Андрій Чайковський – Олюнька

Дмитро став плакати, трястися, а далі метнувся з хати і сховався кудись.

— Здурів чоловік чи що! — каже асесор.— Що будемо робити?

— Та що з дурним порадиш? — відповідає префект.— Ходім до його тіточ­ного брата Антося, нехай він їде.

Пішли.

Дмитро, босий, без шапки і свитинки, втік до стайні і сховався під жолоб. Коли префект з людьми відійшов, Костиха вийшла на обійстя і стала кликати сина:

— Дмитре! Дмитрусю! Вже пішли… ходи до хати, бо замерзнеш…

Дмитро вбіг до хати. Він став такий, що страшно було на нього глянути. Очі витріщив, лице скривилося, волосся наїжилось, а весь трясся як у пропасниці.

— Ой, мамо, мамуню, рятуйте мене! Я згину… вони сюди ще раз прийдуть і скажуть їхати, а я не можу… ой, не можу…

— Не бійся, я тебе сховаю… Лізь під перину.

Дмитро скочив на постіль і з головою накрився периною.

За хвилю вернувся префект, але вже до хати не заходив. Асесор і Цибульський допомагали Антосеві ладити віз і запрягати коні. Антося збудив префект і ка­зав, що він як найближчий свояк мусить їхати по братову, бо Дмитро кудись утік.

Антось виїхав з обійстя; з ним поїхав Цибульський. (Префект і асесор за­йшли поки що до хати й ждали, коли ті привезуть труп). По дорозі збудили пи­саря, щоби підготував письмо до суду, котре треба було рано вислати. Мусили об’їхати через міст, щоб дістатися за ріку. Здалека побачили вогонь і їхали просто до нього.

Базьо почув, як віз тарахкотів, устав зі свого логовиська, приткнув руку до очей і дивився, хто їде.

— А то ви, панє Цибульський?

— Ая!

Під’їхали. Антось глянув при світлі на труп, похитав головою, зітхнув тяжко та перехрестився. Постелили на возі сіна і положили Олюньку. Базьо залишив коло Олюньки волок, а сам пішов коротшою дорогою до села.

Фіра приїхала до села аж над ранком. Префект стояв уже серед села з асесо­ром і дожидав. Казав утоплену завезти на обійстя Дмитра і сам тамтуди пішов городами.

Тим часом Костиха, як фіра поїхала і на обійсті стало тихо, хотіла Дмитра заспокоїти.

— Мав би ти, сину, розум! Та чого так боятися, як мала дитина? Не бійся, во­на вже не встане… От добре, що її знайшли та вже напевно знаємо, що чорт її взяв… Тепер маєш світ вільний і зараз по великодні пошукай собі яку жінку… Я тобі сама вишукаю. Тепер уже безпечно зможеш оженитися, і ніхто про те зле не подумає. А так треба було бозна-скільки чекати, поки б її знайшли… З того тобі лише тішитися б… Не хочеш її видіти, ну, то не будеш — її повезуть тепер до громадської канцелярії, а потому поховають — та й буде спокій голові…

Дмитро на ту потіху не відповів ні слова. Одно хіба йому подобалося з мате­риної бесіди, що не буде потребувати видіти Олюньки, бо її повезуть до канцеля­рії громадської. Дмитро одягнувся…

Відчинилися двері й увійшов префект.

— Ану, зладьте стіл у хаті, щоб було де трупа положити, поки приїде комі­сія…

В Дмитра наче громом ударило. Він боявся глянути на Олюньку, але не менше й настрашився комісії. Він не взув уже чобота, то держав у руках,— та­ки в однім чоботі приступив до префекта і став його крізь плач просити, щоби Олюньку поклали бодай у шопі.

— Та де ж утоплену в хаті класти? Бійтеся бога, панє префекцє, змилуй­теся… Я до хати не міг би ніколи більше увійти та страви до губи взяти.

Дмитро, а за ним і Костиха, склали перед префектом руки, як до молитви.

— Та нехай уже буде і в шопі! — погодився вкінці префект.

Поки що Дмитро натягнув другий чобіт і метнувся з хати, щоб не бачити, як Олюньку будуть знімати з воза.

Заїхала фіра на подвір’я. В шопі поставили дві порожні бочки, поклали на них дві дошки, що ними возять гній, і занесли туди Олюньку. Поклали горі­лиць і склали руки на грудях.

Сумно і страшно було подивитися на ту так марно зів’ялу квітку. Олюнь-ка, що кілька тижнів лежала у воді під льодом, не дуже змінилася, і її можна бу­ло ще пізнати з лиця. З колишньої краси осталася її довга чорна коса, що те­пер лежала коло неї на дошці і звисала вниз.

Люди, що посходилися, клякали в шопі і тихо молилися. Зайшов і Шевко з жінкою. Вони зараз довідалися, що сталося. Шевко насупив брови й не гово­рив нічого. Шевкова утирала хусткою сльози.

Префект казав накрити трупа простирадлом і замкнути шопу, поки приїде ко-місія.

Вістка про те, що знайшли Олюньку, рознеслася блискавкою по селі. Кожне було цікаве про все щось докладніше довідатися. Отже, люди не давали спо­кою ні Цибульському, ні Базьові. Вони обидва спочатку оповідали по кілька ра­зів, аж у горлі їм засохло, але відтак було їм того забагато, й вони позамика­лися в хатах.

Було вже сполудня, як приїхала в село судова комісія. Приїхав слідчий суд­дя з писарем та двома лікарями. Префект повів їх на Дмитрове обійстя. Відчинили шопу і зняли з Олюньки простирадло.

— Хто ж її найближчий, щоб сюди прийшов і пізнав її? — спитав суддя.

— Та Дмитро Костів,— каже префект.

Дмитро сидів весь той час у хаті. Заткав очі долонями і ні до кого слова не хотів промовити. Костиха вговорювала його, аж плакала, але нічого не помогло. Дмитро сидів як заклятий.

Тепер увійшов до хати префект, а за ним кілька шляхтичів.

— Дмитре, пан суддя кличе… ходіть сюди!

Дмитро, як почув ті слова, затрясся всім тілом, підвів угору голову, але не відповів нічого, ані з місця не рушив. Префект зі шляхтою ухопили його за плечі і вивели силою з хати під шопу.

Підвели його до Олюньки. Дмитро опирався як міг, а тепер затулив собі очі й не хотів глянути на трупа.

— Е-во, то мусить бути! — сказав сердито префект і відірвав Дмитрові долоні від очей.— Подивися, чи вона?

Дмитро глянув на Олюньку, скочив назад, начеб йому хто розпаленим залі­зом до очей тикнув, і закричав несамовито:

— Вона, вона, Олюнька! Гвалт, пустіть мене!

При тих словах Дмитро видерся з рук шляхти, побіг, як божевільний, до ха­ти і присів на запічку в самім куті. Тепер уже не затикав очей. Він дивився в якусь страшну, темну даль. Був блідий, як труп, уста напіввідкриті, з ви­шкіреними зубами, дрижали судорожно.

По втечі Дмитра слідчий суддя глянув значуще на лікарів, але не сказав нічого.

Казали зняти з Олюньки одежу. Один лікар вийняв ніж, і почалася робота. Другий лікар спостерігав пильно за роботою свого товариша. Суддя за той час проходжувався з кутка в куток і курив папіросу одну за другою.

На обійсті юрмився народ з усіх сторін. Заглядали одні другим через голови, ставали на пальці, вилазили на плоти де хто міг. Бо ж то не мала річ — бачити, як людину ріжуть…

А поки що на обійсті збили теслі домовину, цілком просту, з негладжених дощок, старих, які попались під руку…

Лікарі покінчили свою роботу й поскладали порізане тіло в домовину та пішли до хати писати протокол. Один лікар каже:

— Гарна була дівчина, нічого казати! Шкода, що так молодо зійшла зі світу…

— Та де то, прошу пана, дівчина? — відізвався префект.— Та вона вже більше трьох місяців була заміжня…

— Заміжня? То не може бути!

— Як же не може бути, коли так є? — каже префект з повагою.— Оце її чоловік.

Префект показав на Дмитра, що сидів непорушно на запічку в куті. Лікар глянув на Дмитра.

— То цей панич такий мудрий? Тепер я й не дивуюся, що вона від такого мужа втопилася…

На тілі Олюньки не знайшли сліду якого-небудь насильства, отже, лікарі ствердили, що тут було самовбивство.

Суддя став далі питати Дмитра, але той не відповідав ні слова. Виглядав так, ніби нічого не розумів.

Лікар приступив до Дмитра й узяв його за руку. Дмитро відтрутив його від себе. Лікар придивився до нього ближче і сказав до судді:

— Ледве чи він вас розуміє, пане суддя…

Суддя став питати Костиху, і вона розповіла все так, як Дмитро був її навчив. Випитали ще Базя й Цибульського, списали все до протоколу, і комісія поїха­ла до міста.

Коли це діялося, теслі забили віко домовини й поклали її на віз. Антось пога­няв коней і віз братову на цвинтар. Священика не треба, бо це самовбивця, от­же, християнського похорону не може бути, навіть хреста не було. Шевко хотів бодай свяченою водою покропити, але води у Костихи не було. Повезли так.

А все-таки за домовиною Олюньки йшло ціле Закуття. Всі її любили і сердечно жаліли, жінки плакали.

Сумно виглядав Олюньчин похорон. По такій великій громаді людей, що йшла за домовиною, можна було думати, що то вмерла якась знатна особа. А то бідна сирота, утоплениця, гола, порізана лікарським ножем, складена в просту скриню зі старих дощок, ледве кілками позбиваних, на простім возі, без полукішка, на якім звичайно гній возять… Нема ні корогвів, ні хреста… не чути співу…

Бідна Олюнька! Ціле життя пройшло їй по тернині, ні одної рожі, ні одної веселої години… Та й смерть не ліпша між кригами розбурханого Дністра… А по­хорон страшний! Навіть жебрака так ніколи не ховають…

Привезли Олюньку на цвинтар пишнівський і закопали під самим плотом у кутику. Вона певно була б собі бажала лежати коло дідуся… Годі, самовбивців ховають у кутику під плотом…

Бідна Олюнька! Вона за життя дуже любила цей цвинтар. Любила тут про-сиджувати цілими годинами, думати, летіти думками аж під самі хмари, і ще дальше — в незнану країну, де її дідусь. Любила слухати, як тут літом пташ­ки щебечуть…

Тепер здійснилося її бажання… хоч раз здійснилося! Тепер її душа з діду­сем і розповідає йому, яке тяжке горе мусила пережити, поки до нього добра­лася. Відтепер над її бідною могилкою від ранньої весни щоднини пташки ще­бетати будуть… завжди, завжди.

Щаслива тепер Олюнька…

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Андрій Чайковський – Олюнька":
Залишити відповідь

Читати казку "Андрій Чайковський – Олюнька" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.