Дмитро став плакати, трястися, а далі метнувся з хати і сховався кудись.
— Здурів чоловік чи що! — каже асесор.— Що будемо робити?
— Та що з дурним порадиш? — відповідає префект.— Ходім до його тіточного брата Антося, нехай він їде.
Пішли.
Дмитро, босий, без шапки і свитинки, втік до стайні і сховався під жолоб. Коли префект з людьми відійшов, Костиха вийшла на обійстя і стала кликати сина:
— Дмитре! Дмитрусю! Вже пішли… ходи до хати, бо замерзнеш…
Дмитро вбіг до хати. Він став такий, що страшно було на нього глянути. Очі витріщив, лице скривилося, волосся наїжилось, а весь трясся як у пропасниці.
— Ой, мамо, мамуню, рятуйте мене! Я згину… вони сюди ще раз прийдуть і скажуть їхати, а я не можу… ой, не можу…
— Не бійся, я тебе сховаю… Лізь під перину.
Дмитро скочив на постіль і з головою накрився периною.
За хвилю вернувся префект, але вже до хати не заходив. Асесор і Цибульський допомагали Антосеві ладити віз і запрягати коні. Антося збудив префект і казав, що він як найближчий свояк мусить їхати по братову, бо Дмитро кудись утік.
Антось виїхав з обійстя; з ним поїхав Цибульський. (Префект і асесор зайшли поки що до хати й ждали, коли ті привезуть труп). По дорозі збудили писаря, щоби підготував письмо до суду, котре треба було рано вислати. Мусили об’їхати через міст, щоб дістатися за ріку. Здалека побачили вогонь і їхали просто до нього.
Базьо почув, як віз тарахкотів, устав зі свого логовиська, приткнув руку до очей і дивився, хто їде.
— А то ви, панє Цибульський?
— Ая!
Під’їхали. Антось глянув при світлі на труп, похитав головою, зітхнув тяжко та перехрестився. Постелили на возі сіна і положили Олюньку. Базьо залишив коло Олюньки волок, а сам пішов коротшою дорогою до села.
Фіра приїхала до села аж над ранком. Префект стояв уже серед села з асесором і дожидав. Казав утоплену завезти на обійстя Дмитра і сам тамтуди пішов городами.
Тим часом Костиха, як фіра поїхала і на обійсті стало тихо, хотіла Дмитра заспокоїти.
— Мав би ти, сину, розум! Та чого так боятися, як мала дитина? Не бійся, вона вже не встане… От добре, що її знайшли та вже напевно знаємо, що чорт її взяв… Тепер маєш світ вільний і зараз по великодні пошукай собі яку жінку… Я тобі сама вишукаю. Тепер уже безпечно зможеш оженитися, і ніхто про те зле не подумає. А так треба було бозна-скільки чекати, поки б її знайшли… З того тобі лише тішитися б… Не хочеш її видіти, ну, то не будеш — її повезуть тепер до громадської канцелярії, а потому поховають — та й буде спокій голові…
Дмитро на ту потіху не відповів ні слова. Одно хіба йому подобалося з материної бесіди, що не буде потребувати видіти Олюньки, бо її повезуть до канцелярії громадської. Дмитро одягнувся…
Відчинилися двері й увійшов префект.
— Ану, зладьте стіл у хаті, щоб було де трупа положити, поки приїде комісія…
В Дмитра наче громом ударило. Він боявся глянути на Олюньку, але не менше й настрашився комісії. Він не взув уже чобота, то держав у руках,— таки в однім чоботі приступив до префекта і став його крізь плач просити, щоби Олюньку поклали бодай у шопі.
— Та де ж утоплену в хаті класти? Бійтеся бога, панє префекцє, змилуйтеся… Я до хати не міг би ніколи більше увійти та страви до губи взяти.
Дмитро, а за ним і Костиха, склали перед префектом руки, як до молитви.
— Та нехай уже буде і в шопі! — погодився вкінці префект.
Поки що Дмитро натягнув другий чобіт і метнувся з хати, щоб не бачити, як Олюньку будуть знімати з воза.
Заїхала фіра на подвір’я. В шопі поставили дві порожні бочки, поклали на них дві дошки, що ними возять гній, і занесли туди Олюньку. Поклали горілиць і склали руки на грудях.
Сумно і страшно було подивитися на ту так марно зів’ялу квітку. Олюнь-ка, що кілька тижнів лежала у воді під льодом, не дуже змінилася, і її можна було ще пізнати з лиця. З колишньої краси осталася її довга чорна коса, що тепер лежала коло неї на дошці і звисала вниз.
Люди, що посходилися, клякали в шопі і тихо молилися. Зайшов і Шевко з жінкою. Вони зараз довідалися, що сталося. Шевко насупив брови й не говорив нічого. Шевкова утирала хусткою сльози.
Префект казав накрити трупа простирадлом і замкнути шопу, поки приїде ко-місія.
Вістка про те, що знайшли Олюньку, рознеслася блискавкою по селі. Кожне було цікаве про все щось докладніше довідатися. Отже, люди не давали спокою ні Цибульському, ні Базьові. Вони обидва спочатку оповідали по кілька разів, аж у горлі їм засохло, але відтак було їм того забагато, й вони позамикалися в хатах.
Було вже сполудня, як приїхала в село судова комісія. Приїхав слідчий суддя з писарем та двома лікарями. Префект повів їх на Дмитрове обійстя. Відчинили шопу і зняли з Олюньки простирадло.
— Хто ж її найближчий, щоб сюди прийшов і пізнав її? — спитав суддя.
— Та Дмитро Костів,— каже префект.
Дмитро сидів весь той час у хаті. Заткав очі долонями і ні до кого слова не хотів промовити. Костиха вговорювала його, аж плакала, але нічого не помогло. Дмитро сидів як заклятий.
Тепер увійшов до хати префект, а за ним кілька шляхтичів.
— Дмитре, пан суддя кличе… ходіть сюди!
Дмитро, як почув ті слова, затрясся всім тілом, підвів угору голову, але не відповів нічого, ані з місця не рушив. Префект зі шляхтою ухопили його за плечі і вивели силою з хати під шопу.
Підвели його до Олюньки. Дмитро опирався як міг, а тепер затулив собі очі й не хотів глянути на трупа.
— Е-во, то мусить бути! — сказав сердито префект і відірвав Дмитрові долоні від очей.— Подивися, чи вона?
Дмитро глянув на Олюньку, скочив назад, начеб йому хто розпаленим залізом до очей тикнув, і закричав несамовито:
— Вона, вона, Олюнька! Гвалт, пустіть мене!
При тих словах Дмитро видерся з рук шляхти, побіг, як божевільний, до хати і присів на запічку в самім куті. Тепер уже не затикав очей. Він дивився в якусь страшну, темну даль. Був блідий, як труп, уста напіввідкриті, з вишкіреними зубами, дрижали судорожно.
По втечі Дмитра слідчий суддя глянув значуще на лікарів, але не сказав нічого.
Казали зняти з Олюньки одежу. Один лікар вийняв ніж, і почалася робота. Другий лікар спостерігав пильно за роботою свого товариша. Суддя за той час проходжувався з кутка в куток і курив папіросу одну за другою.
На обійсті юрмився народ з усіх сторін. Заглядали одні другим через голови, ставали на пальці, вилазили на плоти де хто міг. Бо ж то не мала річ — бачити, як людину ріжуть…
А поки що на обійсті збили теслі домовину, цілком просту, з негладжених дощок, старих, які попались під руку…
Лікарі покінчили свою роботу й поскладали порізане тіло в домовину та пішли до хати писати протокол. Один лікар каже:
— Гарна була дівчина, нічого казати! Шкода, що так молодо зійшла зі світу…
— Та де то, прошу пана, дівчина? — відізвався префект.— Та вона вже більше трьох місяців була заміжня…
— Заміжня? То не може бути!
— Як же не може бути, коли так є? — каже префект з повагою.— Оце її чоловік.
Префект показав на Дмитра, що сидів непорушно на запічку в куті. Лікар глянув на Дмитра.
— То цей панич такий мудрий? Тепер я й не дивуюся, що вона від такого мужа втопилася…
На тілі Олюньки не знайшли сліду якого-небудь насильства, отже, лікарі ствердили, що тут було самовбивство.
Суддя став далі питати Дмитра, але той не відповідав ні слова. Виглядав так, ніби нічого не розумів.
Лікар приступив до Дмитра й узяв його за руку. Дмитро відтрутив його від себе. Лікар придивився до нього ближче і сказав до судді:
— Ледве чи він вас розуміє, пане суддя…
Суддя став питати Костиху, і вона розповіла все так, як Дмитро був її навчив. Випитали ще Базя й Цибульського, списали все до протоколу, і комісія поїхала до міста.
Коли це діялося, теслі забили віко домовини й поклали її на віз. Антось поганяв коней і віз братову на цвинтар. Священика не треба, бо це самовбивця, отже, християнського похорону не може бути, навіть хреста не було. Шевко хотів бодай свяченою водою покропити, але води у Костихи не було. Повезли так.
А все-таки за домовиною Олюньки йшло ціле Закуття. Всі її любили і сердечно жаліли, жінки плакали.
Сумно виглядав Олюньчин похорон. По такій великій громаді людей, що йшла за домовиною, можна було думати, що то вмерла якась знатна особа. А то бідна сирота, утоплениця, гола, порізана лікарським ножем, складена в просту скриню зі старих дощок, ледве кілками позбиваних, на простім возі, без полукішка, на якім звичайно гній возять… Нема ні корогвів, ні хреста… не чути співу…
Бідна Олюнька! Ціле життя пройшло їй по тернині, ні одної рожі, ні одної веселої години… Та й смерть не ліпша між кригами розбурханого Дністра… А похорон страшний! Навіть жебрака так ніколи не ховають…
Привезли Олюньку на цвинтар пишнівський і закопали під самим плотом у кутику. Вона певно була б собі бажала лежати коло дідуся… Годі, самовбивців ховають у кутику під плотом…
Бідна Олюнька! Вона за життя дуже любила цей цвинтар. Любила тут про-сиджувати цілими годинами, думати, летіти думками аж під самі хмари, і ще дальше — в незнану країну, де її дідусь. Любила слухати, як тут літом пташки щебечуть…
Тепер здійснилося її бажання… хоч раз здійснилося! Тепер її душа з дідусем і розповідає йому, яке тяжке горе мусила пережити, поки до нього добралася. Відтепер над її бідною могилкою від ранньої весни щоднини пташки щебетати будуть… завжди, завжди.
Щаслива тепер Олюнька…
