поручителями.
– Не журися,– кажуть,– їдь, шукай келиха. Все буде добре.
Поїхав Сирота. Їхав, їхав, аж трапилося йому село. А в селі сидить стара вдова та пряде.
– Матінко,– каже Сирота,– заради всіх матерів благаю тебе, дай мені спочити. Я стомився й засну коло тебе.
Дозволила та, Сирота ліг і заснув. Коли чує, плаче вдова та тужить. Прокинувся Сирота – сонце вже високо. Він і питає:
– Чому ти плачеш? Може, я тобі заважаю, то зоставайся здорова.
– Ні, синку, он у тому храмі, в золотій домовині лежить мертвий царенко. Щоночі посилають кого-небудь стерегти домовину, і ще ніхто звідти живий не вертав. Сьогодні черга мого сина-одинака, то як мені не плакати, коли я вже його не побачу.
– Не плач,– каже Сирота,– піду я за нього.
Пішов Сирота увечері до церкви. Зайшов усередину, підняв домовину, поставив її аж угорі під банею, а сам сів унизу.
Коли це потухли свічки, заснуло село, й залітає до церкви голуб.
– Яка воля сьогодні, й сторожа немає, – промовив і перекинувся дівчиною, та такою, що аж усе засяяло довкола.
Дісталася дівчина до царенка, взяла одного канчука й ударила – ожив юнак. Минула ніч, а вранці вдарила вона його другим канчуком і став юнак мертвий. Вискочив Сирота й ухопив ту дівчину. Вона вгору, й він за нею, держить, не пускає. Злякалася дівчина. «Загинула я»,– думає. Покидала канчуки, а сама полетіла.
Зрадів Сирота, узяв канчуки. Вийшов із церкви, аж мокрий увесь. Зустріла його стара вдова, ноги кидається цілувати, а Сирота їй:
– Давай, матінко, обідати. Та піди скажи цареві, що я можу сина йому оживити.
Пішла та, а цар як почув, на місці не може встояти, так зрадів.
– Хоч і царство все забери,– каже Сироті, – тільки оживи мені сина.
Прийшли до церкви.
Ударив Сирота царенка канчуком – той і ожив. Ведуть його в палати, усі радіють-радіють. А що вже Сироту обіймають, дужче ніж царенка, одно питають:
– Як тобі дякувати?
А Сирота показав келиха й каже:
– Коли є у вас такий, то дайте.
– Ні,– відповідають йому,– немає такого.
– Ну що ж, як нема, то й нема, – сказав Сирота й пішов.
Ішов, ішов та й забрів іще до якогось царства. Дивиться, аж люди там голі-голісінькі ходять.
– Та де ж це чувано?! – дивується Сирота, а цар тієї країни й одказує:
– Бачиш, по той бік моря царство є? Там одежа лежить, гниє, нікуди діти, а в нас хліб пріє.
– Так чому б вам не помінятися?
– Мінялися, та довезти ніяк, – усе в морі тоне.
– Я привезу, – мовить Сирота.
Навантажили кораблі, попливли.
Стоїть Сирота, море споглядає. Аж бачить – виринула з води рука, а на ній обруч золотий. Ударив’ він по руці, й випливла дівчина, та така, що все осяяла. Схопив її Сирота, не пускає. А вона смик – і вирвалась, тільки й лишила, що обруча золотого.
Перепливли кораблі море й вертають з одежею.
Пораділи усі та й питають:
– Що тобі, юначе, дати?
А той:
– Може, у вас є отакий келих?
– Ні, такого немає.
– Ну, що ж,– каже Сирота,– така вже моя доля.
Та й пішов далі. Усе царство перейшов, бачить – дорога й верби пообіч неї. А на одній вербі дівчина за коси підвішена. І така ж красуня, на ногах золоті черевички. Кличе вона юнака:
– Порятуй мене, зніми з верби, буду тобі дружиною.
– А як же тебе зняти?
– Підійди, а я стану тобі на плечі.
Він і підійшов, а дівчина як ударить його ногами, так і ввігнала в землю. Багатьох хлопців отак зі світу згубила. Але вирвався Сирота з землі, ухопився за неї. Дівчина полетіла, а один черевичок у Сироти лишився.
Помандрував він далі. Іде й іде, аж бачить – сад, а в ньому хата, й бабуся на призьбі сидить.
– Що ти робиш тут, бабусю? – питає Сирота.
– Чи бачиш, синку,– одказує йому та,– отой палац? Там живуть три сестри, я їм служу. Є у мене й хатина, й родина, а тільки викрали вони мене, щоб я тут поневірялась.
– А чи не можна подивитись на тих сестер, але так, щоб вони мене не побачили? – питає Сирота.
– Чому ж ні, – одказує бабуся.– Ходи покажу.
Та й повела його до високого замку.
А там стіл уже стоїть і вечеря подана – наїдків, яких хочеш. Сховала бабуся Сироту під столом, а сама пішла,
Аж заходять сестри та й кажуть:
– Давайте вечеряти.
Сіли до столу, старша налила келиха й каже:
– Що ж, скажу слово. Покохала я колись царенка, та розгнівили мене батьки його. Взяла я його й убила. Щоночі беру й оживляю, а перед світом убиваю. А це десь узявся юнак один і подужав мене. Молодий він ще, а вже як виросте, таким лицарем буде, що на сім царств піде. Випиймо за нього!
– А я,– промовила друга сестра,одне царство голодом морила, а друге холодом. Але подужав і мене один юнак, навіть обруч із руки зняв. Що ж, славний лицар,, хай гараздує.
– Тож і не дивно,– вигукнула третя,– що він і в мене з ноги черевичка зняв. Хай лишиться йому на щастя, випиймо за ного здоров’я.
Вийшов тоді Сирота й каже:
– Що ж. налийте й мені, дівчата, хочу подякувати вам.
– Чого ж ти сюди прийшов? – питають його сестри.
Дивиться Сирота, а на столі такі келихи, які він шукав.
Келихи отакі шукаю.
Загадують старші сестри найменшій:
– Піди принеси йому хоч би й сорок.
Узяв Сирота ті келихи та й несе додому.
Заїхав до того царя, що одежі його людям дістав, та й каже:
– Оце тобі келих від мене.
Потім поїхав до того царя, що сина йому оживив.
– Ось,– каже,– й вам два келихи.
А сам задумався. Згадує, коли це він з дому поїхав, та скільки днів лишилося, щоб устигнути своїх побратимів визволити. Бачить, аж у нього тільки чотири дні лишилося, а додому хіба за дев’ять приб’ється. Сидить та й журиться, а цар, якому він сина оживив, і питає:
– Чого ти сумний?
– Як же,– каже,= мені не сумувати, коли двоє побратимів за мене гинуть, а я їх не можу вирятувати, бо дев’ять днів треба на дорогу.
– Не журися,– каже цар,– за дев’ять годин дома будеш, а поки що пий-гуляй.
Кличе цар Жар-птицю й каже, куди везти Сироту.
– За три години домчу його,– каже, – лише дайте мені всмак наїстися.
Дали їй дев’ять буйволів, з’їла вона й каже Сироті:
– Прив’яжися до мене вірьовкою міцно-преміцно. Бо тільки я свисну, то такий буревій зчиниться, аж гілля з буків сипатиметься.
Прив’язався Сирота. Полетіла Жар-птиця.
А Сиротининих побратимів уже й піп сповідає та причащає; вже й очі зав’язали, ось-ось скарати мають.
Налетіла Жар-птиця на попа та як ударить крилом, аж перевернувся бідолаха.
Побачили побратими Сироту, пораділи, а суддя наказав купця скарати, а все його добро братам віддати.
Та Сирота встав і каже:
– Не треба нам цього добра, роздайте вдовам та сиротам.
Такий банкет був потому, і я там пив. А додому прийшов, наче й не був ніде.
