V
Незадовго по тім прийшов приказ для наших гостей. Поділити їх на три групи:
1) йде на Перемишль і бере його наступом, розуміється, в 200 крісів, 2) група, знову 200 крісів, йде на Гусаків, і там окопується, 3) група йде на Крукеничі і там окопується. Від Перемишля посунувся противник либонь по наш бік Добромиля. В Гусакові зорганізований був (я вже забув, ким) жіночий курінь. Покопали стрілецькі рови і з крісами в руках відбивали наступи.
Такий приказ, який мав вийти від полковника Гриця Коссака, був нашим старшинам не в смак, а головно через те роздроблювання і так невеличких сил, замість ударити ними в одне місце. Мені пояснювали, що це улюблена тактична метода полковника Гриця Коссака. Але приказ був виконаний. Перша група посунулася геть далеко і взяла аж Бакончиці, передмістя Перемишля. Такі були опісля звіти. Та коли оглянулися, то вже далі не було з чим йти, бо осталося не більше п’яти лаштунків на один кріс. Достоту так, як в пісні співається:
Пішли женці жито жати
Та й забули серпи взяти…
Коли б так їх не розділено, й усею силою 600 крісів пішли та з відповідною кількістю амуніції, то могли б взяти і Перемишль, а хоч були б таки довго не встояли, то могли багато добра звідтам забрати, чого нам дуже було треба.
Говорили опісля, що в Перемишлі настала велика паніка, бо всі від тої несподіванки потратили голови, ніхто там такого війська не сподівався.
У той саме час сталося у нас таке, що при однім маневрі нашою панциркою вбито нам топника Білинського. Ми хотіли устроїти йому гарний похорон. Станційна команда обіцяла прислати одну почетну чету, так як для військових. Наддніпрянці довідалися про те, та й собі прислали сотню. Та краще, щоб їх не було. Знову виявили себе не так, як військо. Йшли чередою, у валянках (папучах), без ладу і строю і робили дуже погане враження.
Частина з-під Перемишля вернула до Самбора. Що з нею було робити? Вони жадали, щоб їм дати білизну, котрої й у нас був брак такий, що мусили аж по домах збирати. До позиційної війни вони не надавалися. До того треба вояка здисциплінованого і терпеливого, особливо при таких страшних недомогах, на які наше військо терпіло. І треба вояка чимось зайняти, якоюсь роботою, а то дурійка його вчепиться. А що нам було робити з тими степовиками, чим їх зайняти і до чого їх вжити? Вони згодом стали бешкетувати. До Самбора поприходили і з
Гусакова, і з Крукенич, котрим таке безділлл навкучилось. Не знаю, як до того прийшло, що наше командування позбулося нарешті тих докучливих гостей, і вони собі пішли. Ми опісля довідалися, що їх по дорозі роззброєно, бо стали нещастям мешканців. Лиш деякі старшини остали у нас, між ними Чорненко-Чорний як командант в Гусакові. Кравчук пішов враз з ними. До Крукенич прислали справдішнього полковника російського війська Шепеля і він завів лад по Кравчуку, котрий, як мені говорили, бенкетував та гуляв по-козацьки на свойому відтинку.
От таке-то було нам з тими помічниками. А могло бути зовсім інакше і можна було не одно при їх бравурі осягти, коли б ними краще та розумніше запоряджено.
Коли наші зв’язки з центральним урядом трохи наладналися, прислали нам на окружного команданта сотника Мельника. Він визначився в боях під Львовом і прийшов до нас ще з не зовсім загоєною раною. В самбірськім гарнізоні дисципліна не була світла. Мельник завів трохи лад і він тривав, поки знову не попсувся.
Наша розвідча служба (УВВ) була нижче усякої критики. Завідував нею молоденький четар X., недосвідчений і легкодушний. Держав у себе розвідників різної масті, а між ними дві місцеві польки, котрі від часу до часу посилав до Львова на шпиги.
Я звертав йому увагу, що це очевидний абсурд, що це неможливе, щоб полька своїх зраджувала. Вона поїде до Львова і там скаже, що у нас чувати. Та мої представлення на ніщо не здалися. X. сказав мені, що посилає за ними кожного разу контррозвідку, котра їх контролює. Я не міг збагнути. Коли контррозвідка може дістатися до Львова, то хай сама розвідає. То було щось так мудрого, що моїм розумом не міг розібрати, як контррозвідка зайде там, де має дістатися такий шпиг, що має виявляти із себе поляка і зраджувати польську справу. На доказ мого твердження, що розвідка була під усякою критикою, наведу опісля кілька прикладів.
Нам робив великі розвідчі услуги померлий на Україні о. Орловський. Годі про нього у цих споминах промовчати. Перемиський уродженець, теологію кінчив у Римі і там висвятився целібсом32. Дуже гарний з виду, білявий і поставний. Говорив гарно по-польськи, по-латині і по-італійськи. Як римлянин, вмів правити службу
Божу в обох обрядах. Як прийшов на сотрудника до Самбора, то якийсь полонений
італієць умирав в самбірській лікарні й забажав висповіда— тися. Та між польським місцевим духовенством не було нікого, хто б розумів по-італійськи. Тоді доповіли команді лікарні, що є такий священик між українцями і запросили Орловського. А коли італієць помер, то команда вже не дала польському священикові ховати, лише знову запросила о. Орловського, і він похоронив його по нашому обряду.
Отож цей панотець дуже часто переходив бойову лінію до Перемишля, там побував між латинським духовенством, правив в костелах службу Божу і багато дечого довідувався та приносив на цей бік. Він дуже часто був у небезпеці життя, бо його обстрілювали то з одної, то з другої лінії, поки себе не вилегітимував. Як ми опісля довідались, він пішов на той бік Збруча, де й помер як духовник на тиф.
Переловім один випадок на доказ того, якою індолентною була наша У.В.В.
В Самборі зробили заговір на ширшу скалю. Велись приготування досить довго, а У.В.В. нічого про це не знало. Аж одної ночі кілька заговірників зайшли іззаду до окружної команди, роззброїли чергову старшину і шукали за комендантом Мельником, котрого якраз тоді тут не було. Забрали дві ручні гранати, що лежали на столі, і один револьвер. Стрілець, що стояв на сторожі перед будинком Повітової Ради, де містилася окружна команда, почувши той підозрілий рух в приміщенні окружної команди, вистрілив на алярм. Перша зорієнтувалася панночка при телефоні і заалярмувала поліцію і касарню на дрогобицькім. Прибіг відділ поліції. Тоді якраз повиходили з окружної команди заговірники і стали втікати.
Погоня зі стрілами по городах, нарешті вони вспіли втекти до одної кам’яниці.
Побіч стояла друга кам’яниця, наче рідна сестра, подібна до першої. Погоня втратила орієнтацію і пішла шукати до другої подібної. Це їх врятувало. Але одного з них пізнали. То був якийсь, здається, Завадскі, що мешкав у своєї матері-вдови. Поліція її при-арештувала, і вона визнала усе і зрадила цілий заговір. Заговірники мали опанувати всі уряди, виарештувати всіх старшин і цивільних урядовців, а на підмогу мали їм прийти селяни поляки з близького села
Стрілкович. Але селяни не прийшли — домнівну причину розкажу пізніше — і імпреза не повелася. Домівку тієї вдови здемолювали гранатами дощенту, на мою думку, цілком непотрібно. Налякану вдову випустили на волю. Але окружний командант запорядив наступного дня страхополоха в самім місті. Хапали на вулиці кого попало й арештовували. Було це в такому роді, як нераз поліція робить “облаву” за підозрілими людьми. Тоді трохи і мені не дісталося. Йду пополудні до уряду і, як звичайно, поступаю до окружної команди розвідати про ситуацію. Навпроти мене жене на коні якийсь дуже схвильований старшина.
Я бачив здалека якийсь рух в місті. Питаю того страшину:
— Що сталося?
— Нічого,— крикнув мені у відповідь, а далі завернув коня і грізно до мене:
— Ви поляк?
Я в першій хвилині не знав, що сказати, бо не думав, щоб місцеві старшини мене не знали.
— Зараз кажіть, чи ви поляк,— кричить до мене ще грізніше.
— Я повітовий комісар, чого вам треба? На те він завернув коня і пігнав далі. В окружній команді я довідався, що це запоряджено у відплату за нічний напад на окружну команду. Тому що в Самборі не було ще тоді польового суду, то всіх замішаних у цю аферу, відіслано до Станіславова. Але їм нічого не сталося і кінчилося на конфінуванні в Тернополі.
Цю подію розказав я трохи ширше на доказ того, якою індолентною була наша розвідка, і то не лише у нас в Самборі.
Наше У.В.В. возилося з найнятими шпигами, котрі нас зраджували, робило нічні ревізії більше для спорту, як для потреби, декого арештовано або вивожено, а на те, що нас серед того чужоплемінного моря окружало, було сліпе і глухе.
Нам, цивільним, не подобався явний флірт наших старшин з польками. Вийти було по обіді на А-Б, то повно гуртків і парочок, що сердечно забавлялися. Моя дочка підчула раз на вулиці таку розмову двох польок.
— Я тобі кажу, що в них вже немає амуніції,— це говорив мені один український старшина.
Це вже було таке нечуване, що я не міг мовчати. Я пішов з тим до полковника Кравса. Він вислухав мого звіту і розвів руками.
— Я вже давніше видав резерват у цій справі.
— Резервату тут замало,— кажу,— тут треба прибрати інші способи, бо такі інтимності можуть довести до скандалу і катастрофи. Не забувайте, пане полковнику, що ми хоч на своїй землі, але посеред ворожого нам моря.
Оскільки мені відомо, то в Австрії нікого не інтерновано, ані конфіновано без опінії політичної влади і на її зарядження. Цілком інакше було у нас. Мене ніхто не питав про згоду. Брали людей і вивозили, а я аж опісля про це довідувався, коли до мене приходила рідня вивезеного з плачем або і з лайкою. Таким способом часто громадяни Самбора вирівнювали між собою взаємні порахунки, що доносили на себе в У.В.В. Терпіли на цім нераз люди. Богу духа винні. У тій розвідці служив четар С.— краще б його імення не згадувати. Робило йому велику насолоду знущатися над арештованими. Якийсь, очевидно, аберант. Досить було поглянути на його широку, помідорового кольору, пику, щоб про це переконатися та набрати розуміння про його інтелігенцію. До мене приходили жалоби і я посилав їх далі, та це нічого не помагало. Аж наш начальник військового суду В. загрозив, що візьме того осібняка під польовий суд, як непоправного садиста, тоді післали його на фронт.
Управу нашої в’язниці перебрало на себе військо. Там стояла постійна команда, здається мені, з тим самим четарем С. Тоді було кого пильнувати, бо в’язниця наповнилася бандитами з Борислава і Дрогобича. Одної неділі перед полуднем, коли я сам сидів в уряді, вбігає до мого бюро якийсь смішний підстаршина. Смішний він своїм чудернацьким одягом: у червоних гонведських вузеньких штанцях і в гусарській кожушині, а сам тонкий і високий. А ще смішніший тим, що наляканий страшно і блідий, мов стіна. Вбіг і підпер собою двері, та кричить несамовито:
— Уб’ють мене, уб’ють, рятуйте… Я зразу думав, що це божевільний, і трохи збентежився, бо через свято не було нікого коло мене. З тяжкою бідою я довідався від нього, що арештанти пішли до каплиці на богослужіння, а коли вийшли звідтам — кинулися на в’язничу сторожу, роззброїли її, повідчиняли всі казні і повтікали. Він належав до тої в’язничої сторожі, і за ним шукають, а коли піймають його, то певно вб’ють. Я прискочив до телефону і жадаю злуки з поліцією. Не можна, лінія зайнята. Кричу, щоб зараз перервали, бо у в’язниці бунт. Я визвав поліцію. Дивлюся через вікно. Ціла хмара арештантів біжить попід моє вікно. Напереді один бориславський бандит із шаблею наголо. Прямують на полуднє. Розумію: коли б дісталися у Дністрові лози, то справу виграли.
Наляканий підстаршина держиться судорожне клямки дверей і скімлить, мов битий собака. Мене взяла лють на такого боягуза.
— Геть від дверей! — кричу.— От вояк, гірш баби, шкода, що носиш револьвер при собі.
Та втікачам недовго всміхалася доля. Умить надбігла поліція і дуже вправно заступила їм дорогу. Припадком попався тут наш один старшина від польового суду.
На нього наскочив бандит із шаблею. Старшина вихопив миттю револьвер і повалив бандита на місці. Другі здалися. Я вийшов надвір, як їх вели до криміналу і несли на коці забитого. Дивне диво, що воєнна психоза може з людьми зробити. На мене робила смерть своє враження, і супроти неї я почував себе поважно і зі співчуттям. Тепер того в мене не було, і я на того трупа дививсь так рівнодушно, мов на зарізаного барана. Розпочалося слідство і виявилося, що цей бунт спричинений іззовні і був закроєний на ширшу скалю. Арештанти мали опанувати і здемолювати комісаріат і суд, що містилися в одному будинку, і наробити нам бешкету. І про це розвідка нічого не знала.
Не повезло. Від того часу на подвір’ї суду, де арешти, стояв машиновий кріс, звернений на браму в’язниці, і в будинку судовім стояла окрема частина війська.
Одного разу приносить мені мій возний до підпису перепустку для якогось осібняка на перманентний перехід бойової лінії з Фельштина до Хирова і назад. Дивлюся, що письмо не з нашої машини і стилістика перепустки не наша.
— Хто це приніс?
— Це приніс готове якийсь пан, він там чекає у ждальні.
Мене взяла досада. Та ж це безличність. Кажу до возного:
— Як мені ще раз таке принесете, то зараз підете під ключ…
Кличу до телефону жандармерію, щоб мені зараз прислала жандарма. У мене в цілім комісаріаті нема ким послужитися. Возний бере папір і хоче відходити. Я його задержую. За часок прийшов жандарм, та петента вже у ждальні не було.
Переконуюся у протоколі подавчім, що № теж фальшивий, і наша канцелярія такої перепустки не писала. Я відступив справу нашому У.В.В. на те, щоб справника викрити, хоч його назвисько і місце перебування було на документі написане. Коли я опісля стрінув пана команданта і спитав його про справу, то він лиш рукою махнув:
— Ми маємо важніші справи. Це здавалось йому марницею, хоч річ ішла про шпіонаж і сфальшування.
VI
Наші відносини з гарнізоновою старшиною зложились дуже гарно, поки ще бригадне командування полковника Кравса не осіло в Самборі. Та ті зносини, як опісля виявиться, не вийшли на добре загальній справі. Натомість фронт ставився до нас сторчаком. Я не міг довго збагнути причини того, бо ніколи не мав нагоди стрінутися з полковником, тому, що він заєдно перебував на фронті. Якось безпосередньо перед тим, як Кравс мав осісти в Самборі, мав він висказатися, так, як мені це донесли: “Як я прийду до Самбора, то порозганяю цю комісарську банду на чотири вітри”. Я вважав спершу це за сплетню і навіть не припускав, щоб щось подібне міг Кравс сказати. Але коли Кравс перенісся справді до Самбора і до мене не зайшов, то я мав причину підозрівати його в неприхильності до мене. Бо за Австрії було так, що новий командант міста приходив до адміністраційної і судової влади представитись. Прецінь ми обоє служили одній державі і між нами повинна бути згода і гармонія, тим більше, що я старався поперед усього про те, щоб військо мало все на час, що від мене залежало. Хоч я не давав до того причини, то фронтове командування робило мені нераз наперекір. От, наприклад, таке: як я вже згадував, ми мали в нашій диспозиції бараболю на двірці, призначену для Грацу.
Нею підмогав я голодуючу Турчанщину, бо й так ця бараболя могла на двірці змерзнути у вагонах. Фронтове командування поклало на цю бараболю свою важку ручку і не дозволило вивозити. Отож я, пізнавши таке вороже відношення фронту до мене, вирішив уступити, бо коли б справді полковник Кравс захотів мене прогнати, то з того вийшов би великий скандал, а я на такий деспект не заслужив. Я просив телеграфічне секретаріат внутрішніх справ про звільнення мене. Мені казали із
Станіслава написати причину мого вирішення, і я передав це на письмі. Моєї демісії не прийняли. Не знаю, якою воно йшло дорогою і як до того прийшло, але по якімсь часі запрошено мене до бригадного командування на якусь нараду. Я пішов, бо думав, що це щось важного. Та на ділі нічого не було, хіба те, що я при тій нагоді познайомився з полковником Кравсом і від того часу наші відносини були добрі. Аж згодом я довідався, що причиною ворожнечі була партійна ненависть одного, близько стоячого до Кравса старшини-радикала з моїм заступником у комісаріаті з трудової партії д-ром Ріпецьким. Одного разу, як стали сваритися через телефон над моєю головою, то я мусив устати і перервати той язиковий двобій.
Як надходила зима, люди стали жалуватися у мене на брак палива. Всі ліси були в панських руках, а пани казали собі за дерево солено платити. Тоді комісаріат доручив лісовому інженерові поділити повіт на райони і в кожному районі виділити менше вартні частини ліса на вируб та означити сталу ціну на дерево, котру консументи мали платити до двора власникові. Це запорядження подав я до відомості громад і при тім доручив, щоби вирубуючі не переступали межі, назначеної інженером, слухали вказівок побережників і не девастували ліса та вирубували дерево після лісового закону. Таким розпорядком влада з’єднала собі симпатію сільського населення, бо за Австрії такого не було. Пам’ятаю, як до мене прийшов один війт поляк із польської громади Стрілкович і дякував мені “в ім’єню цалей громади за тен правдзіви обивательскі чин”. Це. либонь, було причиною, що польські хлопи більше симпатизували з нами, ніж з панами з міста, уважаючи наш уряд за демократичний, а не панський.
Та тепер стали знову напливати до мене жалоби з дворів на девастацію лісів.
Висланий на комісію лісовий інженер устійнив, що ті жалоби були оправдані. Люди не хотіли держатися витиченого плану, а рубали там, де їм хотілося. Рубали дороге матеріалове дерево на паливо. Побережників проганяли погрозами, а дерево рубали не при землі, а на який метр від землі, оставляючи стовбури ні до чого на місці. При такім рабівницькім вирубі грозило знищення лісового господарства. Та як цьому зарадити? Я дав поручення жандармерії і наказав начальникам громади, щоб до такого не допускали і не нищили лісів, бо як з весною прийдеться направляти мости і дороги, а не буде пригожого дерева, то хай не дивуються, як будемо розбирати хати та будинки на цю потребу.
Мені дивно було, що наші люди, такі послушні усякій владі, тепер не хотять слухати. Очевидно, їм здавалося, що як настала Україна, то тепер вільно робити кожному, що лиш захоче. А ось ще один такий приклад.
Будинок староства (давніший єзуїтський монастир) стояв порожний. Приходить до мене біднота, щоб їх десь під зиму примістити. Я порадився з моїми людьми і віддав їм старостинський будинок на мешкання, наказуючи, щоб його шанували, бо то державне добро і я за нього відповідаю. І вони мені за це відповідають, хоч не майном, бо вони діди, але тим, що в разі непослуху я Їх серед зими прожену на вулицю. По якомусь часі приходить до мене один з вісткою, що деякі людці нищать будинок, виривають дорогі дубові паркети, рубають двері незайнятих убікацій і палять тим усім в печах. Я схопився за голову, бо ж я за все відповідаю, і пішов туди. Справді вандали, усюди руїна більша, як я собі уявляв. Коли я став їм докоряти за їхнє поступовання, то поміркував, що вони не багато собі що роблять із мого говорення. Тоді я прикликав найстатечніших з-поміж них і віддав їм увесь будинок під догляд, а всім іншим наказав, щоб їх слухали. Та і це нічого не помогло. За два дні прийшли до мене ті самі і просили, щоб їх від того обов’язку звільнити, бо вони бояться за своє життя і здоров’я. Голота не те, що не хоче їх слухати, та ще й погрожує їм. Нічого було робити. Не хотіли жиди їсти манни, хай їдять часник. Я видав приказ жандармерії, щоб всіх неслухняних з будинку викинути. Це лиш маленький епізодик, та годі було про нього замовчати, як про яскравий доказ, чого можна надіятися від панування люмпен-пролетаріату. Тепер, по стільки літах, я можу собі уявити, що діялося на Великій Україні за воєнної диктатури люмпен-пролетаріату. Збіговище людей різної масті, лінюхів, неробів, ласих на чуже добро, здібне до руйнування, ніколи нічого не збудує.
