Аж розхвилювався.
Василь сів автоматично на кріслі, спер голову на руки і став страшно плакати. Він трясся мов в пропасниці і ним підкидало вгору в судорогах.
О. Ясиницький стояв над ним і хитав головою, не говорячи ні слова. “Плач, то добрий лік на біль души”,— подумав.
Василь од учера рана пережив страшні хвилі. Увесь біль його душі запікся, закаменів. Його давило в грудях і незнав вже що з собою робити. Від цего сердечного плачу, йому ставало легче. О. Ясиницький позамикав двері кімнати, щоби ніхто їм не перешкодив. Василь неміг здержати важких стонів, які з його грудий що хвиля добувалися. Таке трівало довший час. Василь виплакавшися обтер червоні очі, поцілував о. Ясиниць-кого в руку і прошептав:
— Я пропащий чоловік, отче професоре…
— А я вас спитаю: чому пропащий?
— Бо я упав з облаків в болото, з якого ніколи не обмиюся. Мої мрії ніколи не здійсняться.
— Не знаю, які у вас мрії. Доспілий чоловік не повинен займатися мріями, а думати реально.
— Мрії можна ставити і на реальний почві. Моєю мрією було оженитися з панною Ганею, котру я щиро полюбив, висвятитися, стати примірним священиком і працювати совісно в господнім граді.
— Не розумію, чому ті мрії не мали би здійснитися?…
— Бо від першої із них залежать усі прочі, а коли перша не може здійснитися, то прочі мені байдужі.
— Чи знову яка інтерциза на перешкоді? Василь зложив руки, як до молитви:
— Отче професоре, не раніть мойого серця. Хіба я видумав цю прокляту інтерцизу?
— Иншої перешкоди я вже не бачу.
Василь подивився здивовано на о. Ясиницького.
— Бачу, що вам не відомо, яка зі мною счини-лась вчера рано трагедія. Мушу її розповісти, бо інакше не договоримося і не зрозуміємось.
— Заощадіть собі цієї прикрости, бо я вже все знаю…
В душу Василя вступив промінь надії:
— Прошу мені сказати, чи не назвали би мене под-лим, як би я посмів вязати долю моєї любої дівчини з моєю долею? Вона чесного роду, а я син конокрада. Я за крадені гроші здобуті людською кривдою кінчив школи і вийшов на священика, замість бути там, де мені судьба і суспільне положення назначило т. є. бути неграмотним парубком на селі. Я неgt; буду користати з моєї науки добутої такою ціною і вертаюся там, де повинен бути, а вона хай живе своїм життям. Це буде найкраща експіяція за чужий гріх, за гріх рідного батька.
— Воно дуже романтично, але зовсім не практично. Така експіяція нічого варта. Чоловік повинен служити Богу і людству своїм знанням, всіми своїми силами. Ви здобули науку, не питаю яким способом і засобами, але факт є, що здобули вложивши в це немало праці. Тепер ви йдете на парубка на село — ну, скажіть мені, господине кому ви будете викладати те, що вам на теольогії так в голову товкмачали. На що ви на це тільки часу змарнували? Для сільського парубка цего не треба. Як бачите, експіяція мусить бути инша, а іменно: коли ви здобуту науку ужинаете во пользу ближнього, і так буде краще. Йдімо далі. Рід не рішає нічого. З доброго роду виходять ледачі одиниці, яких рід нераз мусить цуратись і не признаватись до них. То нещастя, але не таке, щоб рід мусів загибати, а може і самогубство поповнити. Коли так, чому ж не може бути і навпаки? Чому з поганого роду неможе вийти гарна одиниця? Чому у поганого батька не може бути гарний син? Коли чесний батько має право виректися ледачого сина, то чомуж би добрий син немав права виректися ледачого батька? Четверта божа заповідь говорить про обовязок дітий до батька і матері. Окремої заповіді про обовязок батька-матері до дітий немає, отож той обовязок, розуміється, замикається також в тій самій четвертій заповіді. Доля дала вам поганого батька. Ви маєте право не признавати його своїм батьком тим більше, що він ще передтим без жадної резонної причини прогнав вас з своєї хати. Вам вільно цей фактичний стан принята до відома. Вам вільно навіть змінити назвиско на доказ, що поступок батька ви пятнуєте. Стоячи на такім становиску не можете стрінутися з відмовою у своєї дівчини. Вона розумна і це зрозуміє, що син за батька не відповідає.
З кожним словом о. Ясиницького вступала в душу Василя надія на краще. Він неначе б побачив в цім темнім просторі малу щілину, якою пробиралося світло дня і вказувало стежку виходу. З кожним словом ця щілина ширшала аж поки не розяснила цілий той темний простір. О. Ясиницький вказав йому таку легку розвязку того темного питання, що тепер не було потреби сумніватися. Василь встав з крісла наче б прокинувся з кошмарного томлячого страшного сну і переконався, що це справді був лише кошмар, якого нічого боятися.
— Але зміна мого назвиська проволіче весілля…
— Певно, що так, та воно нічого спішитися. Тепер, то і без того весілля неможливе, хоч би тому, що мама ваша не здужає. Відтак і ви мусите прийти до себе і зрівноважитися, а з цим до неділі готові не будете. Вам тепер треба взятися до господарства і все привести до ладу, бо сестра ще дитина і недасть собі з цим ради. Тепер посипляться на Пандяка ріжні жалоби о відшкодування і треба буде роздобути гроші на їх сплату і то без процесів.
Василь став хитати головою. Йому знову чорна хмара заслоняла прояснившеся небо.
— Ми, отче професоре, зробили цілий рахунок без другої сторони. Ми не знаємо, що скаже на це панна Ганя і її родина.
— Вони всі скажуть те саме, що і я. Дівчина розумна і вас щиро любить. А коли ви во время оно так твердо станули супроти батька серед користних для вас обставин, то не можете сумніватися, що вона вам це го незабуде і не від ре чес я вас через якісь там гонорові примхи тоді, як ви потапаєте. Тому я сам піду зараз до Підліської, а ви зайдіть там не ранше як за годину. Тим часом обрийте лице, бо виглядаєте як із гроби воскресший Лазар.
— Не хочу в місті показуватися. Всі цилюрники мені знайомі і певно про все знають.
— Та чого до циоюрика? Я вам даю свою бритву і причандали та кажу теплої води принести…
О. Ясиницький вибрався зараз до пані Підліської полишаючи Василя самого.
XI
Пані Підміській ані не снилося, що о. Ясиницький прийде нині до неї з такою немилою вісткою. Вона дуже пильно поралась коло весілля Гані, яке мало відбутися в слідуючу неділю.
О. Ясиницький заговорив просто з моста:
— Не клопочтеся, кумо, весіллям, воно мусить бути на якийсь час відложене…
— Батеньки! та чому? Хіба знову старий хрін що вигадав?
— Василева мама небезпечно занедужала на запалення мізгу… Годі, щоби вона на весіллі сина не була.
— Певно, певно, та що їй сталося? Буде в мене трохи шкоди, бо вже богато приладила, яке щастя, що я ще индиків та курий не порізала, і як раз сьогодні у вечір було би це зробилося.
— Ну, ну, індикам і курам многая літа! Хай би хоч бідна не вмерла.
— А недуга Павлихи дуже небезпечна? Щоби хоч бідна не вмерла.
— Усе в Божих руках. Та тут пані кумо, ще одна причина: старого Пандяка примкнули під млином.
На те якраз війшла Ганя до комнати і почула останню фразу.
В паню Підміську наче б грім вдарив. Вона холилась руками за голову і скрикнула:
— Господи! пропали ми! така ганьба, сором… Щож тепер робити?
— Підіждати аж Павлиха подужає, а тоді весілля. Піп вас те може обходити, що якийсь там Павло Пандяк буде сидіти в криміналі за коні…
— За коні? Боже мій! Яка-ж доля жде мою бідну дитину, що влізе в гніздо конокрадів? То нечуване. В нашім роді не було поганого чоловіка.
— Успокійтеся, не хвилюйтеся, бо не договоримося до ладу. Не беріть собі цего так дуже до серця. Я не чудуюся, що Павлиха від такого потрясения занедужала на запалення мізгу, але щоби ви з того так дуже собі щось робили, то я чудуюся. Попередусього, що не старий Пандяк жениться з Ганею, лише богослов Василь Пандяк. Подруге, що старий вирікся свого сина і прогнав його з хати. Значить, що зносини між ними зірвані. Отож ваша дитина до його фамілії не лізе, хіба Василь пристане до вашої родини, якраз так, як написано в посланії апостола Павла, що муж покине свого вітця і матір і прилипне до жени.
Той аргумент найбільше подобався пані Підліській. Видно, що воно так погано не є, коли і св. апостол Павло таку можливість передбачив.
— А найважніща річ: ми поспитаймося самої Гані, що вона на це скаже, бо ж то її справа.
На Ганю ся вістка не зробила так глибокого вражін-ня. Від послідньої стрічи з Пандяком вона його не злюбила, бо він її обидив і налякав своїми колючими
очима. До того часу вона відносилась до него як до батька свого майбутнього чоловіка. Міркувала собі, що буде його синовою отож його дитиною. Та коли він став ЇЇ оглядати мов товари ну виведену на продаж та по хамськи торгуватися за посаг, коли зміркувала, що він оден стає на дорозі до її щастя з такої марної причини як гроші, вона відразу перемінила свої почування супроти него. Від того часу старий Пандяк став для неї людиною чужою, байдужою їй. І тепер слухала подію з Пандяком цілком байдуже, наче б говорилося про якогось незнаного її мужика, що вкрав коні і сидить під ключем.
Як о. Ясиницький звернувся до неї з запитанням, вона знайшла зараз готову відповідь:
— Що мене старий Пандяк обходить? Я знаю Василя, він чесна людина, і ніхто про него лихого слова не скаже. Він мене любить, через мене наразився на таке, що батько його прогнав з хати. А що він так зробив, то я не смію, я не можу відплачувати йому невдячностю і тепер, коли його обставини втрутили в болото, відмовити йому помочі і не подати руки. Щоб воно нібуло, я буду жінкою Василя тай годі.
О. Ясиницький, якого лице ясніло слухаючи цих слів, устав обняв Ганю за голову і став її цілувати.
— Славно, моя дитино. Я радію, що маю таку по-хресницю, таку пупільку… От розумець і серце… Бодай тебе Бог благословив, моя доню!
Супроти такої рішучої заяви Гані, пані Підліська не знала що й говорити…
— Та все ж воно, сидіти мені до благословення побіч конокрада, то аж страшно.
— Не будете сидіти побіч него раз тому, що він і так заявив, що без інтерцизи на весіллі не буде, що він сина вирікся, а по друге тому, що він в часі весілля сидіти буде за міцною решіткою.
— Треба зараз буде про це написати до вуйка кри-лошанина до Перемишля, бо обіцявся на весілля приїхати і Ганю звінчати.
— Добре, напишіть, що весілля відложене, бо мати молодого тяжко занедужала, а більш ані слова…
— Ей! та треба написати все. Не знати, що він скаже?
— Він тут не має нічого до говорения, а коли би йому забажалось робити які обстакуля, то тільки нової жури вам спричинить. Без цего обійдеться. То канонік, великий попократ, то хто зна, щоби повиписував…
— Отець професор, як священик таке говорить? — замітила пані Підліська з маленьким докором. Вона була дуже чутлива на священичу недоторканість.
— Хіба неправда, що між священиками є попокра-тія? Але щоб там попасти, треба бути попом з діда прадіда, як це жидівське коліно Левитів. Я там не належу до цих рутенських левітів, бо я міщанський син. На теольогію пішов я на бажання мого батька, а знову у мене ні оден син, коли я того доживу, попом не буде…
Мова о. Ясиницького її не подобалася, а не знала, що на це сказати.
— Коби хоч Павлиха не вмерла. Вона мені справді подобалась, мушу до неї поїхати…
— Добре би було, поїхати треба, лише не зараз. Хай перше прийде до памяті. От бачите самі, що вона нічого не винна, а син також. Пандяк вмів критися перед всіми. Хитра бестія, а таки раз поховзйув-ся і впав.
Розмова протяглась довше як годину. Василь держався слова і тепер прийшов до Підміських. О. Ясиницький шепнув ще до Підміської:
— Ані слова про це.
— Добре.
Василь хоч обрився, виглядав ще дуже марний і прибитий. Ганя побачила на його голові кілька сивих волосків, і її стало Василя дуже жаль.
— Ото ж, господине, стало на цім, що весілля від-ложене поки ваша мама не видужає. Ви їдьте до дому і пильнуйте недужої мами та господарства…
З тих слів пізнав Василь, що діло поладнане по його думці.
Він пішов з Ганею до другої кімнати. Вона стиснула кріпко його руку і сказала з сердечним співчуттям:
— Бідний мій Василю! Сердечно мені тебе жаль. Та ти не турбуйся. Жадна сила нас не розлучить, і ми це так переживемо, що по потому і згадувати не буде варто…
Василь почував себе щасливим. Для Гані почував велику вдячність. Справились слова потіхи о. Горо-диського, що вихід з цього важкого положення мусить знайтись. Василь обняв Ганю і сердечно її поцілував.
Недуга Павлихи, як це передсказав лікар переходила нормально.
По тижневі вона прийшла до памяті, здавалося, що це страшне, яке пережила, і що спричило її важку недугу, вона забула, бо ніколи про це не згадувала, ані за чоловіком не питала. Вона привикла до цего, що його по цілих тижнях не бачила.
Пані Підліська додержала слова і приїхала недужу навідати.
Павлиха зразу дуже зраділа, та не довго, бо зараз дуже збентежилась і наче б соромилася своєї гості. Видно, що її аж тепер усе нагадалося. Вона стала цілувати паню Підліську по руках і дуже розплакалась.
Пані Підліська заспокоювала її, як могла.
— Пані моя,— говорила Павлиха крізь сльози,— як
мені страшно соромно перед вами. Бідний мій Василько, усі ми бідні. Де-ж йому тепер про таке думати?
— Успокійтесь, прошу, і поки ви не подужаєте, не будемо про це говорити. Я лише запевняю вас, що я вас і сина вашого дуже високо поважаю і ціную…
Та Павлиха безвпинно перечила головою:
— То не можна, не можна, все пропало… Підліська від’їхала, а Павлисі погіршилося, вона
знову попала в обморок. Прикликали знову лікаря. Він відгадав од разу, що спричинило це знову якесь схви-льовання. Коли так буде далі, то він за ніщо не ручається. Виходило з цього, що стріча з панею Підміською була причиною рецідиву.
Василь побивався коло господарства як міг. Молотив збіже і вивозив до міста, продав кілька штук худоби, щоби не остати без гроша.
Пандякове слідство протяглось, бо до факту у Козака прилучилися ще два, до яких Пандяк признався. Пізнали його люди по очах і по голосі.
Він кілька разів переказував до Василя, щоби його навідав, та Василь не пішов ні разу.
При розправі присудили йому тринайцять місяців важкої загостреної вязниці. Шумило дістав вісім місяців, а Войтко пятьнайцять. Злодії домагалися засуду тих, що їх побили, та нічого з цего не вийшло, бо ніхто не посвідчив, а всі скидалися на те, що їх стіна потовкла.
Черупа приняв кару. Його треба було відставити до Львова до Бригідок, куди стягали злочинців засуджених на більше як на рік.
Перед тим забажав він конче побачитись та поговорити з Василем та з жінкою. Павлиха ще лиш приходила до здоровля а лікар остерігав, що кожне силь-ніще зворушення, може її вбити. Василь те-ж не хотів їхати. Він батька немає, а зі злодіями не має ніякого діла.
Однак за порадою о. Городиського він таки поїхав.
Через ворота судового будинку переходив він мов через пекольну браму. У него пекло лице від сорому, наче б він сюди сам попався за якийсь злочин. Серце так сильно билося, що йому аж дух захапувало. Йому здавалося, що цілий світ на него дивиться і глумиться з його ганьби.
Прийшовши сюди незнав куди повернутися і де за батьком шукати. Припадково стрінув тут свого шкільного товариша, який йно що поступив на судову практику. Він пізнав Василя зараз:
— Здоров Василю,— привітав його весело…— ти вже певно попом… давно я не чував нічого про тебе.
— Ні, товаришу, я все ще укінчений богослов.
— Як-же! Не вженився ще? Підожди! Ти либонь заручився з панною Підміською… То чого-ж не женишся? Боже! Коли би так мені… одного тижня не ждав би… а так мені треба ще чотири роки ждати на мізерне адютум…
— Я ще не вженився. Ріж ні перешкоди позаходили.
— А за чим ти сюди забіг?
— Маю бачитися з одним засудженим, та не знаю, де за ним шукати?…
— Нічого легчого. Ходи зі мною до реєстру, то зараз знайдемо, хто референтом… Як називається той деліквент?
Василь почув, що йому уся кров напливає до лиця. Вже хотів пійти геть, але більше махінально, чим свідомо сказав:
— Павло Пандяк!
Та даремне перешукували в реєстрі букву П. такого назвиска там не було.
— Такий не приходить,— говорив сухо судовий канцелярист і замкнув грубий реєстр.
— То не може бути,— каже Василь — його що лиш недавно судили за крадіж коний.
— А він ставав перед судом сам, чи в товаристві? — спитав канцелярист.
— Були ще два…
— Як називалися?
— Оден Шумило, а другий якийсь Войтко.
— Зараз найдемо. От є Шумило Семко, Черупа Павло та Ткач Войтко — крадіж — розправа була 20 грудня. Шумило дістав вісім місяців, Черупа транайцять, а Ткач пятьнайцять загостреного криміналу, що тижня піст і тверде ложе, що місяць темниця,— рецитував канцелярист наче горохом сипав.
Вийшли з канцелярії, а товариш судовик страшно сміявся аж присідав.
— Чого тобі так смішно?
— Ти Василю мабуть до нестями влюблений. Подумай! Ти такий розсіяний, як університетський професор. Ти замість назвати того деліквента його імення, приложив йому своє…
— Може бути,— сказав Василь усміхаючись. Він неміг з дива вийти, що це може бути, що його рідний батько називається не Пандяк, а Черупа. Що це значить?
— Тепер йди прямо під ч. 28 до радника, коміса-ря вязниць і проси о дозвіль бачитися з Павлом Черу-пою. Старий тобі не відмовить. Він дуже любить священиків… бо з ним грає в карти. Мені спішно до роботи — до побачення!
Побіг сходами в гору оставляючи Василя самого.
Та Василь не пішов зараз під 28 ч. Він так був збентежений, тим, що тут довідався, що не міг думок в купу зібрати.
Безперечно, що він тим дуже втішився, хоч зразу не міг собі зясувати чому?
Василь перейшов швидко судове подвіря і вийшов за ворота. Подався до “кримінальського огороду”, перейтись, та трохи отямитись від зворушення, яке ним запанувало. Бо це, що довідався, було таке незвичайне, несподіване. В його души блиснуло ясне світло надії на щось кращого, ліпшого, щось таке, чого він зовсім не сподівався. Ото-ж батько його називається Черупа, а він називається Пандяк. Так його записали в школу, так був записаний на богословські науки, так звучить його метрика, котру тільки разів читав. Про Черупу довідався йно що нині в суді. Чому воно так, це хіба сам батько вияснить, але фактом є, що поганий тінь батька на него не паде, і назвиска зміняти не треба… Господи! може це сон? Йому в послідніх часах стільки поганого і ясного наснилося, що тепер годі розібрати, де сон, а де ява. Василь вщипнув себе болючо в руку. Ні, не COR Слава-ж тобі Господи! До батька треба конче зайти, хочби лише по це вияснення.
Василь завернув знову у судові ворота і пішов під 28 ч.
Старий радник Махек відома загального свого часу в Самборі людина. Чоловік вже старший, сивий, сліпий на одне око, яке йому Мадяри вибили в р. 1848 на Угорщині.
Він сидів якраз за великим столом і держачи перед одним оком побільшаюче округле скло, листував якісь акта. При бічнім столі сидів його авскультант і писав.
— Сакраменцка! Я ті млювім, пане колєгіяшку,— говорив він до свого авскультанта,— що уж я нехцу віце служить. На піршого везму моє пенізу, а іду на пензе.— Він говорив усе з чеська.
