Був собі лісоруб Алі. Жив він із жінкою в одному селі на півдні Тунісу. Все життя Алі працював у лісі. Замолоду він був міцний та дужий і завиграшки міг зрубати за раз десяток дерев.
Та відколи Алі постарів, він виходив зранку з дому, і поки добирався з таким, як і сам, старим ослом до лісу, то вже й геть стомлювався. Назбирає оберемок хмизу, продасть — отак вони й жили з жінкою. Та часом їм доводилося страждати від голоду.
Якось улітку вийшов Алі, як завжди, з дому й рушив під палючим сонцем до лісу. Поки дістався туди, зовсім стомився. Сів Алі відпочити в холодку під дубом, що ріс на узліссі.
Відпочив, підвівся, взяв сокиру та й поглянув на дерево, під яким оце сидів.
А дуб був високий, з розкішною кроною та міцним корінням, що місцями аж випиналося над землею. І тільки замахнувся Алі сокирою, щоб зрубати найнижчу гілку, як дерево промовило людським голосом до нього:
— Стривай, Алі! Нащо ти рубаєш мої гілки, адже я таке старе?!
Та Алі не розгубився.
— Бо мені потрібні дрова,— відповідає.— Якщо я не привезу дров, то не зароблю грошей і сидітиму з жінкою голодний.
Тоді дуб і каже:
— Як хочеш їсти, то не завдавай собі клопоту і не рубай моїх гілок. Обійди мене зараз з правого боку і побачиш між корінням ямку. Засунь у неї руку і знайди там невеличкого млинка. Йди з ним додому. А як захочеться вам із жінкою їсти, то промовте до нього: «Покрутись, покрутись!» Отоді й побачиш, що буде.
Знайшов Алі ту ямку, дістав млинка та й пішов додому.
Жінка спершу здивовано глянула на Алі і глузливо спитала:
— Нащо нам цей млинок, коли нема чого в ньому змолоти?
Тоді Алі розказав їй, що цей млинок чарівний, і жінці одразу скортіло перевірити його. Постелила вона на долівку чисту козячу шкуру, поставила на неї млинок, а тоді обоє в один голос прокричали:
— Покрутись, покрутись!
Млинок враз як захурчав, як закрутився, а з нього так і посипалося борошно. Кращого борошна старі не бачили за все своє життя.
І насипалось його на шкуру ціла купа.
Алі з жінкою зраділи й зварили собі вечерю. Тепер вони знали, що борошна завжди матимуть удосталь.
Минуло трохи часу, і жінка почала жалітися Алі на те, що їхній млинок хоч і чарівний, але схожий на звичайнісінький. Одного разу вона сказала чоловікові:
— Млинок — найдорожче, що в нас є. Але ж глянь на нього: хто скаже, що він чарівний? Він дав нам достаток і щастя, і його треба оздобити щирим золотом та сріблом.
Алі на те заперечив:
— Хіба важливо, який він на вигляд? Ніякий інший млинок, хоч би й весь із щирого золота, не молотиме сам борошно.
Та жінка не переставала скаржитись. А ввечері вона сказала чоловікові:
— Треба хоч якось оздобити нашого млинка. Віднеси його до ювеліра, нехай приробить замість залізної ручки золоту.
Послухався Алі, пішов на другий день до ювеліра і розповів усе, “чого заманулося жінці. Ювелір здивувався такому замовленню. Та ще більше він здивувався, коли Алі, виходячи з майстерні, наказав:
— Та гляди, роби своє діло обережно! Бо цей млинок дуже цінний. Головне, не промовляй до нього: «Покрутись, покрутись!»
Як тільки Алі пішов, ювелір мовив сам до себе: «Видно, цей млинок має чарівну силу. Зараз я розгадаю її». Поставив він млинка на стіл і прошепотів:
— Покрутись, покрутись!
І ту ж мить із млинка посипалося біле борошно! Ювелір аж скрикнув:
— Та це ж не простий млинок! Я його не віддам Алі!
Він згріб борошно, сховав чарівного млинка, а тоді подався на базар, знайшов там такого самісінького на вигляд, повернувся до майстерні і приробив до нього золоту ручку. А коли прийшов Алі, ювелір дав йому новий млинок.
Жінка як побачила млинка з золотою ручкою, відразу й зраділа.
— Невже ти не бачиш, яким гарним він став,— сказала вона до чоловіка.— Тепер мені буде приємніше молоти борошно.
Увечері вона, як завжди, розіслала козячу шкуру, поставила млинок, і обоє гукнули в один голос:
— Покрутись, покрутисьі
Але млинок як стояв, так і стоїть,
Алі з жінкою повертали млинок і так і сяк, шепотіли до нього, промовляли, кричали, однак нічого не помагало. Чарівна сила зникла.
Знов Алі з жінкою почали бідувати. Знов Алі щодня мусив пускатися в довгу дорогу до лісу, щоб принести трохи хмизу.
Одного дня він прийшов до того самого дуба й, замахнувшись сокирою, сказав:
— Мені потрібні дрова, бо млинок більш не дає борошна і ми з жінкою знов голодуємо!
І озвалося дерево:
— Стривай, Алі, не треба нічого розповідати, я все знаю. Краще обійди навколо мене, як того разу, і знайдеш у ямці тарілку. Йди з нею додому. А як захочеться вам їсти, просіть у неї все, що завгодно, вона дасть. Бо тарілка ще краща за млинок.
Подякував Алі дубові, обійшов навколо нього і знайшов ямку, а в ній — тарілку. Це була звичайнісінька тарілка. Алі хутко подався додому, щоб розповісти жінці про щасливу новину.
Як прийщов, одразу весело спитав у жінки:
— Що б ти з’їла смачненького на вечерю? А жінка й каже:
— Курча з рисом та свіжі овочі!
І на тарілці вмить з’явилося все, що назвала жінка! Багато місяців в Алі та його жінки не було нічого приємнішого, як вибирати собі всілякі страви. Та потім до серця жінки Алі знов закралася жадібність і вона звеліла чоловікові однести тарілку до ювеліра. Нехай оздобить її золотом та сріблом. Алі всіляко відмовляв жінку від цієї забаганки, та вона й слухати його не хотіла.
Відніс Алі тарілку до ювеліра, розповів про жінчине бажання, а як виходив з майстерні, то попередив його:
— Але не промовляй до тарілки жодного слова, а голов не — нічого не кажи їй про їжу!
Та тільки-но зачинилися за Алі двері майстерні, ювелір поставив тарілку на стіл та й каже:
— Ох, як же мені хочеться таких котлеток, як робила моя покійна жінка!
І враз на тарілці виросла гора котлет — ще смачніших за ті, що робила ювелірова жінка. Тоді ювелір роздобув точнісінько таку саму тарілку, яку приніс йому Алі, й оздобив її золотом та сріблом. А згодом Алі та його жінку тарілка розчарувала так само, як і млинок.
Знову прийшов Алі до дуба й, замахнувшись сокирою, сказав:
— Твої чари скінчилися! 3 тарілкою вийшло те саме, що й з млинком! Тепер ми голодуємо ще дужче, бо звикли до найкращих і найсмачніших страві
І відповіло дерево:
— Стривай, Алі, не рубай! Буде ще в тебе щастя! В тій самій ямці ти знайдеш палицю. Віднеси її додому, пильно глянь на неї і прокажи разом з жінкою: «Покрутись, покрутись!»
Зрадів Алі, дістав з ямки палицю і подався з нею додому. Вдома вони з жінкою пильно подивилися на палицю і проказали в один голос:
— Покрутись, покрутись!
І тут сталося зовсім не те, чого вони сподівалися: палиця ожила й заходилася їх лупцювати! Хоч би куди вони тікали, палиця однаково їх наздоганяла і все била, била… Нарешті Алі схаменувся й крикнув:
— Стривай же, ось я віднесу й тебе до ювеліра!
Після цих слів палиця впала на долівку. Алі ледве звівся на ноги й, спираючись на ту палицю, пошкандибав до ювеліра. Прийшов та й каже:
— Хочу, щоб ти покрив цю палицю золотом. Щоб стала вона як султанська булава.
Ювелір нишком, усміхнувся, бо вирішив, що до нього припливло нове багатство. Він думав, що ця палиця теж має чудодійну силу. А лісоруб, виходячи з майстерні, сказав ювелірові :
— Тільки не дивися пильно на палицю. А головне — не промовляй: «Покрутись, покрутись!»
Та й пішов собі додому, потираючи синці. А ювелір часу не марнував. Пильно подивився на палицю та як крикне:
— Покрутись, покрутись!
Схопилася одразу палиця і ну лупцювати його. Куди він уже не тікав — вона все наздоганяла його. Тоді ювелір схопив чарівний млинок і тарілку, гадаючи, що так спинить палицю. І справді. Поки він тримав чарівні речі в руках, палиця була тиха й сумирна, та щойно ставив їх на стіл, вона знов оживала.
Ювелір був кмітливий чоловік і збагнув: не дасть йому спокою палиця, треба повернути млинка й тарілку Алі.
Так він і зробив.
