Прийшли печеніги вперше на Руську землю, а Святослав був саме в Переяславці. І зачинилася Ольга у городі Києві з онуками своїми — Ярополком, і Олегом, і Володимиром. І обступили печеніги город силою великою, незліченним числом довкола города — і не можна було із города вибратись, ні вісті послати. І знемагали люди від голоду і спраги. Зібравшись, люди тієї сторони Дніпра в човнах стояли на тому березі, і не можна було ввійти до Києва жодному з них, ані із города — до них.
І засумували люди в городі, і сказали:
— Чи нема когось, хто зміг би дістатися на той бік і сказати їм: “Якщо не підступите на ранок під город, здамося печенігам?”
І сказав один хлопець:
— Я проберусь.
І кажуть йому:
— Іди!
Він же вийшов із города з уздечкою і никав поміж печенігами, питаючи:
— Чи ніхто не бачив коня?
Бо він умів по-печенізькому, і його приймали за свого. А як наблизився до річки, роздягнувшись, кинувся у Дніпро і побрів. Печеніги ж, побачивши, кинулися за ним, стріляючи в нього і не можучи йому нічого зробити.
Ті ж, що побачили з протилежного боку, приїхали в човні назустріч йому, і взяли його в човен, і перевезли його до дружини. І сказав їм:
— Якщо не підступите завтра рано під город, люди хочуть здаватися печенігам.
Сказав тоді воєвода їх на ім’я Претич:
— Підступимо завтра в човнах і, забравши княгиню й княжат, умчимо на цю сторону. Коли ж цього не зробимо, нас має згубити Святослав.
А на завтра сіли вони вдосвіта в човни і голосно затрубили, і люди в городі зняли галас. Печеніги ж, думаючи, що князь прийшов, побігли врозтіч від города.
І спустилася Ольга з онуками і з людьми до човнів. Бачачи це, князь печенізький вернувся один до воєводи Претича і спитав:
— Хто це прийшов?
І той сказав йому:
— Люди з того берега.
І спитав князь печенізький:
— А ти бува не князь?
Він же сказав:
— Я муж його і прийшов як попередня сторожа, а слідом за мною йде численне військо з князем.
А це він сказав, щоб налякати їх. Тоді каже князь печенізький Претичу:
— Будь мені другом.
Він же йому:
— Так і вчиню.
І подали вони один одному руки, і дав печенізький князь Претичу коня, шаблю, стріли; він же дав йому кольчугу, щита і меча. І відступили печеніги від города, і не можна було коня напоїти: на Либеді — печеніги.
І послали кияни до Святослава сказати:
— Ти, княже, чужої землі шукаєш і стережеш її, а свою покинув. Нас мало не взяли печеніги — і матір твою, і дітей твоїх. Коли не прийдеш і не оборониш нас, то візьмуть-таки нас. Хіба тобі не шкода отчини своєї, і матері, що вже стара, і дітей своїх?
Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і співчував у зв’язку з накоєним печенігами. І зібрав дружинників, і прогнав печенігів у поле, і настав мир.
