Колись, дуже давно, в одному перському місті жили два брати – Касим та Алі-Баба. Коли помер їхній батько, вони поділили гроші, які після нього залишилися, і Касим почав торгувати на ринку дорогими тканинами та шовковими халатами. Він умів розхвалювати свій товар і зазивати покупців, і в його лаві завжди юрмилося багато народу.
Касим усе більше і більше багатів і, коли накопичив багато грошей, одружився з дочкою головного судді, яку звали Фатіма.
А Алі-Баба не вмів торгувати та наживати гроші, і одружений він був на бідній дівчині на ім’я Зейнаб. Вони швидко витратили майже все, що в них було, і одного разу Зейнаб сказала:
– Слухай, Алі-Баба, нам скоро буде нічого їсти. Треба тобі щось придумати, бо ми помремо з голоду.
– Добре, – відповів Алі-Баба, – я подумаю, що нам робити.
Він вийшов у сад, сів під дерево і почав думати. Довго думав Алі-Баба і нарешті вигадав. Він узяв гроші, що залишилися в нього, пішов на ринок і купив двох ослів, сокиру і мотузку.
А наступного ранку він вирушив за місто, на високу гору, порослу густим лісом, і цілий день рубав дрова. Увечері Алі-Баба зв’язав дрова у в’язки, навантажив ними своїх ослів і повернувся до міста. Він продав дрова на ринку і купив хліба, м’яса та зелені.
З того часу Алі-Баба щоранку їхав на гору і до самого вечора рубав дрова, а потім продавав їх на ринку і купував хліб та м’ясо для себе та для Зейнаб. І ось одного разу він стояв під високим деревом, збираючись його зрубати, і раптом помітив, що на дорозі здійнявся пил до самого неба. А коли пил розвіявся, Алі-Баба побачив, що прямо на нього мчить загін вершників, одягнених у панцирі та кольчуги; до сідла були прив’язані списи, а на поясах виблискували довгі гострі мечі. Попереду стрибав на високому білому коні одноокий чоловік із чорною бородою.
Алі-Баба дуже злякався. Він швидко вліз на вершину дерева і сховався у його гілках. А вершники під’їхали до того місця, де він щойно стояв, і зійшли на землю. Кожен із них зняв з сідла важкий мішок і звалив його собі на плечі; потім вони стали в ряд, чекаючи, що накаже одноокий – їхній отаман.
“Що це за люди і що в них у мішках? – подумав Алі-Баба. – Мабуть, це злодії та розбійники”.
Він перерахував людей, і виявилося, що їх сорок чоловік, крім отамана. Отаман встав попереду своїх людей і повів їх до високої скелі, де були маленькі двері зі сталі; вона так заросла травою та колючками, що її майже не було видно.
Отаман зупинився перед дверима і голосно крикнув:
– Сімсім, відчини двері!
І раптом двері в скелі відчинилися, отаман увійшов, а за ним увійшли його люди, і двері знову зачинилися за ними.
“Ось диво! – подумав Алі-Баба. – Адже симсім-то – це маленька рослина. Я знаю, що з нього вичавлюють масло, але я не знав, що воно може відчиняти двері!”
Алі-Бабі дуже хотілося подивитися ближче на чарівні двері, але він так боявся розбійників, що не наважився злізти з дерева.
Минуло трохи часу, і раптом двері знову відчинилися, і сорок розбійників вийшли з порожніми мішками. Як і раніше, одноокий отаман ішов попереду. Розбійники прив’язали до сідла порожні мішки, схопилися на коней і поскакали.
Тоді Алі-Баба, який уже втомився сидіти скорчившись на дереві, швидко спустився на землю і підбіг до скелі.
“А що буде, якщо я теж скажу: “Сімсім, відчини двері?” – подумав він. – Відчиняться двері чи ні? Спробую!”
Він набрався хоробрості, вдихнув більше повітря і на весь голос крикнув:
– Сімсім, відчини двері!
І зараз же двері відчинилися перед ним, і відкрився вхід у велику печеру.
Алі-Баба увійшов до печери, і, як він переступив поріг, двері знову зачинилися за ним. Алі-Бабі стало трохи страшно: а раптом двері більше не відчиняться і йому не можна буде вийти? Але він все ж таки пішов уперед, з подивом оглядаючись на всі боки.
Він побачив, що знаходиться у великій кімнаті і біля стін стоїть безліч столиків, заставлених золотими стравами під срібними кришками. Алі-Баба відчув смачний запах страв і згадав, що зранку нічого не їв. Він підійшов до одного столика, зняв кришки зі страв, і в нього потекли слинки, – на стравах лежали всі страви, яких тільки можна побажати: смажені кури, рисовий пилав, млинці з варенням, халва, яблука та ще багато інших смачних речей.
Алі-Баба схопив курку і миттю обгризав її. Потім взявся за пилав, а покінчивши з ним, запустив руки в халву, але вже не міг з’їсти ні шматочка – до того він був ситий. Відпочивши трохи, він озирнувся і побачив вхід до іншої кімнати. Алі-Баба увійшов туди – і заплющив очі. Кімната вся виблискувала і блищала – так багато було в ній золота та коштовностей. Золоті динари та срібні дирхеми купами лежали прямо на землі, немов каміння на морському березі. Дорогоцінний посуд – кубки, таці, страви, прикрашені дорогими каміннями, – стояла по всіх кутках. Кіпи шовку та тканин – китайських, індійських, сирійських, єгипетських – лежали посеред кімнати; по стінах висіли гострі мечі та довгі списи, яких вистачило б на ціле військо.
У Алі-Баби розбіглися очі, і він не знав, за що йому взятися: то приміряє червоний ішовкий халат, то схопить золотий піднос і виглядає в нього, як у дзеркало, то набере в жменю золотих монет і пересипає їх.
Нарешті він трохи заспокоївся і сказав собі:
– Ці гроші та коштовності, напевно, награбовані, і склали їх сюди розбійники, які щойно тут були. Ці багатства не належать їм, і якщо я візьму собі трошки золота, то не буде нічого поганого. Адже його тут стільки, що не можна порахувати.
Алі-Баба підімкнув підлогу халата і, ставши на коліна, почав підбирати золото. Він знайшов у печері два порожні мішки, наповнив їх динарами, притяг до дверей і крикнув:
– Сімсім, відчини двері!
Двері відразу ж відчинилися.
Алі-Баба вийшов із печери, і двері зачинилися за ним. Колючі кущі та гілки переплелися і приховали її від очей. Осли Алі-Баби паслися на галявині. Алі-Баба взяв на них мішки із золотом, прикрив їх зверху дровами і поїхав додому.
Коли він повернувся, вже була ніч і стривожена Зейнаб чекала на нього біля воріт.
– Що ти робив у лісі так довго? – Запитала вона. – Я думала, що тебе роздерли вовки чи гієни. Чому ти привіз дрова додому, а не продав їх?
– Зараз усе дізнаєшся, Зейнабе, – сказав Алі-Баба. – Допоможи мені внести в будинок ці мішки і не галасуй, щоб нас не почули сусіди.
Зейнаб мовчки звалила один із мішків собі на спину, і вони з Алі-Бабою увійшли до будинку. Зейнаб щільно зачинила за собою двері, запалила світильник і розв’язала мішок. Побачивши золото, вона зблідла від страху і крикнула:
– Що ти наробив, Алі-Баба? Кого ти пограбував?
– Не турбуйся, Зейнабе, – сказав Алі-Баба. – Я нікого не пограбував і зараз розповім тобі, що зі мною сьогодні сталося.
Він розповів їй про розбійників та печеру і, закінчивши свою розповідь, сказав:
– Дивись, Зейнабе, сховай це золото і не говори про нього нікому. Люди подумають, що ми справді когось пограбували, і донесуть на нас султану, і тоді він забере у нас усе золото і посадить нас у підземелля. Давай викопаємо яму і сховаємо туди золото.
Вони вийшли в сад, викопали при місячному світлі яму, склали туди все золото, а потім знову закидали яму землею.
Покінчивши з цією справою, Алі-Баба ліг спати. Зейнаб теж лягла, але вона ще довго поверталася з боку на бік і думала:
“Скільки ж золота привіз Алі-Баба? Як тільки розвидниться, я перерахую всі монетки до останньої!”
Наступного ранку, коли Алі-Баба, як завжди, поїхав на гору, Зейнаб побігла до ями, розкопала її і почала перераховувати динари.
Але їх було так багато, що Зейнаб не могла порахувати. Вона не дуже добре рахувала і весь час збивалася. Нарешті це їй набридло, і вона сказала собі:
– Краще я візьму міру і переміряю золото. Ось тільки заходів у мене нема. Доведеться попросити у Фатіми.
А Касим із Фатімою жили у сусідньому будинку. Зейнаб зараз же побігла до них. Увійшла в сіни й сказала Фатімі:
– Зроби милість, позич мені ненадовго міру. Я сьогодні поверну її тобі.
– Добре, – відповіла Фатіма, – але моя міра у сусідки. Тепер я схожу за нею і дам її тобі. Почекай тут у сінях, у тебе ноги брудні, а я щойно постала чисті циновки.
Усе це Фатіма вигадала. І мірка, якою міряли крупу, висіла на своєму місці – на кухні, над осередком, і циновок вона не міняла вже днів десять. Насправді їй просто дуже хотілося дізнатися, для чого Зейнаб раптом знадобилася мірка, адже Фатіма добре знала, що в будинку Алі-Баби давно вже немає жодної крупи. А питати Зейнаб вона не хотіла: нехай Зейнаб не уявляє, що Фатіма цікавиться її справами. І вона вигадала спосіб дізнатися, не питаючи. Вона вимазала дно мірки медом, а потім винесла її Зейнаб і сказала:
– На Візьми. Тільки дивись, не забудь повернути її в цілості і не пізніше ніж до заходу сонця. Мені самій треба міряти сочевицю.
– Дякую тобі, Фатімо, – сказала Зейнаб і побігла додому. Вона вигрібла з ями все золото і почала квапливо його міряти, весь час озираючись на всі боки.
Золота виявилося десять мір та ще півзаходи.
Зейнаб повернула мірку Фатімі і пішла, вклонившись їй до землі. Фатіма зараз же схопила мірку і зазирнула до неї. І раптом вона побачила: до дна мірки прилип якийсь маленький світлий кружечок. То справді був новенький золотий динар.
Фатіма не вірила своїм очам. Вона покрутила монету між пальцями і навіть спробувала її на зуб: чи не фальшива? Але динар був справжнісінький, із чистого золота.
– Так ось яка це крупа! – Закричала Фатіма. – Вони такі багатії, що Зейнаб навіть міряє золото мірою. Напевно, вони когось пограбували, а самі прикидаються бідняками. Скоріше б Касим повернувся з лави! Я неодмінно все розповім йому. Нехай піде до Алі-Баби і погрожує йому гарненько! Алі-Баба, мабуть, поділиться з ним.
Фатіма весь день просиділа біля воріт, чекаючи на Касима. Коли стало смеркати, Касим повернувся з лави, і Фатіма, не давши йому навіть зняти тюрбана, закричала:
– Слухай, Касіме, яка в мене новина! Твій брат Алі-Баба прикидається бідняком, а він, виявляється, багатший за нас з тобою!
– Що ти вигадала! – розсердився Касим. – Багаче мене немає нікого на нашій вулиці, та й у всьому кварталі. Недарма мене вибрали старшиною ринку.
– Ти мені не віриш?- Образилася Фатіма. – Ну, то скажи, як ти рахуєш гроші, коли підраховуєш вечорами виручку?
– Зазвичай вважаю, – відповів Касим. – Складаю в купки динари та дирхеми та перераховую. А як нарахую сотню, загинаю палець, щоб не помилитись. Та що ти такі дурниці питаєш?
– Ні, не дурниці! – Закричала Фатіма. – Ти ось вважаєш динари на десятки та сотні, а Зейнаб, дружина твого брата, вважає мірами. Ось що вона залишила в моїй мірці.
І Фатіма показала йому динар, що прилип до дна мірки.
Касим оглянув його з усіх боків і сказав:
– Нехай мене не звуть Касимом, якщо я не допитаюсь, звідки в Алі-Баби взялися гроші. Хитрістю чи силою, але я заберу їх у нього!
І він зараз же вирушив до свого брата. Алі-Баба щойно повернувся з гори і відпочивав на кам’яній лаві перед будинком. Він дуже зрадів Касимові і сказав:
– Ласкаво просимо до тебе, Касиме! Ти не часто буваєш у мене. Що привело тебе до мене сьогодні, та ще в таку пізню годину?
– Доброго вечора, брате мій, – поважно сказав Касим. – Мене привела до тебе велика образа.
Образа? – здивувався Алі-Баба. – Чим же я міг, бідний дроворуб, образити старшину ринку?
– Ти тепер багатший за мене, – сказав Касим. – Ти міряєш золото мірами. Ось що моя дружина знайшла на дні мірки, яку вона позичила твоїй дружині Зейнаб. Не обманюй мене: я все знаю! Чому ти приховав від мене, що розбагатів? Мабуть, ти когось пограбував?
Алі-Баба зрозумів, що Касим провідав його таємницю, і вирішив зізнатися.
– О брате мій, – сказав він, – я зовсім не хотів тебе обманювати. Я тільки тому нічого тобі не розповів, що боявся злодіїв та розбійників, які можуть тебе вбити.
І він розповів Касиму про печеру та про розбійників. Потім простягнув братові руку і сказав:
– О брате мій, ми з тобою обидва – сини одного батька та однієї матері. Давай же ділити навпіл все, що я привезу з печери. Я знаю, як туди увійти і як уберегтися від розбійників. Візьми собі половину грошей та скарбів – цього вистачить тобі на все життя.
– Не хочу половину, хочу всі гроші! – Закричав Касим і відштовхнув руку Алі-Баби. – Говори швидше, як увійти до печери, а якщо не скажеш, я донесу на тебе султану, і він велить відрубати тобі голову.
– Навіщо ти погрожуєш мені султаном? – сказав Алі-Баба. – Їдь, якщо хочеш, у печеру, але тільки тобі все одно не забрати всіх грошей і скарбів. Навіть якби ти цілий рік возив із печери золото та срібло, не відпочиваючи ні вдень, ні вночі, – і тоді ти не забрав би й половини того, що там є!
Він розповів Касиму, як знайти печеру, і наказав йому добре запам’ятати слова: “Сімсім, відчини двері!”
– Не забуду, – сказав Касим. – Сімсім… симсім… Це, здається, рослина, ніби коноплі. Буду пам’ятати.
Наступного ранку Касим осідлав десять мулів, поклав на кожного мула по дві великі скрині і вирушив у ліс. Він пустив своїх мулів пастися на узліссі, знайшов двері в скелі і, вставши перед нею, закричав щосили:
– Гей, Сімсім, відчини двері!
Двері відчинилися. Касим увійшов, і двері знову зачинилися за ним. Касим побачив печеру, сповнену скарбів, і зовсім втратив голову від радості. Він затанцював на місці, потім кинувся вперед і почав хапати все, що траплялося під руку, – оберемки дорогих тканин, шматки золота, глечики та страви, потім кидав їх і зривав зі стін золоті мечі та щити, хапав жменями гроші і пхав їх за пазуху. . Так він кидався по печері цілу годину, але ніяк не міг забрати всього, що там було. Нарешті він подумав:
“У мене часу багато. Виноситиму звідси мішок за мішком, поки не навантажу всіх мулів, а потім приїду ще раз. Я їздитиму сюди щодня, поки не заберу все, до останньої монетки!”
Він схопив мішок з грошима і потягнув його до дверей. Двері були зачинені. Касим хотів вимовити чарівні слова, які відчиняли двері, але раптом виявилося, що він забув їх. Він пам’ятав лише, що треба сказати назву якоїсь рослини. І він крикнув:
– Горох, відчини двері!
Але двері не відчинилися. Касим трохи злякався. Він подумав і крикнув знову:
– Пшениця, відчини двері!
Двері й не ворухнулися. Касим від страху вже нічого не міг згадати і кричав назви всіх рослин, які знав:
– Овес, відчини двері!
– Коноплі, відчини двері!
– Ячмінь, відчини двері!
Але двері не відчинялися. Касим зрозумів, що йому ніколи більше не вибратися з печери. Він сів на мішок із золотом і заплакав.
У цей час розбійники пограбували багатих купців, відібрали у них багато золота та дорогих товарів. Вони вирішили все це сховати у печері. Під’їжджаючи до лісу, отаман помітив на узліссі мулів, які мирно щипали траву.
– Що це за мули? – сказав отаман. – До їхніх сідл прив’язані скрині. Мабуть, хтось дізнався про нашу печеру і хоче нас пограбувати!
Він наказав розбійникам не шуміти і, підійшовши до дверей, тихо промовив:
– Сімсім, відчини двері!
Двері відчинилися, і розбійники побачили Касима, який намагався сховатися за мішком із грошима. Отаман кинувся вперед, змахнув мечем і відрубав голову Касимі.
Розбійники залишили тіло Касима в печері, а самі переловили мулів і, погнавши їх перед собою, поскакали..
А Фатіма цілий день просиділа біля вікна – все чекала, коли з’являться мули з скринями, повними золота. Але час минав, а Касіма не було. Фатіма чекала на день, чекала ніч, а вранці з плачем прибігла до Алі-Баби.
Алі-Баба сказав:
– Не турбуйся, Фатімо. Я зараз сам поїду на гору і дізнаюся, що сталося з Касимом.
Він одразу сів на осла і поїхав у ліс, прямо до печери. І тільки-но зайшов у печеру, побачив, що його брат лежить мертвий на мішках з грошима.
Алі-Баба виніс тіло Касима з печери, поклав його в мішок і сумний поїхав додому, думаючи про себе:
“Ось до чого довела Касіма жадібність! Якби він погодився розділити зі мною гроші і не захотів забрати собі їх усі, він і зараз був би живий”.
Алі-Баба влаштував Касиму пишний похорон, але нікому не сказав, як загинув його брат. Фатіма казала всім, хто проводив Касима на цвинтарі, що її чоловіка роздерли в лісі дикі звірі.
Коли Касима поховали, Алі-Баба сказав Фатімі:
– Знаєш що, Фатімо, продай мені твій дім, і житимемо разом. Тоді й мені не доведеться будувати нового будинку, і тобі не так страшно житиме одній. Добре?
– О Алі-Баба, – сказала Фатіма, – мій дім – твій дім, і все, що я маю, належить тобі. Дозволь мені тільки жити з вами – більше мені нічого не потрібно.
– Ну, от і добре, – сказав Алі-Баба, і вони з Зейнаб і Фатімою зажили разом.
Алі-Баба ще кілька разів їздив у печеру і вивіз звідти багато золота, дорогоцінного одягу, килимів та посуду. Щодня в нього на кухні готувалася їжа не тільки для нього самого, Зейнаб та Фатіми, а й для всіх його бідних сусідів, яким не було чого їсти. А коли сусіди дякували йому, він казав:
– Приходьте і завтра і приводьте з собою всіх бідняків. А дякувати нема за що. Я пригощаю вас за гроші мого брата Касима, якого з’їли на горі вовки. Він був багатою людиною.
Скоро всі бідняки та жебраки почали приходити до дому Алі-Баби до обіду та вечері, і мешканці міста дуже його полюбили.
Ось що було з Алі-Бабою, Зейнаб та Фатімою.
Що ж до розбійників, то вони за кілька днів знову приїхали до печери і побачили, що тіло їхнього ворога зникло, а мішки з грошима розкидані по землі.
– До нашої печери знову хтось заходив! – вигукнув отаман. – Нещодавно я вбив одного ворога, але виявляється, їх кілька! Хай не буду Хасан Одноокий, якщо я не вб’ю всякого, хто хоче поживитися нашою здобиччю. Хоробрі розбійники! Чи знайдеться серед вас сміливець, який не побоїться вирушити до міста і розшукати нашого кривдника? Нехай не береться за цю справу боягуз чи слабкий! Тільки хитрий та спритний може виконати його.
– О отамане, – сказав один із розбійників, – ніхто, крім мене, не піде до міста і не вистежить нашого ворога. Недарма звуть мене Ахмед Зірви-голова. А якщо я не знайду його, роби зі мною, що хочеш.
– Добре, Ахмеде, – сказав отаман. – Даю тобі один день. Якщо ти знайдеш нашого ворога, я призначу тебе своїм помічником, а якщо не знайдеш – краще не повертайся. Я відрубаю тобі голову.
– Будь спокійний, отамане, не пройде дня, як ти дізнаєшся, де знайти свого ворога, – сказав Ахмед. – Чекайте на мене сьогодні надвечір тут у лісі.
Він скинув із себе розбійницьку сукню, одягнув синій шовковий халат, червоні сап’янові чоботи та тюбетейку і пішов у місто.
Був ранній ранок. Ринок був ще порожній, і всі крамниці були зачинені; тільки старий черевичок сидів під своїм навісом і, розклавши інструменти, чекав на замовників.
Ахмед Зірви-голова підійшов до нього і, вклонившись, сказав:
– Доброго ранку, дядечко. Як ти зарано вийшов на роботу! Якби я не побачив тебе, мені довелося б ще довго чекати, доки відкриється ринок.
– А що тобі потрібно? — спитав старий черевичок, якого звали Мустафа.
– Я чужий у вашому місті, – відповів Ахмед. – Тільки сьогодні вночі я прийшов сюди і чекав до світанку, поки не відчинили міську браму. У цьому місті жив мій брат, багатий купець. Я прийшов до нього з далеких країн, щоб побачити його, і, підходячи до міста, почув, що його знайшли у лісі мертвим. Тепер я не знаю, як знайти його рідних, щоб поплакати про нього разом із ними.
– Ти кажеш, твій брат був багатим купцем? – Запитав черевичок. – У нашому місті нещодавно ховали одного купця, і я був на похороні. Дружина купця казала, що його роздерли вовки, але я чув від однієї людини, що це неправда, а що цього купця насправді знайшли в лісі вбитим, без голови, і потай привезли додому в мішку.
Ахмед Зірви-голова дуже зрадів. Він зрозумів, що цей багатий купець і є та людина, яку вбив отаман.
– Ти можеш мене провести до його будинку? – Запитав Ахмед черевичка.
– Можу, – відповів черевичок. – Але як же мені бути з роботою? Раптом хтось прийде на ринок і захоче замовити мені туфлі, а мене не буде на місці?
– Ось тобі динар, – сказав Ахмед. – Візьми його за збитки, а коли ти покажеш мені дім мого брата, то я дам тобі ще динар.
– Дякую тобі за твою щедрість! – вигукнув зраджений Мустафа. – Щоб заробити цей динар, мені потрібно цілий місяць ставити на туфлях латки. Ходімо!
І башмачник привів Ахмеда до будинку, де жив мул Касім.
– Ось будинок, де мешкав убитий купець. Тут оселився тепер його брат, – сказав Мустафа.
“Його мені і треба!” – подумав Ахмед. Він дав Мустафі динар, і Мустафа пішов, кланяючись і дякуючи. Усі будинки в цьому місті були обнесені високими стінами, тож на вулицю виходили лише ворота. Запам’ятати незнайомий будинок було нелегко.
– Треба відзначити цей будинок, – говорив Ахмед сам собі, – щоб потім пізнати його.
Він витяг з кишені шматок крейди і поставив на воріт будинку хрестик. А потім пішов назад і радісно казав собі:
– Тепер я запам’ятаю цей будинок і завтра приведу до нього моїх товаришів. Бути мені помічником отамана!
Тільки Ахмед встиг піти, як з дому вийшла служниця Алі-Баби на ім’я Марджана, дівчина розумна і хоробрия. Вона зібралася йти на ринок за хлібом та м’ясом на обід. Закриваючи хвіртку, вона обернулася і раптом побачила на воротах хрестик, намальований крейдою.
“Хто це надумав забруднити наші ворота? – подумала вона. – Напевно, вуличні хлопчаки. Ні, хрест занадто високо! Його намалював доросла людина, і ця людина задумала проти нас злу справу. Він хоче запам’ятати наш будинок, щоб нас вбити або пограбувати. Треба мені збити його з пантелику”.
Марджана повернулася додому, винесла шматок крейди та поставила хрести на всіх сусідніх будинках. А потім пішла у своїх справах.
А розбійник прибіг у печеру і крикнув:
– Слухай, отамане! Слухайте! Я знайшов будинок нашого ворога і відзначив його хрестом. Завтра я вам його покажу.
– Молодець, Ахмед Зірви-голова! – сказав отаман. – Завтра до ранку будьте готові. Ми сховаємо під халати гострі ножі і підемо з Ахмедом до будинку нашого ворога.
– Слухаємо і слухаємось тобі, отамане, – сказали розбійники, і всі почали вітати Ахмеда з удачею.
А Ахмед Сірва-голова ходив гордий і говорив:
– Ось побачите, я буду помічником отамана.
Він всю ніч не спав, чекаючи ранку, і, як тільки розвиднілося, схопився і розбудив розбійників. Вони одягли широкі бухарські халати, білі чалми та туфлі із загнутими шкарпетками, сховали під халати ножі та пішли до міста. І всі, хто їх бачив, казали:
– Це бухарці. Вони прийшли до нашого міста і оглядають його.
Попереду йшов Ахмед з отаманом. Довго водив Ахмед своїх товаришів містом і нарешті знайшов потрібну вулицю.
– Дивіться, – сказав він, – ось цей будинок. Бачте, на воротах хрест.
– А ось ще хрест, – сказав інший розбійник. – У якому ж будинку живе наш ворог?
– Та он і на тому будинку хрест! І на цьому! І тут хрест! Та тут на всіх будинках хрести! – закричали раптом решта розбійників.
Отаман розгнівався і сказав:
– Що це означає? Хтось перехитрив тебе, Ахмеде! Ти не виконав доручення, і не доведеться тобі більше з нами розбійничати. Я сам відрубаю тобі голову!
І коли вони повернулися до лісу, жорстокий отаман відрубав Ахмедову голову. А потім сказав:
– Хто ще візьметься знайти будинок нашого ворога? У кого вистачить хоробрості? Нехай не пробує це зробити лінивий чи слабкий!
– Дозволь мені спробувати, о отамане, – сказав один із розбійників, Мухаммед Плешивий. – Я – людина стара, і мене так легко не проведеш. А якщо я не виконаю доручення, страти мене так само, як ти стратив Ахмеда.
– Іди, Мухаммеде, – сказав отаман. – Чекатиму тебе до завтрашнього вечора. Але дивись: якщо ти не знайдеш і не покажеш мені домівку нашого ворога, тобі не буде пощади.
Наступного ранку Мухаммед Плешивий вирушив у місто. Ахмед розповідав розбійникам про Мустафу, і Мухаммед прямо пішов на ринок до старого черевика. Він повів з ним таку ж розмову, як і Ахмед, і пообіцяв йому два динари, якщо Мустафа покаже йому будинок убитого купця. І Мустафа, втішений, довів його до самих воріт.
“Доведеться і мені якось відзначити будинок”, – подумав Мухаммед. Він узяв шматок цегли, що валявся на дорозі, і намалював на воротах маленький хрестик у верхньому правому кутку.
“Тут його ніхто не побачить, крім мене, – подумав він. – Побіжу швидше за отаманом і приведу його сюди”.
І він швидко пішов назад до своїх товаришів. А Марджана саме поверталася з ринку. Побачивши, що від воріт їхнього будинку крадькома відійшов якийсь чоловік і побіг дорогою, вона зрозуміла, що тут щось негаразд.
Марджана підійшла до воріт, уважно оглянула їх і побачила у правому верхньому кутку маленький червоний хрестик.
“Так от, значить, хто ставить хрести на наших воротах, – подумала Марджана. – Почекай же, я тебе перехитрю”.
Вона підняла з землі шматок цегли і поставила такі ж хрести на воротах усіх будинків їхньої вулиці.
– Спробуй тепер знайти наш будинок! – Вигукнула вона. – Тобі це так само не вдасться, як учора!
А Мухаммед Плешивий всю дорогу біг, не зупиняючись, і нарешті увійшов у печеру, ледве переводячи дух.
– Ходімо швидше! – крикнув він. – Я так зазначив цей будинок, що вже тепер нашому ворогові не втекти. Збирайтеся ж швидше, не зволікайте!
Розбійники загорнулися в плащі і пішли за Мухаммедом. Вони дуже поспішали, щоб дійти до міста засвітло, і прийшли туди перед заходом сонця. Знайшовши знайому вулицю, Мухаммед Плешивий підвів отамана до найбільших та найкрасивіших воріт і вказав йому пальцем на маленький червоний хрестик у правому верхньому кутку воріт..
– Бачиш, – сказав він, – ось моя позначка.
– А це чия? – спитав один із розбійників, який зупинився біля сусідніх воріт. – Тут теж намальовано хрестик.
– Який хрестик? – закричав Мухаммед.
– Червоний, – відповів розбійник. – І на тих воротах такий самий. І навпаки – теж. Поки ти показував отаману свій хрестик, я оглянув усі сусідні ворота.
– Що ж, Мухаммеде, – сказав отаман, – і тебе, отже, перехитрили? Хоч ти й добрий розбійник, а доручення не виконав. Пощади тобі не буде!
І Мухаммед загинув так само, як і Ахмед. І стало в зграї отамана не сорок, а тридцять вісім розбійників.
“Треба мені самому взятися за цю важку справу, – подумав отаман. – Мої люди добре борються, крадуть і грабують, але вони не годяться для хитрощів та обману”.
І ось наступного ранку Хасан Одноокий, отаман розбійників, пішов у місто сам. Торгівля над ринком була у розпалі. Він знайшов Мустафу-черевика і, присівши поряд з ним, сказав:
– О дядечку, чому це ти такий сумний? Роботи, чи мало?
– Роботи в мене вже давно немає, – відповів черевичок. – Я б, мабуть, помер з голоду, якби доля не надіслала мені допомоги. Позавчора рано-вранці прийшов до мене один щедрий чоловік і розповів, що він шукає рідних свого брата. А я знав, де дім його брата, і показав йому дорогу, і чужинець подарував мені аж два динари. Вчора до мене прийшов інший чужинець і знову запитав мене, чи не знаю я його брата, який нещодавно помер, і я привів його до того самого будинку і знову отримав два динари. А сьогодні – ось уже опівдні, але ніхто до мене не прийшов. Видно, небіжчик не має більше братів.
Почувши слова Мустафи, отаман гірко заплакав і сказав:
– Яке щастя, що я тебе зустрів! Я третій брат цього вбитого. Я прийшов із Далекого Заходу і тільки вчора дізнався, що мого дорогого брата вбили. Нас було четверо братів, і ми всі жили в різних країнах, і тепер ми зійшлися у вашому місті, але тільки для того, щоб знайти нашого брата мертвим. Відведи мене до його дому, і я дам тобі стільки ж, скільки дали мої брати.
– Добре, – радісно сказав старий. – А більше в нього нема братів?
– Ні, – відповів отаман, важко зітхаючи. – Нас було четверо, а тепер стало лише троє.
– Шкода, що вас так мало, – сказав старий Мустафа і теж зітхнув. – Ходімо.
Він привів отамана до будинку Касіма, отримав свою плату і пішов. А отаман порахував і добре запам’ятав, скільки воріт від кута вулиці до воріт будинку, тож йому не треба було відзначати ворота. Потім він повернувся до своїх товаришів і сказав:
– О розбійники, я вигадав одну хитрість. Якщо вона вдасться, ми вб’ємо нашого ворога і відберемо всі багатства, які він забрав з печери. Слухайте мене і виконуйте все, що я накажу.
І він наказав одному з розбійників піти в місто і купити двадцять сильних мулів та сорок глечиків для олії.
А коли розбійник привів мулів, навантажених глечиками, отаман наказав розбійникам залізти в глеки. Він сам прикрив глеки пальмовим листям і обв’язав травою, а зверху проткнув дірочки для повітря, щоб люди не задихнулися. А в два глеки, що залишилися, налив оливкової олії і вимазав їм інші глеки, щоб люди думали, що в усіх глечиках налито масло.
Сам отаман одягнув сукню багатого купця і погнав мулів у місто. Наставав вечір, уже темніло. Отаман попрямував прямо до будинку Касіма і
побачив, що біля воріт сидить людина, весела і привітна. То був Алі-Баба. Отаман підійшов до нього і низько вклонився, торкнувшись рукою землі.
– Добрий вечір, шановний купець, – сказав він. – Я чужинець, з далекої країни. Я привіз запас дорогої олії і сподівався продати її у вашому місті. Але мої мули втомились від довгого шляху і йшли повільно. Коли я зайшов до міста, вже настав вечір і всі лави зачинилися. Я обійшов усе місто, щоб знайти ночівлю, але ніхто не хотів пустити до себе чужинця. І ось я пройшов повз тебе і побачив, що ти людина привітна і привітна. Чи не дозволиш мені провести в тебе одну ніч? Я складу свої глечики на подвір’ї, а завтра рано вранці відвезу їх на ринок і продам. А потім я поїду назад до моєї країни і розповідатиму всім про твою доброту.
– Заходь, чужинець, – сказав Алі-Баба. – У мене місця багато. Розсідлай мулів і задай їм корму, а потім ми вечерятимемо. Гей, Марджано, посади собак на ланцюг, щоб вони не покусали нашого гостя!
– Дякую тобі, о шановний купець! – сказав отаман розбійників. – Нехай здійсняться твої бажання, як ти виконав моє прохання.
Він увів своїх мулів у двір і розвантажив їх біля стіни будинку, обережно знімаючи глеки, щоб не забити розбійників. А потім нахилився до глеків і прошепотів:
– Сидіть тихо і не рушайте. Вночі я вийду до вас і сам поведу вас до дому.
І розбійники пошепки відповіли з глеків:
– Слухаємо і слухаємось, отамане!
Отаман увійшов до хати і піднявся до кімнати, де вже було приготовлено столик для вечері. Алі-Баба чекав на нього, сидячи на низенькій лавці, вкритій килимом. Побачивши гостя, він крикнув Марджані:
– Гей, Марджано, накажи засмажити курку і приготувати більше млинців з медом. Я хочу, щоб мій гість був задоволений нашим частуваннямням.
– Слухаю і слухаюсь, – сказала Марджана. – Я приготую все це сама, своїми руками.
Вона побігла в кухню, жваво замісила тісто і тільки-но зібралася смажити, як раптом побачила, що масло все вийшло і смажити нема на чому.
– От біда! – закричала Марджана. – Як тепер бути? Вже ніч, олії ніде не купити. І у сусідів не дістанеш, усі давно сплять. От біда!
Раптом вона грюкнула себе по лобі і сказала:
– Дурна я! Горю, що немає олії, а тут, під вікном, стоять сорок глечиків, з олією. Я візьму трохи у нашого гостя, а завтра трохи світла куплю олії на ринку і долю глек.
Вона запалила світильник і вийшла надвір. Ніч була темна, хмарна. Все було тихо, тільки мули біля колодязів пирхали й дзвеніли вуздечками.
Марджана високо підняла світильник над головою і підійшла до глеків.
І саме сталося так, що найближчий глечик був із олією. Марджана відкрила його і почала переливати масло у свій глечик.
А розбійникам вже дуже набридло сидіти в глечиках скрючившись. У них так хворіли кістки, що вони не могли більше терпіти. Почувши кроки Марджани, вони подумали, що це отаман прийшов за ними, і один із них сказав:
– Нарешті ти прийшов, отамане! Скоріше дозволь нам вийти з цих клятих глечиків і дай розправитися з господарем цього будинку, нашим ворогом.
Марджана, почувши голос зі глека, мало не впала від страху і випустила світильник. Але вона була розумна і хоробра дівчина і відразу зрозуміла, що торговець маслом – лиходій і розбійник, а в глечиках сидять його люди і що Алі-Бабі загрожує страшна смерть.
Вона підійшла до того глечика, з якого почувся голос, і сказала:
– Скоро прийде час. Мовчи, бо тебе почують собаки. Їх на ніч спустили з ланцюга.
Потім вона підійшла до іншого глечика і запитала:
– Хто тут?
– Я, Хасан, – відповів голос зі глека.
– Будь готовий, Хасане, скоро я звільню тебе.
Так вона обійшла всі глеки і дізналася, що в тридцяти восьми глечиках сидять розбійники і тільки в два глеки налито масло.
Марджана схопила глечик з олією, побігла на кухню і нагріла олію на вогні так, що вона закипіла.
Тоді вона виплеснула киплячу олію в глечик, де сидів розбійник. Той не встиг і крикнути – одразу помер. Покінчивши з одним ворогом, Марджана взялася за інших. Вона кип’ятила масло на вогні і обливала ним розбійників, доки не вбила всіх. А потім вона взяла сковорідку і насмажила багато рум’яних млинців, гарно поклала їх на срібну страву, облила маслом і понесла нагору до кімнати, де сиділи Алі-Баба та його гість. Алі-Баба не переставав пригощати отамана розбійників, і незабаром той так наївся, що ледве міг рухатися. Він лежав на подушках, склавши руки на животі, і важко дихав.
Алі-Баба побачив, що гість ситий, і захотів порадувати його. Він крикнув Марджані:
– Гей, Марджано, спляши для нашого гостя найкращу з твоїх танців.
– Слухаю і слухаюсь, пане, – відповіла Марджана з поклоном. – Дозволь мені тільки піти і взяти покривало, тому що я танцюватиму з покривалом.
– Іди і повертайся, – сказав Алі-Баба.
Марджана втекла до себе в кімнату, загорнулася у вишиванку і сховала під ним гострий кинджал.
А потім вона повернулася і почала танцювати.
Алі-Баба та отаман розбійників дивилися на неї і хитали головами від задоволення.
І ось Марджана серед танцю стала все ближче і ближче підходити до отамана. І раптом вона, як кішка, стрибнула на нього і, змахнувши кинджалом, встромила його в серце розбійника. Розбійник голосно скрикнув і помер.
Алі-Баба остовпів від жаху. Він подумав, що Марджана збожеволіла.
– Горе мені! – закричав він. – Що ти наробила, божевільна? У моєму будинку вбито чужинця! Сором і ганьба на мою голову!
Марджана опустилася навколішки і сказала:
– Вислухай мене, пане, а потім роби зі мною, що захочеш. Якщо я винна – убий мене, як я вбила його.
І вона розповіла Алі-Бабі, як вона дізналася про розбійників і як занапастила їх усіх. Алі-Баба одразу зрозумів, що це ті самі розбійники, котрі приїжджали до печери і які вбили Касіма.
Він підняв Марджану з колін і голосно закричав:
– Вставай, Зейнабе, і розбуди Фатіму! Нам загрожувала страшна смерть, а ця смілива та розумна дівчина врятувала всіх нас!
Зейнаб і Фатіма зараз же прибігли і міцно обійняли Марджану, а Алі-Баба сказав:
– Ти більше не будеш служницею, Марджано. З цього дня ти житимеш разом із нами, як наша рідна сестра.
І з цього часу вони жили спокійно та щасливо.
