Одного разу на дні глибокого океану трапилося велике лихо: занедужав цар усіх морських звірів — дракон. Його придворний лікар, тюлень, уважно послухав дракона, оглянув його довжелезного язика, надавив на живіт, але ніяк не міг зрозуміти, на що захворів їхній володар. А дракон щодня худнув і слабшав.
Усі придворні ходили навшпиньки і розмовляли пошепки, боячись потурбувати дракона.
І от одного разу в палаці з’явився восьминіг. Він багато років не залишав своєї оселі, але, почувши про смертельну хворобу дракона, прийшов до нього і сказав:
— Великий володарю! Колись мій дід страждав на таку ж хворобу, ніякі ліки йому не допомагали, але за хвилину до його смерті з’явився один мудрець і приніс йому печінку живого зайця. Дід з’їв її й одужав. Нехай тобі принесуть печінку зайця, і ти теж будеш здоровим. Звичайно, у морі зайців немає, але на березі, недалеко звідси, їх дуже багато.
Вислухав дракон восьминога і звелів негайно скликати усіх звірів, що мешкають у морі. Довго думали вони, як упіймати зайця, адже ніхто з них не вмів ходити по землі. Нарешті, коли всі великі морські звірі так нічого і не спромоглися придумати, до дракона підповзла черепаха і сказала тихим голосом:
— Володарю, доручи мені спіймати зайця. У мене чотири ноги, і я можу не лише плавати, але і повзати по землі. Я вирушу завтра в гори, відшукаю зайця, обдурю його і приведу сюди.
Дракон подумав і вирішив: нехай черепаха спробує впіймати зайця — вона хитра, недарма в неї голова схожа на зміїну. І він сказав:
— Іди зараз же і якомога швидше приведи зайця. Тепер моє життя залежить від тебе.
Черепаха поквапилася, простилася із рідними і піднялася на поверхню моря. Берег був недалечко. Черепаха вийшла на землю і поповзла до гір. Вона була дуже задоволена тим, що саме їй доручили знайти зайця і тим врятувати царя звірів від смерті. Після цього, сподівалася черепаха, дракон обов’язково зробить її своїм головним радником.
І раптом черепаха згадала, що вона ніколи не бачила зайця і не зовсім знає, як він виглядає. А вона, кваплячись, забула запитати про це. Тепер доведеться повертатися додому! Яка прикрість!
Черепаха приповзла знову до берега, залізла у воду й опустилася на дно неподалік від палацу. Тут, як завжди, було багато придворних.
— Чи не зустрічав хто-небудь із вас зайця? — зніяковіло запитала їх черепаха.
У юрбі пролунав свист: це сміявся, витріщивши свої маленькі очі, великий краб.
— Чому ви смієтеся? — ображено запитала черепаха.
— Я глузую з вашого неуцтва, — відповідав краб.
— Отже, ви бачили зайця?
— Я бачив його багато разів, коли повзав біля берега, — відповів великий краб.
— Ах, розкажіть тоді, будь ласка, як виглядає заєць, — попросила краба черепаха.
— Я краще намалюю вам цього звіра, адже усі знають, яка у вас кепська пам’ять! — сказав краб.
— Я вам дуже вдячна, — промовила черепаха.— Коли я буду першим радником у царя, я не забуду вашої люб’язності.
І, заховавши під свій панцир малюнок, зроблений крабом, черепаха знову виповзла на берег. Звідтіля вона вирушила до гори, на якій жив заєць.
На її щастя, їй не довелося довго повзти, тому що заєць саме тоді вирішив прогулятися перед обідом. Зробивши кілька стрибків, він почув, що його хтось кличе. Він озирнувся і побачив, що з-за каменя виповзає черепаха. Вона оглянула зайця з усіх боків і запитала:
— Адже ти заєць?
— Я заєць, а от ти хто? Перший раз бачу такого звіра.
— Я черепаха і прибула сюди з важливою справою. А живу я на дні океану, тому ми ніколи один одного і не бачили.
— Але якщо ти мене ніколи не бачила, як же ти довідалася, що я заєць?
— А в мене є твій портрет! — вигукнула черепаха і, витягнувши малюнок, показала його зайцю.
— Який чудовий малюнок! І як я на ньому схожий на себе! — радісно сказав заєць.— Хто його зробив?
— Краб — придворний морського царя.
— Отже про мене знають навіть на дні океану? — гордовито запитав заєць.
— Ще б пак! Звичайно, знають. Я й прийшла для того, щоб передати тобі запрошення морського царя погостювати у нього.
— Я дуже вдячний, — вклонився заєць, — але я не вмію плавати і дуже боюся води.
— Не турбуйся! — сказала черепаха.— Я довезу тебе.
Але заєць зовсім не мав бажання залишати свій город, на якому росли солодка морква і соковита капуста, і свою теплу і затишну нору. Тому він запитав знову:
— А чи ти не знаєш, навіщо я раптом знадобився вашому царю?
— Звичайно, знаю, — почала брехати черепаха.— Наш цар дуже добрий, і він дуже засмучується, коли дізнається, що кому-небудь погано живеться. А краб розповів йому, що ти на землі усіх боїшся: тебе може роздерти тигр, заклювати орел, застрелити людина. І цар вирішив запросити тебе до себе. Адже в морі немає ані тигрів, ані орлів, ані людей, і ніхто тебе там не чіпатиме.
Заєць вислухав це і промовив:
— Так, ти права, я навіть у своїй норі не почуваю себе спокійно. Піду я з тобою на дно океану, де всі такі добрі і люб’язні.
І черепаха із зайцем вирушили до берега моря. Але як вона не поспішала, повзла так повільно, що заєць не витримав.
— Сідай до мене на спину, — сказав він, — і я вмить домчу тебе до берега.
Черепаха так і зробила, і заєць помчав великими стрибками. За кілька хвилин вони дісталися до берега.
По морю ходили високі хвилі, вони із шумом розбивалися об берег. Море здалося зайцю дуже страшним.
«У таку погоду і потонути недовго», — подумав заєць і вирішив придумати щось, аби відмовитися від цієї поїздки.
— Знаєш, що я згадав, черепахо! — вигукнув він.— Адже я забув у своїй норі пучок чудової моркви, тому що я не можу зараз їхати.
— Ах, яка прикрість! — жалібно закричала черепаха.— Як засмутиться цар! Ах, а я, дурна, забула сказати тобі найголовніше: адже наш цар старий і бездітний, і він вирішив передати своє царство розумному зайцю. Доведеться тепер йому запрошувати іншого зайця.
Ці слова черепахи дуже не сподобалися нашому зайцю, і він знову намірився вирушити з нею на дно океану, щоб там стати царем усіх морських звірів, замість того щоб тут на березі трястися від страху перед кожною живою істотою.
— Я вирішив не засмучувати твого володаря, — сказав він.— Крім того, я боюся, він розсердиться на тебе за те, що ти так довго не приводиш мене до нього.
— Давно б так! — зраділа черепаха, посадила собі на спину тремтячого від страху зайця і кинулася у хвилі.
Побачивши черепаху із зайцем на спині, придворні швидко сповістили дракона про те, що прибув довгоочікуваний гість.
Зайця підвели до морського царя.
— О, володарю! — сказала черепаха.— Твій наказ виконано: перед тобою живий заєць, можеш з’їсти його печінку!
Почувши ці слова, заєць від страху ледь не знепритомнів. Але вмирати йому дуже не хотілося, і він вирішив схитрувати.
— Люб’язна черепахо, — сказав він голосно, щоб усі чули.— Чому ж ви не сказали мені на землі, що доброму царю потрібна моя печінка? Я охоче віддав би її царю, але я ніколи не ношу її із собою. Вона зберігається в моїй норі. Тепер нам треба знову вибиратися на землю і потім знову пірнати на дно. От скільки марної роботи ви зробили!
Дракон, почувши, що черепаха привела зайця без печінки, дуже розгнівався: завжди ця черепаха забуває найголовніше!
— Як ти насмілилася, безглузда, не сказати зайцю про печінку?! — грізно закричав він.— Зараз же вирушай назад, і щоб до вечора перед і мною був заєць з печінкою! Інакше я накажу акулі проковтнути тебе!
Знову сів заєць на панцир черепахи, і вони попливли до берега.
Але як тільки черепаха ступила на землю, заєць зіскочив з її спини і кинувся до лісу.
— Прощавай, дурна черепахо! — вигукнув він.— Тобі потрібна моя печінка? Ось вона!
І, звівшись на задні лапи, він поплескав себе передніми лапами по животі. А потім пострибав до лісу. Тільки його черепаха і бачила. Де ж їй ганятися за зайцем!
Але черепаха знала, що дракон жартувати не любить і якщо вона повернеться без зайця, то бути їй у пащі акули.
Подумала вона, подумала і вирішила: «Якщо заєць може жити на землі, проживу і я!»
І залишилася черепаха жити на землі.
Від неї і ведуть свій родовід усі наземні черепахи.
А зайці відтоді ніколи навіть близько не підходять до морського берега.
