Жив у роду Самарів один нанаєць Ла. Була в нього дочка, на ім’я Айога. Красива була дівчинка Айога. Всі її дуже любили. І сказав хтось, що такої красивої, як дочка Ла, більше нема – ні в цьому і ні в якому іншому стійбищі. Запишалася Айога, стала роздивлятися на своє обличчя. Сподобалася сама собі, дивиться – і не може відірватись, дивиться – не надивиться. То в мідний таз начищений втупиться, то на своє віддзеркалення у воді.
Нічого не стала Айога робити. Все милується собою. Ледача стала Айога.
Якось каже їй мати:
– Піди води принеси, Айого! Відказує Айога:
– Я у воду впаду.
– А ти за кущ тримайся.
– Кущ обламається,– каже Айога.
– А ти за міцний кущ держись.
– Руки подряпаю.
Каже Айозі мати:
– Рукавиці надінь.
– Порвуться,– відказує Айога. А сама все в мідний таз дивиться: ой, яка вона красива!
– То заший рукавиці голкою.
– Голка зламається.
– Товсту голку візьми,– каже батько.
– Палець уколю,– відповідає дочка.
– Наперсток з товстої шкури – родуги – надінь.
– Наперсток порветься,– відповідає Айога, а сама – ні з місця.
Тут дівчинка сусідова каже:
– Я піду по воду, мамо.
Пішла дівчинка до річки і принесла води скільки треба. Замісила мати тісто. Зробила коржа з черемхою. На жару спекла.
Побачила Айога коржа, кричить:
– Дай мені коржа, мамо!
– Гарячий він, руки обпечеш,– відповідає мати.
– А я рукавиці надіну,– каже Айога.
– Рукавиці мокрі.
– Я їх на сонці висушу.
– Зашкарубнуть вони.
– Я їх розімну.
– Руки заболять,– каже мати.– Навіщо тобі трудитись, красу свою нівечити? Краще я коржа тій дівчинці віддам, яка своїх рук не шкодує.
І віддала мати коржа сусідській дівчинці.
Розсердилась Айога. Пішла до річки. Дивиться на своє відображення у воді. А сусідська дівчинка сидить на березі, коржа жує. Почала Айога на ту дівчинку оглядатись, і витяглась у неї шия: довга-довга стала.
Каже дівчинка Айозі:
– Візьми коржа, Айого. Мені не жаль.
Зовсім розсердилась Айога. Замахала на дівчинку руками, пальці розчепірила, побіліла вся від злості – як це вона, красуня, надкушеного коржа з’їсть! Так замахала руками, що руки в неї крилами стали.
– Не треба мені нічого-го-го! – кричить Айога.
Не втрималась на березі, шубовснула у воду Айога і перекинулася в гуску. Плаває і кричить:
– Ой, яка я гарна! Го-го-го! Ох, яка я гарна! Га-га-га!..
Плавала, плавала, доки по-нанайському й говорити розучилась. Усі слова забула.
Тільки імені свого не забула, щоб з ким-небудь її, красуню, не сплутали, і кричить, як тільки людей побачить:
– Ай-ога-га-га! Ай-ога-га-га!
