III
Зараз в перших днях мого урядування і формування війська зголошується до мене австрійський сотник з покінченим штабовим курсом, чех Віметаль зі своєю жінкою українкою і просить, щоб його прийняти до нашої служби. Він уже вміє читати по-українськи, а писати навчиться. У нас не було тоді ні одного фахового старшини, вся резерва така, що авансувала щойно на війні, і то деякі аванси були мені дуже непевні. Розуміється, що такий набуток я вважав корисним і написав
Біметалеві поручаюче письмо до сотника Микити.
За кілька днів приходить до мене Віметалева і просить, щоб її мужові дати яку роботу в комісаріаті, бо до війська його старшинський корпус не прийняв, а вони з дитиною не мають з чого жити.
Як же ж могли не прийняти? Я догадувався, що ті всі псевдо-сотники не хотіли мати між собою такого чоловіка, котрий, ведучи через довший час кадру 77 полку, знав або лиш міг знати, чим кому можна називатися. Врешті воно дуже немило, коли мається побіч себе людину, котра як фахівець краще розуміє річ, як такий недопечений.
Я пішов між тих панів і таки примусив їх, щоб Віметаля було прийнято. Показався він відтак знаменитим організатором і для деяких панів став дуже небезпечним, бо найкраще визначався в їхній роботі. Згодом іменовано його отаманом. В Самборі працював він у всіх ділянках військової адміністрації і вчив других. З часом показалося, що це була би знаменита організаційна сила, якої годі було ким іншим заступити. Одного дня зимою, коли я лежав недужий і сильно мучився кашлем, прийшов до мене додому отаман Віметаль і каже:
— В тутешнім гарнізоні діються такі речі, що з того може вийти велика халепа, коли того не перепиниться. Я не можу на те дивитися, що в тутешній окружній команді твориться.
Мені не вільно було тоді вставати, тому я порадив Біметалеві, щоби взяв собі відпустку, поїхав до Станіславова до секретаріату і все там розказав.
— Я давно так хотів зробити, та мені не хотять давати відпустки, бо либонь прочувають, з чим хочу туди їхати.
Я тоді пролежав кілька тижнів і не знаю, що сталося, але коли опісля був у Станіславові і зайшов до секретаріату військових справ, то один старшина запитав мене, що є на річі, про що говорять на сотника Мельника (тоді був він окружним командан-том)? Я відповів, що я доказів на це не маю і не можу нічого говорити, але секретаріат має на те способи, щоби справу вияснити. Коли тепер нагадаю собі про це, то дуже каюся, що я тоді не сказав того, про що справді в Самборі люди говорили.
Оправдуюся хіба тим, що військові справи до мене не належали, я слідства не мав права вести, а коли до секретаріату такі слухи доходили, то обов’язком його було справу розслідити.
В тім самім часі зголосився до служби в комісаріаті рахунковий підстаршина п. Козло. Його поручив мені як доброго робітника австрійський полковник П. Мнішек.
Порука була зовсім оправдана. Пан Козло був знаменитим урядовцем, у всьому вмить орієнтувався, робив за трьох. На мою пропозицію іменував його секретаріат офіціалом.
Скарбову дирекцію провадив скарбовий радник пан Баранецький, уряд податковий пан
Голинський, а прокураторією субститут прокураторії пан Василик. Цю посаду обняв він автоматично по самочиннім уступленні прокуратора Шерфа. Ці всі уряди вважав я за адміністраційні і вважав себе компетентним інгерувати. Інша річ була з судом. Я вважав суд від адміністрації не залежним і не доторканим. Але згодом мене змусили і туди встрянути і я передав ведення суду радникові Туркевичеві, а до Станіславова вислав прохання, шоби або затвердили моє зарядження, або щоби зарядили що інше.
Зліквідовано також, мимо протесту Виділу, Повітову Раду і наставлено комісаром о. Савіцького, місцевого катехита. Наставали на мене також, щоби ми перебрали касу ощадності і повітову касу. Я не хотів того, і тих кас я не рухав, виходячи з того заложення, що там зложене приватне майно, а я, обнімаючи мій уряд, поручив незайманість приватного майна. Згодом ми так уладналися, що було би нам навіть спокійно жилося, якби не ті вічні алярми, неспокої, поготівля, наступи і відступи, котрі нас страшенно денервували, що й жити навкучилось. Думаю, що у тих повітах, куди не доходив гук гармат, не привозили з фронту ранених, не літали над головами залізні пташки, жилось людям добре, а навіть дуже добре. Ті повіти старалися нічого від себе не давати, а ми мусили живити увесь хирівський фронт та ще й голодне населення Турчанського повіту, де лютував голод, а повітовий комісар Всеволод Ріпецький прямо жебрав у нас для своїх хліба. На наше щастя, мали ми запаси грацької бараболі і могли сяк-так йому помагати.
У Самбірськім повіті лютував плямистий тиф. Ми мали до розпорядження одніського старого лікаря д-ра Цюка, котрий не міг тому дати ради. Не було в нас ні медикаментів, ні відповідно вишколеного персоналу. Доперва пізніше прислано нам зі Станіславова д-ра Ляндава, спеціаліста РІД заразливих недуг, і він взявся енергійно до праці та спровадив зі Станіславова чого було треба, щоби перевести дезинфекцію і спинити пошесть.
Наш повіт мусив живити наш фронт. Військо жило переважно реквізиціями, на чім повітове господарство дуже терпіло. Де робити реквізиції і що можна було брати, ніхто комісаріату не питався. Брали те, що попало під руки і що було ближче.
Забирали по дворах ементальські20 тільні корови під ніж. Двори жалувалися мені, та я не міг на те нічого порадити. Так само було й із хлібом. Мені говорили старшини, що при тих недостатках, коли б ще не дати стрільцям їсти, то вийшла би з того катастрофа. Я сам то добре розумів, але дивно мені було, що із запілля не було жадної підмоги, так, наче б хирівський фронт стояв виключно в нашім інтересі. Такі самі обставини були на фронті рудецькім, і там мій товариш др. Марітчак не міг собі дати ради. В самім місті давався відчувати брак хліба. Ми державили ще по Австрії самбірський млин. Добували ми зерно і давали молоти, а муку відтак пускали на базар. До мене штурмували мешканці міста за хлібом. Я обіцяв, що за два дні наш млин змеле вагон зерна, і хліб буде. Та тут за два дні, коли зерно вже було змелене, прийшов інтендант і забрав нам увесь змолот.
Мене брала розпука, бо я мав причину побоюватися голодових заворушень. Треба було покласти такому станові край. і я вирішив поїхати до Станіславова. Моя подорож була дуже томляча. Вози брудні з повибиваними вікнами, неопалені.
Довжезні постої задля недостачі палива на станціях. Не було до розпорядження вугілля і треба було опалювати машини деревом, а воно не все було під рукою. Пам’ятаю, що тоді заходився стрийський залізничий інженер Микола Левандовський коло перероблювання печей машин на ропне топлення, але робота та йшла дуже пиняво. Ідучи, я мав доволі часу придивитися до того, що діялося на станціях на лінії давнішої Альбрехтівської залізниці
Стрий-Станіславів. Отож в першу чергу впала мені в око міліція. Я вважав військо за найважніший чинник до ведення війни. На кожній станції сновигають (службу роблять) міліціянти, хлопи, мов горіхи, нагодовані, обуті, одягнені як слід, ну, й озброєні. Мене це ще більше зацікавило, бо я такого війська давно не видів, а особливо не могли йти в порівняння ті фронтові вояки, котрі заходили інколи до
Самбора, або яких привозили до лікарні. Тут пани, а там гірш прошаків з-під церкви. До мого переділу присівся либонь в Долині або в Болехові якийсь міліціянт при повній зброї. Я розпочав з ним розмову і ось що довідався. В тім містечку є около 400 міліціянтів. Служба неважка: на двірці в містечку пильнувати порядку, слідкувати за дезертирами і виловлювати їх, спроваджувати резервістів. Харч добрий і старшина не гостра. Вони доповнюються з міста і найближчих сіл, так, що можна частенько дістати відпустку додому. А ворога вони не бояться, бо хирівський фронт не близько, а коли б ворог сюди зайшов, то такого дістане прочухана, що йому відхочеться. Про те все довідався я від правдомовного міліціянта відповідними “так собі” питаннями.
“Ну” — думаю собі — “така Україна, то подай Господи, варто і при міліції послужити”.
Нарешті я притовкся до Станіславова і тут завдяки знайомому комісарові міста дістав теплу і огрядну квартиру. А що ще завчасно було йти спати, я пішов до міста і зайшов до якоїсь кав’ярні. Кав’ярня велика і з великим комфортом.
Дзеркала блистять по стінах, і всього тут доволі. Повно людей, а найбільше українських старшин. Господи, які паничі! Кожний гарно одягнений і, видно, ситий. Стільки старшин разом, в одному місці не бачив я ні в австрійців, ні в німців, ні в москалів. Судячи по числі тих панів і по пропорції до числа старшин (приблизно 1:40) виходило б, що наша армія страшенно велика, сотки тисяч. Я зараз собі нагадав, як цісар Карло одного разу у Відні казав окружити всі виходи в одній кав’ярні і зробив облаву на старшин маркітантів21, котрих зараз вислано на фронт. В нас вправді цісаря не було, але був секретар війни, і дивно, чому він такого не зробив у Станіславові, де він урядував. Неможливо, щоби він цього не знав та не розумів, що стільки маркітантів в запіллі, то страшенна деморалізація для тих, що на фронті кривавились і від вошей обганялися.
Друга категорія гостей кав’ярні — то різні дами, котрим товаришать старшини та їх угощають різними лакітками, лікерами, папіросками і чого душа забагне. Вони всі веселі. Бо чого ж їм журитися? Пропаде Україна, минуться українські старшини, то прийдуть польські. То все одно, лиш щоб можна при них поживитися.
А ми під фронтом кілька ночей вже прокуняли на спакованих речах, сподіваючися вижиданого наступу ворога, і заняття Самбора.
Якби так тут з’явився який Карло і тих фінтиків старшин виправив на фронт на чолі тамтих годованих міліціянтів, яких я стрічав по дорозі, як би то тоді стояла наша справа і на фронті і на міжнародній шахівниці!
Третя категорія гостей кав’ярні — то якісь нетутешні, з широкою натурою, та всіляко одягнені. Вони теж весело забавляються і розкидають грішми повними пригорщами. Видно, що гроші багато їх не коштують. Довідуюся, що це наші брати — з-над Дніпра-Славутиці. А що вони тут роблять? — Місії, делегації, депутації, посольства, комісії і чортзна що, а ніхто не сидить тут без якогось державного титулу. Станіславівці нарікають, що ці гості підбивають ціни на все так, що годі з ними видержати конкуренцію в купівлі найконечніших харчових артикулів.
Наддніпрянці платять за все по-княжому, що наш брат лише очі витріщує.
На другий день і опісля, скільки разів довелося побувати в Станіславові, завважив я одного рослого і кремезного добродія на вулиці й у кав’ярні, як ходив та водив попід руку якусь даму, а під лівою пахою ніс доволі велику касетку.
Здається, що там було щось вартніше, як харчі.
На другий день пішов я до державного секретаріату. Він містився у величавім будинку дирекції залізниць.22 Кращого будинку на поміщення верховної державної влади й не треба. Коли б тільки його нутро відповідало зовнішній величі.
Ходжу по секретаріатах. Урядовці дуже, аж до пересади ввічливі. Навіть самі пани секретарі. Маю враження, що я зайшов до якогось більшого задаткового товариства і говорю з директорами або в канцелярії партійної організації. Заходжу до мого безпосереднього секретаря внутрішніх справ д-ра Макуха. Застаю його, як він якійсь селянській парі щось пояснює і дає поради.
Я сів і прислухаюся. Справа маловажна, яку може повітовий комісар полагодити на коліні. Чекаю на мою чергу і не знаю, чи сміятися з того, як пан секретар намагається людям пояснити. Нагадується мені, як на однім посольськім вічі прийшла баба пожалувати перед паном послом та прохати помочі на те, що сусідка викидає Ті череп’я на город. Нарешті вдоволені інтересанти вийшли. Я таки не втерпів зробити пану секретареві увагу, що шкода часу гаяти на такі дурниці, які повинен полагодити повітовий комісар. Відповідь була така: “треба бути популярним”…
Я зараз приступив до мого діла і при тій нагоді зложив урядову присягу, бо я досі не був затверджений у мойому виборі.
Звідсіля йду до д-ра Голубовича. Він стогне аж під трьома портфелями: фінанси, торгівля, промисл, ну, і прем’єрство. Є від чого зіпріти. Мені йшло діло про фінанси і мене відіслано до фінансового референта, бувшого податкового
інспектора п. Мрица. Я з’ясував йому наше положення, що наше військо не має ніякого постачання із запілля, що повітові стає неможливо живити наш фронт, що повіт нищиться економічно, і нам загрожують голодові розрухи. Він мене слухав, та видно, що найбільше зацікавили його голодові розрухи, бо зараз сказав:
— Того найменше боятися. Як я був повітовим комісаром, то мав також голодові розрухи, та я їх присмирив військом. Кажу вам, що найгірше є боятися товпи…
— Вибачте, добродію, але у голодних людей я стріляти не буду.
По тій мудрій раді, я бачив, що нема з ким говорити, і зараз вийшов. За виїмкою секретаріату здоров’я (др. Куровець) і залізниць (інженер Мирон) всі інші зробили на мені від’ємне враження. Ті два трактували ділово свої ресорти і лиш з тими можна було чогось договоритися, бо розуміли свою річ, як фахівці.
А секретар війни? Не перечу, що то славний і щирий вояка, цілою душею відданий Україні, але такому становищу, на мою думку, не відповідав.
Я думав, що стріну де д-ра Костя Ле-вицького, то з ним дещо обговорю, та, на жаль, його вже там не було в секретаріаті.
В Станіславові аж кипіло, мов у мурашнику, від гостей з Великої України. Стрінув я тут і проф. Грушевського. Говорили, що був і Винниченко, і деякі люди нарікали на правительство, що не
інтересувалося такою великою і важною особою і дало йому ночувати на двірці у возі.
Я вернувся до Самбора в не дуже рожевім настрою, а все я мав надію, що воно згодом наладнається, коли б тільки… інші люди взяли керму в свої руки…
IV
Якось наприкінці листопада 1918, йдучи до уряду, стрінув я одного
інтендантського старшину, котрий звістив мені, що того дня до нас на підмогу приходить частина наддніпрянців — 600 крісів під орудою полковника Кравчука.
Мені зараз не хотілося вірити, та він мене запевняв, що це правда, що прийшло авізо із Стрия, щоб для того війська приладити квартири і подбати про їхнє прохарчування, і він саме за тим йде.
Вістка та була для нас всіх дуже потішаюча, бо нам ставало вже трохи гаряче…
Розуміється, що нашому громадянству випадало любих гостей відповідно привітати.
Я розвідав ближче, що поїзд приїде приблизно біля полудня. Я зараз дав знати до жіночого гуртка. Крім того я запорядив, щоби в тім часі громадянство явилося на двірці. Наші пані не дали собі двічі говорити. Врадили приладити обід для старшин на “Бесіді”, знайшовся гарно вишиваний рушник і в такому разі хліб-сіль.
Мені припало на долю повітати їх промовою. Ми пішли в полуднє на двірець, де зібралося доволі цікавого народу. Довідалися про це поляки і жиди. Одні і другі налякалися, бо говорено, що прийдуть козаки, а тих пам’ятали люди ще з часу російської інвазії. Зачинає падати густий сніг. Вже минуло полуднє, а поїзду ще немає. Нарешті приходить авізо, що потяг вже в Дрогобичі. Ждемо по всіх бюро двірця, де хто міг сховатися перед снігом…
Вже геть з полудня почувся свисток машини, котрої через сніговий туман не було видно, і нарешті заїхав доволі довгий поїзд. Всі дожидаючі вийшли на перон.
Потяг став. Зразу бачимо лиш дві худі корови, приміщені на відкритій “льорі”, опісля виходять з возів старшини і стають купою. Козаки повідчиняли товарові вози і визирають на світ божий. Я витаю гостей палкою промовою, а що наш гетьман
Петро Конашевич Сагайдачний походив із Самбірщини і то, як каже традиція, із поблизьких Кульчиць, то я й про нього згадав в такому смислі, що тепер нашій
Самбірщині віддячуються наддніпрянці за заслуги, положені Сагайдачним на службі запорізькому козацтву. Та либонь моя промова не зробила бажаного враження на
Кравчука, бо не відповів мені нічого. Прийняв піднесені йому хліб-сіль і вклонився. За нього відповів один зі старшин дуже палкою промовою і на тім прийняття скінчилося. Я запросив усіх старшин на вечерю, бо пора до обіду давно вже проминула. Для козацтва призначено на квартиру учительський семінар, де було напалено, настелено свіжої соломи і приладжено вечерю. Зібраний народ прямцював до міста, коли вже горіло по вулицях світло.
Я цікавий був побачити, яке то військо до нас прийшло, і для того полишився трохи позаду. І зараз в першу хвилину я розчарувався. Йшли більшими і меншими гуртками, а то і одинцем, без старшин, от так, як прочани з Кальварії. Навіть тим не були до вояків подібні, що мали на собі московські шинелі, шапки зимові і держали кріси, позакладавши руки за рукави. За їхнім обозом я вже й не дивився.
Я собі подумав: яке б то зробило враження, якби вони машерували по-військовому, рівним кроком, під командою старшини, та ще й з піснею!.. А то йшли, мов закрадалися, до міста, щоб їх ніхто не бачив. Я пішов прямо на “Бесіду”, де був вже від полудня приладжений харч, ну а тепер — вечеря для старшин.
Саля “Бесіди” наповнялася. Стали знакомитись. Полковник Кравчук не був, здається, балакун, бо не говорив нічого. То був чоловік молодий, не більше тридцятки. На наше повітання відповів сотник Жук мовою російською, оправдуючись тим, що він кінчив російську школу, а щойно тепер вчиться українською. Між старшинами був один дуже замітний старшина — типовий запорожець — Чорненко-Чорний. Говорив чистою українською мовою і пригадав нам, що не годиться поминути так мовчки, при нинішній нашій стрічі, таких борців слова, як Шевченко,
Франко і другі, і закінчив відповідно до того свою промову, яка усім дуже сподобалася, чим Черненко з’єднав собі відразу симпатію усіх. Пересиділи ми так пізно в ніч. Як ми верталися додому, йшов з нами і Черненко. Та при однім домі він каже:
— Вибачте, що не йду далі з вами, та мені слід подивитись до мого коня, чи все біля нього в порядку. Кажу вам: славний козацький кінь, усе розуміє, тільки б говорити.
Чи не типовий запорожець-товариш? У нього кінь — наче рідний брат.
Ця підмога зробила добре враження на всіх. Ми набрали певності, що ми не такі відрубані від усього світу і можемо числити на поміч наших братів з-над
Дніпра-Славутиці. Тої ночі ми спали цілком безпечно.
