У давнину всі звірі та птахи, риби та рослини жили з людьми у мирі та дружбі, але помалу людей ставало все більше і більше, а бідним звірам залишалося місця на землі все менше і менше.
Далі – і ще гірше: люду придумали лук зі стрілами, ножі, списи та рибальське знаряддя і почали полювати на звірів. У тих, що побільше, брали шкури і м’ясо, а дрібнішу живність, жаб та черв’яків просто топтали ногами.
Задумалися звірі – як їм бути?
Спочатку раду тримали ведмеді. Вирішили вони оголосити людині війну. – Чим воюють з нами люди? Луком та стрілами. А якщо й ми зробимо те саме? Виготовили ведмеді луки зі стрілами. Спробував один натягнути лук, та заплутався в тятиві кігтями. – Пазурі треба обрізати! – запропонував хтось.
Але ведмежий вождь не погодився: – Довгі пазурі потрібні нам, щоб лазити по деревах, без кігтів ми помремо з голоду. Видно, не годиться нам людська зброя. Нічого не вирішили ведмеді і повтікали в хащі..
Потім тримали нараду олені на чолі зі своїм вождем Великим Оленем і вирішили покарати тих мисливців, які вбивають оленів без розбору і не вибачаються. Вони так і заявили індіанцям: – Погані мисливці обов’язково захворіють. І тепер, тільки мисливець уб’є оленя, вождь Великий Олень, невидимий і швидкий як вітер, тут як тут і тихенько питає вбитого оленя: — Чи казав тобі мисливець слова прощення? Якщо так – Великий Олень відразу йде, якщо ні – йде слідом мисливця до самої хатини і насилає на нього хворобу.
Ось чому жоден мисливець не вб’є оленя просто так – обов’язково попросить у нього вибачення.
Після оленів зібралися на раду риби та плазуни. Чимало назбиралося в них образ на людей, і вони вирішили посилати людям недобрі сни. Нехай ці сни, наче змії, обів’ються навколо людини і душать. Або пошлють сни про сиру та тухлу рибу, щоб відбити у людей апетит і вморити голодом. Ось чому нам досі іноді сняться риби та змії.
Нарешті зібралися на нараду птахи, комахи та дрібні звірята, вождем вони обрали Гусеницю. Першій дали слово жабі.
– Якщо не зупинити людину, – заквакала вона, – вона всіх нас зживе зі світу! Подивіться, як він мене обробив! Все через те, що я, бачите, негарна на вигляд! Та від його побоїв у мене вся спина у синцях!
І жаба показала всім цятки на своїй шкірці.
Потім виступила маленька пташка:
– Винувата людина! Вона насаджує пташок на палицю і смажить! Садить та смажить! І тільки бурундук наважився сказати добре слово про людину. Звірі так розгнівалися, що накинулися на бідного бурундука і сполосували його пазурами. Сліди подряпин він носить на спині і досі.
І тоді почали звірі вигадувати хвороби, все нові й нові, і навигадували стільки, що якби в них, зрештою, не вичерпалася фантазія, люди б вже давно загинули.
Гусениця слухала, слухала, і пропозиції звірів подобалися їй дедалі більше.
– Ось і добре! – Промовила вона, – Адже ці противні люди стали вже занадто здоровими та товстими, ходять куди попало, і вічно наступають на мене!
Тут Гусениця вся затремтіла від радості та й упала на спину, а піднятися вже не змогла. Вона тільки звивалася всім тілом. Так гусениці поводяться й сьогодні.
А ось рослини залишилися друзями людині. Коли вони почули, що задумали звірі, то вирішили перешкоджати їхнім недобрим намірам. Кожне дерево та кущик, кожна трава, всі мохи домовилися лікувати людину.
– Я прийду на допомогу людині, коли вона покличе мене, – сказав кожен із них.
Ось так з’явилися на світі ліки. І якщо трапиться, що лікар не знає, які ліки прописати хворому, духи рослин тихенько-тихесенько шепнуть йому на вухо.
