Далеко-далеко, там, де в один потік злилися дев’ять рік, біля підніжжя дев’яти гір шумів могутньою вершиною синій кедр. Під його шовковою хвоєю, притулившись до міцного стовбура, з давніх-давен стояла маленька халупа.
У тій халупі жив зжовклий од старості, наче димом обкурений дід. І було в старого три онуки, одна від одної гарніших.
Ось пішов раз дід по дрова. Вибрався на лісисту гору, побачив модрину з чорними сучками.
– Це дерево на корені всохло. Один раз удар – воно й упаде.
Вийняв старий з-за пояса гостру, як молодик-місяць, сокиру, вдарив по стовбуру. Раптом звідкись вибіг страшний звір та як учепиться, учепіриться зубами в руку.
– Ой, ой! – заплакав старий.– Відпусти мене. Я тобі що захочеш дам.
– Гаразд,– каже звір людським голосом.– Віддай мені свою улюблену онуку.
Прийшов старий додому й каже своїй старшій онуці:
– Чи ти не підеш до того страшного звіра? Я слово дав.
Обернулася дівчина, побачила звіра.
– Краще,– каже,– в воду кинуся!
Старий запитав другу онуку.
– Краще вдавлюся!
– А ти, Ак-чечек, моя Біла квітко, чи не згодишся?
Найменша онука підвела голову. Її круглі очі виповнилися сльозами.
– Що общяно, те має бути сповнено. Чому бути, нехай те й буде.
Лівою рукою сльозу змахнула, праву звірові простягла
І повів звір дівчину по долинах, по горбах, через ріки, крізь ліси, де прозоре джерело без угаву дзвенить, де зозуля кує на протязі всього року.
Окрай галявини побачила під боком у синьої гори Ак-чечек сім сопок, що виблискували, ніби чистий лід.
Страшний звір підійшов до середньої сопки, ударив лапою – прочинилися в сопці двері, і одкрився білий високий палац.
Ак-чечек увійшла. На столах писані миски з наїдками. На
стінах двострунні топшуури й срібні сопілки – шоори. Вони самі по собі грають, а невидимі співці пісні ведуть. На привітання не обізвалися, на поклик не відгукнулися.
Стала жити Ак-чечек у сопці, голубій, мов крига, у білому палаці. Всередині нема нікого, зовні страшний звір лежить, стереже дівчинку удень і вночі.
Коли Ак-чечек у своїй старій халупі жила, вона ранкову зорю піснею стрічала, зорю вечірню казкою проводжала. Тепер нема з ким їй посміятися, нема до кого слова мовити.
А старші сестри заміж повиходили за удалих мисливців. І надумали вони навідати свою маленьку Ак-чечек.
– Якщо вмерла вона, ми хоч над могилкою холодною постоїмо, поплачемо, якщо жива – додому викрадемо.
Збираючись у дорогу, жирного м’яса насмажили, в дорожні мішки-арчимаки склали. Араки наварили, в шкіряні ташаури налили. Осідлали ситих інохідців і вирушили в дорогу.
Почув страшний звір тупіт кінських копит, побачив двох сестер на прудконогих конях. Ударив лапою. І блискучий крижаний палац обернувся плохенькою халупою. На голій землі – облізлі звірині шкури, біля вогнища – почорніла дерев’яна миска.
Вийшла Ак-чечек з халупи, низько сестрам уклонилася.
– Люба ти наша Ак-чечек,– заплакали сестри,– не слід було тобі діда слухатись… Сідай на коня, змахни нагайкою – і навіть птах бистрокрилий тебе не наздожене.
– Слова свого не порушу,– мовила Ак-чечек.
– Ох, нещаслива ти вродилася, Біла квітко! – зітхали сестри. – Видно, гордість твоя примусить тебе й померти отут у брудній халупі.
Так вони примовляли та журились, але м’ясо привезене все поїли, араку всю випили, міцно-міцно свою Ак-чечек поцілували, сіли на коней і поскакали додому.
А страшний звір ударив лапою – щезла халупа, а на її місці став палац ще гарніший од того, що був.
І ось каан тієї землі надумав оженити свого старшого сина. Усім людям велів він приходити на весільний бенкет.
Навіть Ак-чечек прочула про це свято.
Заплакала вона, засмутилася:
– Ох, не співати мені, не танцювати більше на святах!..
Страшний звір підійшов до неї, людським голосом озвався:
– Довго думав я, моя тиха Ак-чечек, чим обдарувати, як винагородити тебе, – поклав до її ніг золотого ключа. – Відімкни великого сундука.
Золотим ключем Ак-чечек відімкнула алмазний замок. Відчинилася кута залізом кришка. Ніби кедрових горіхів, насипано в сундук срібних і золотих прикрас. Опустила руки в сундук – наче в білій піні втонули руки в м’яких одежах.
Ак-чечек довго прибиралася, вибираючи прикраси. Та й без вибору, коли б вона одяглася, все одно не знайдеш гарнішої.
Переступила Ак-чечек поріг – біля порога місячно-білий кінь стоїть. Перлами прикрашено вуздечку, молочним сяйвом сяє срібне сідло, шовкові китиці звисають до землі.
У білім убранні, мов білий ранок, Ак-чечек швидко помчала на місячно-білому коні. Ось перевалила вона через високі гори, перейшла убрід бистрі ріки, і чує Ак-чечек позад себе тупіт копит, чує – голос, густий і низький, ласкаву пісню веде:
Якщо стременем срібним води зачерпну,
Чи скуштуєш?
Як на відстані дня буду ждати тебе,
Чи ти прийдеш?
Якщо пити в долонях тобі принесу,
Чи поп’єш ти?
Обернулася Ак-чечек, побачила юнака. Він сидить верхи на вороному коні, на ньому шуба, облямована шовком, на голові шапка висока соболина. Його лице як десятиденний місяць-молодик, чорні брови його вроди небаченої.
– Якші-ба, як поживаєте? – привітався вершник.
– Якші, добре живу,– відповідає йому Ак-чечек. – Слерде якші-ба? А ви як поживаєте? – І сама себе не чує.
Серце ніби голкою пройняте, шкіру морозом обсипало. Очей підвести не сміє. Униз дивиться, бачить – ноги юнакові в стременах мідних, великих.
Ніби перекинуті чаші оті стремена, як два малих сонця сяють.
Якщо пити в долонях тобі принесу,
Чи поп’єш ти?
Якщо помиратиму в дальнім краю,
Чи згадаєш? – знову заспівав юнак.
Біла квітка і вершник разом приїхали на великий весільний бенкет.
Жінки немигаюче на юнака дивляться, з котлів м’ясо вийняти забули, чай холоне в чочойках. Чоловіки на Ак-чечек дивляться, дихнути не сміючи. Урвалися їхні пісні, погасли їхні люльки.
І дід, і обидві сестри теж були на цьому бенкеті. Побачили вони юнака й зітхнули.
– Якби наша мила Ак-чечек з нами жила, цей парубок став би її женихом,– сказала старша сестра.
– Коли б наша Ак-чечек на цей бенкет прийшла, вона й сама б до звіра не повернулася,– сказала друга.
Не впізнали вони свою Ак-чечек в її білому вбранні.
Сама ж Ак-чечек підійти до них не посміла.
Сонце ховається за гору. Ак-чечек сідає на місячно-білого коня. Повід торкнула, спідтишка оглянулась, на юнака зиркнула, очі опустила і хльоснула коня.
Ось уже півдороги проїхала Ак-чечек, і знову тупіт копит, і знову той самий голос, м’який і густий, ту саму пісню співає:
Якщо помиратиму в дальнім краю,
Чи ти хоч згадаєш?
– Чи добре тулялося? – чує Ак-чечек.
Ніжне лице її скрейдяніло, слова мовити не може. А юнак наздоганяє її, ось-ось порівняється… Ак-чечек коня підхльоснула, не оглянувшись, поскакала.
Біля голубої сопки спішилась.
– Здрастуй! – каже їй людським голосом страшний звір.– Чи добре, чи весело було тобі на святі? Яких людей там побачила? Хто сподобався найбільше?
– Чи на святі гарно було, не знаю. Скільки там народу веселилося – не лічила. У могутнього каана на святі я тільки одну людину бачила, тільки про неї думала. Той юнак їздить на вороному інохідцеві, носить шубу, облямовану чорним шовком, соболина висока шапка в нього на голові.
Страшний звір струснувся. Забряжчала, спадаючи, огидна шкура. Той, про кого Ак-чечек цілий день думала, перед нею стоїть.
– Добра моя Ак-чечек – Біла квітко! Це я сім літ звіром був, а ти своєю вірністю злі чари зняла, зле чаклування скинула.
А невидимі топшуури й шоори гриміли,– видзвонюючи, сміялися і плакали невидимі співці, складаючи пісню про Ак-чечек. Наші кайчі – оповідачі билин цю пісню про Білу квітку запам’ятали й нам з любов’ю повідали.
