Давно колись жив собі хлопець-сирота. Був він такий бідний, що біднішого, мабуть, і не буває. Хотів він випалити шмат лісу, щоб хоч город посадити, але в нього й мотики не було, хотів рубати дерева – не було і сокири. Тільки й майна в сиротини, що ніж завбільшки із палець. А їсти хочеться! От і мусив хлопець нишпорити по лісовій хащі, по горах, вишукуючи дикі їстівні плоди.
Іде він якось лісом, аж бачить – росте величезне дерево дуже цінної породи. Прикинув хлопець: якщо зрубати дерево й обміняти на кукурудзу, то вистачить їжі на цілий місяць. Тільки як його повалити? Адже те дерево – в два обхвати завтовшки, а в нього є тільки ніж завбільшки із палець…
Став хлопець різати дерево. Та де там! Тільки подряпинку зробив, а вже стомився. Стоїть він і голову сушить, як же йому бути.
Аж тут прилетів шуліка.
– Що ти тут робиш? – питає в хлопця.
Той і розповів йому, що немає в нього ні мотики, аби город посадити, ні сокири, аби рубати дерева і продавати людям дрова. А їсти хочеться, тож і мусить малим ножиком зрізати дерево.
– Слухай-но, сиротино, йди додому,– каже шуліка.– Поший торбу й завтра принеси її мені. Я тобі допоможу.
Хлопець так і зробив.
Шуліка взяв ту торбу в лапи й полетів. Довго його не було, а коли прилетів назад, торба була повна-повнісінька й важка. Розшморгнув її сиротина – аж там стільки золота й срібла, що й не злічити. Срібло виблискує, наче місяць, а золото, мов сонечко, сяє.
– Де ти набрав стільки золота й срібла? – питає хлопець у шуліки.
– На небі його – як сміття,– відповідає той.– Срібло нападало з місяця, золото – з сонця.
Подякував хлопець шуліці, подався додому, купив собі все необхідне і став жити щасливо.
А поблизу жив багатій Занг Ту Сау, дуже скупий і пожадливий. Почув він, що в бідного сиротини повна торба золота й срібла,– і не їсть, не спить, все думає, як би йому роздобути такий скарб. Аж схуднув, так йому хотілося золота й срібла! Став він думати й гадати – аж почорнів од дум. Нарешті придумав: треба й собі стати сиротою.
Якось, коли його батько й мати поснули, він узяв ножа та й зарізав їх.
– Тепер і я сирота! – зрадів Занг Ту Сау.
Він узяв ножа завбільшки із палець і пішов у ліс – зрізати цінне дерево в два обхвати завтовшки.
Прилетів шуліка, розпитав його і теж звелів пошити торбу. Занг Ту Сау приніс торбу і став просити, щоб шуліка взяв і його з собою,– він сам набере і срібла, й золота. Довго просив, нарешті шуліка погодився.
Занг Ту Сау набив торбу сріблом і одвіз її на землю. Потім зажадав, щоб шуліка мерщій віз його по золото. Шуліка одвіз. Зажерливий багатій заходився гребти золото і ніяк не міг зупинитися: все було йому мало. От уже й ніч кінчається, а він усе гребе.
Прокинулося сонце, Зангові Ту Сау стало жарко. Дивиться – а сонце зовсім близько. Пустився він навтіки, та було вже пізно. Сонце розгнівалося і спалило його на попіл.
