Антуан де Сент-Екзюпері – Маленький принц: Казка

XIII

Четверта планета належала бізнесменові. Цей чоловік був так зайнятий, що коли прийшов маленький принц, він навіть голови не підвів.

– Добрий день, – сказав маленький принц. – У вас погасла сигарета.

– Три і два – п’ять. П’ять і сім – дванадцять. Дванадцять і три – п’ятнадцять. Добрий день. П’ятнадцять і сім – двадцять два. Двадцять два і шість – двадцять вісім. Немає часу прикурити. Двадцять шість і п’ять – тридцять один. Ху! Отже, разом п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

– П’ятсот мільйонів чого?

– Га? Ти ще тут? П’ятсот мільйонів… я вже не знаю чого… У мене стільки роботи! Я людина серйозна, мені нема коли розважатися теревенями! Два і п’ять – сім…

– П’ятсот мільйонів чого? – повторив маленький принц, який ніколи, спитавши про щось, не відступав, доки не діставав відповіді.

Бізнесмен підвів голову:

– За п’ятдесят чотири роки, що я живу на цій планеті, було тільки три випадки, коли мене щось турбувало. Перший раз це сталося двадцять два роки тому – сюди бозна-звідки залетів хрущ. Він так жахливо гудів, що я зробив чотири помилки в підрахунках. Другого разу – одинадцять років тому – в мене був приступ ревматизму. Мало фізичних вправ. Мені нема коли тинятися. Я людина серйозна. Третій раз… оце зараз! Отже, я казав, п’ятсот один мільйон!..

– Чого?

Бізнесмен зрозумів, що йому не дадуть спокою.

– Отих маленьких штучок, які інколи можна побачити в повітрі.

– Що ж то – мухи?

– Та ні, такі маленькі, блискучі.

– Бджоли?

– Та ні ж. Маленькі золоті штучки, які викликають мрії у ледарів. Але я людина серйозна. Мені нема коли мріяти.

– А-а! Це зірки?

– Так, так… Зірки.

– П’ятсот мільйонів зірок – що ж ти з ними робиш?

– П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина серйозна, я люблю точність.

– То що ж ти робиш з тими зірками?

– Що роблю?

– Так.

– Нічого. Я ними володію.

– Володієш зірками?

– Так.

– Але я вже бачив короля, який…

– Королі нічим не володіють. Вони тільки правлять. Це велика різниця.

– А навіщо тобі володіти зірками?

– Щоб бути багатим.

– А нащо бути багатим?

– Щоб купувати нові зірки, якщо їх хтось відкриє.

«Цей, – подумав маленький принц, – міркує майже так, як той пияк».

Одначе розпитував далі:

– Як можна володіти зірками?

– А чиї вони, зірки? – буркотливо запитав бізнесмен.

– Не знаю. Нічиї.

– Отже, вони мої, бо я перший про це подумав.

– І цього досить?

– Ну певно. Коли ти знаходиш десь діамант, який нікому не належить, то він твій. Коли ти знаходиш десь острів, який нікому не належить, то він твій. Коли в тебе першого виникає якась ідея, ти береш на неї патент: вона твоя. Я володію зірками тому, що до мене ніхто не додумався ними заволодіти.

– Оце правда, – сказав маленький принц. – І що ж ти з ними робиш?

– Завідую ними, – відповів бізнесмен. – Лічу їх і перелічую. Це важко. Але я людина серйозна.

Це ще не вдовольнило маленького принца.

– Якщо у мене є шовкова хустина, я можу пов’язати її на шию і взяти з собою, – сказав він. – Якщо у мене є квітка, я можу її зірвати і взяти з собою. А ти ж не можеш забрати зірок!

– Ні, зате можу покласти їх у банк.

– Як це розуміти?

– А так: я пишу на папірці, скільки у мене зірок. Потім кладу той папірець у шухляду і замикаю її на ключ.

– І все?

– Цього досить.

«Цікаво! – подумав маленький принц. – І навіть поетично. Але це не дуже серйозно!»

Маленький принц по-своєму розумів, що таке серйозні речі, – зовсім не так, як дорослі.

– У мене, – сказав він, – є квітка, я щоранку її поливаю. У мене є три вулкани, я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю – і діючі, і той, що погас. Хто знає, як воно буде. І моїм вулканам, і моїй квітці корисно, що я ними володію. А зіркам од тебе нема ніякої користі….

Бізнесмен відкрив рота, але так і не знайшов, що відповісти, і маленький принц пішов собі.

«Ці дорослі таки незвичайні люди», – простодушно думав він, мандруючи далі.

XIV

П’ята планета була дуже цікава. З усіх вона була найменша. На ній якраз вистачало місця для ліхтаря і ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг зрозуміти, навіщо серед неба, на планетці, де нема ні будинку, ні населення, потрібні ліхтар і ліхтарник. Одначе він сказав про себе: «Можливо, цей чоловік тут і недоречний. А проте він не так недоречний, як король, честолюбець, бізнесмен і пияк. В його роботі принаймні є сенс. Коли він засвічує свій ліхтар – то ніби народжується ще одна зірка або квітка. Коли гасить ліхтар – то присипляє ту зірку чи квітку. Дуже гарне заняття. Це справді корисно, бо красиво».

І, наблизившись до планети, він шанобливо вклонився ліхтарникові:

– Добрий день. Навіщо ти оце зараз погасив свій ліхтар?

– Такий наказ, – відповів ліхтарник. – Добрий день.

– А що то за наказ?

– Щоб я гасив свій ліхтар. Добрий вечір. І він знову його засвітив.

– А нащо ти знову його засвітив?

– Такий наказ, – відповів ліхтарник.

– Не розумію, – мовив маленький принц.

– Тут нічого розуміти, – сказав ліхтарник. – Наказ є наказ. Добрий день.

І погасив ліхтар.

Потім картатою червоною хустинкою витер з лиця піт і сказав:

– Жахлива у мене робота. Колись у цьому був сенс. Вранці я гасив ліхтар, а ввечері світив. Решту дня я міг відпочивати, а решту ночі – спати…

– А потім наказ перемінився?

– Наказ не перемінився, – сказав ліхтарник. – У тому й лихо! Планета з кожним роком обертається швидше й швидше, а наказ лишився той самий.

– А як же тепер? – спитав маленький принц.

– Тепер планета повністю обертається за одну хвилину, і я не маю ні секунди відпочинку. Щохвилини я засвічую ліхтар і гашу.

– От цікаво! День у тебе триває одну хвилину!

– Нічого цікавого, – сказав ліхтарник. – Уже місяць як ми з тобою розмовляємо.

– Місяць?!

– Так. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Добрий вечір.

І він знову засвітив ліхтар.

Маленький принц подивився на ліхтарника – йому подобався цей чоловік, який так вірно виконував наказ. Маленький принц згадав, як колись, переставляючи свій стілець, він шукав місце, звідки було б видно захід сонця. І йому захотілося допомогти приятелеві:

– Слухай… я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли тільки захочеш…

– Я весь час хочу, – зітхнув ліхтарник.

Бо людина може бути водночас і вірна обов’язку і ледача.

І маленький принц вів далі:

– Твоя планетка така крихітна, що ступиш три кроки і вже обійдеш її. Досить тобі йти не поспішаючи, і ти весь час будеш на сонці. Коли надумаєш відпочити, – починай ходити… і день триватиме доти, доки тобі схочеться.

– Ну, це мало що дає, – сказав ліхтарник. – Найбільше в світі я люблю спати.

Тоді кепсько, – поспівчував маленький принц.

– Кепсько, – згодився ліхтарник. – Добрий день.

І погасив ліхтар.

«Цього чоловіка, – сказав собі маленький принц, уже мандруючи далі, – цього чоловіка зневажали б усі інші – і король, і честолюбець, і пияк, і бізнесмен. А тим часом тільки він, здається мені, не смішний. Мабуть, тому, що він не думає про себе».

Маленький принц зітхнув із жалем:

«Він єдиний, хто міг би стати моїм другом. Але його планета надто маленька. На двох там немає місця…»

Він не наважувався признатися собі, що жалкував за цією благословенною планетою головним чином тому, що на ній за двадцять чотири години можна було тисячу чотириста сорок разів бачити захід сонця!

XV

Шоста планета була в десять разів більша за попередню. На ній жив дідуган, який писав товстенні книги.

– Ти ба! – вигукнув він, помітивши маленького принца. – Мандрівник!

Маленький принц сів на стіл і перевів дух. Він уже стільки промандрував!

– Відкіля ти прибув? – запитав його дідуган.

– Що це за товста книга? – поцікавився маленький принц. – Що ви тут робите?

– Я – географ, – відповів дідуган.

– Що таке географ?

– Це вчений, який знає, де розташовані моря, ріки, міста, гори й пустелі.

– Дуже цікаво! – сказав маленький принц. – Оце вже справжня професія! – І він обвів поглядом планету географа. Ще ніколи маленький принц не бачив такої величної планети.

– Ваша планета дуже гарна. А океани тут є?

– Цього я не можу знати, – сказав географ.

– А-а! – розчаровано протягнув маленький принц. – А гори?

– Цього я не можу знати, – відповів географ.

– А міста, і ріки, й пустелі?

– Цього я теж не можу знати, – мовив географ.

– Але ж ви географ!

– Саме так, – сказав дідуган. – Я географ, а не мандрівник. У мене зовсім немає мандрівників. Не географи ж ведуть облік міст, рік, гір, морів, океанів і пустель. Географ – надто поважна особа, щоб тинятися по світу. Він не виходить із свого кабінету. Але він приймає у себе мандрівників. Розпитує їх, записує їхні спогади. І якщо спогади когось із них зацікавлять географа, він з’ясовує, чи порядна людина цей мандрівник.

– Навіщо?

– Бо мандрівник, який бреше, викликав би справжню катастрофу в географічних книгах. Так само, як і той мандрівник, що забагато п’є.

– Чому?

– Бо у п’яниць двоїться в очах. І там, де стоїть одна гора, такий географ позначив би дві.

– Я знаю одного такого, – сказав маленький принц. – 3 нього був би поганий мандрівник.

– Можливо. Отож, коли виявиться, що мандрівник – людина порядна, тоді перевіряють його відкриття.

– Ідуть дивитися?

– Ні. Це надто складно. Вимагають, щоб мандрівник дав докази. Якщо йдеться про те, що мандрівник відкрив, наприклад, велику гору, він має принести з неї велике каміння.

Раптом географ захвилювався:

– Але ж ти й сам прибув здалеку? Ти мандрівник! Опиши мені свою планету!

І географ розкрив книгу записів, підстругав олівець. Розповіді мандрівників спочатку записують олівцем. Потім ждуть, коли мандрівник подасть докази, тоді вже його розповіді можна записати чорнилом.

– Ну, прошу, – сказав географ.

– О, в мене там не дуже цікаво, – мовив маленький принц, – усе маленьке. У мене є три вулкани. Два діють, а один погас. Але хто знає, – все може бути.

– Все може бути, – потвердив географ.

– І ще у мене є квітка.

– Квітів ми не записуємо, – сказав географ.

– Чому?! Це ж найкрасивіше, що є на світі!

– Тому, що квіти ефемерні.

– Що означає – «ефемерні»?

– Книги з географії – найцінніші серед усіх книг, – сказав географ. – Вони ніколи не старіють. Дуже рідко трапляється, щоб гора зрушила з місця. Дуже рідко буває, щоб океан спорожнів. Ми пишемо про те, що вічне.

– Але згаслий вулкан може прокинутись, – перебив маленький принц. – А що таке «ефемерний»?

– Погаслі ті вулкани, чи вони діють – нам це байдуже, – сказав географ. – Для нас має значення гора. Вона не міняється.

– А що означає «ефемерний»? – повторив маленький принц, який, спитавши про щось, ніколи не відступав, доки не діставав відповіді.

– Ефемерне – це недовговічне, те, що скоро зникає.

– І моя квітка скоро зникне?

– Ну звісно.

«Моя квітка недовговічна, – сказав до себе маленький принц, – їй нічим боронитись, окрім тих чотирьох колючок. А я залишив її вдома зовсім одну!»

Це вперше його взяв жаль. Але він знову набрався духу і спитав:

– Де ви порадите мені побувати?

– Відвідай планету Земля, – відповів географ. – У неї гарна репутація…

І маленький принц вирушив у дорогу, думаючи про свою квітку.

XVI

Отже, сьомою планетою була Земля.

Земля – планета непроста! На ній сто одинадцять королів (включаючи, звісно, і негритянських), сім тисяч географів, дев’ятсот тисяч бізнесменів, сім з половиною мільйонів пияків, триста одинадцять мільйонів честолюбців, тобто близько двох мільярдів дорослих людей.

Щоб дати вам уявлення про розміри Землі, скажу, що до винайдення електрики на всіх шістьох континентах доводилось держати цілу армію – чотириста шістдесят дві тисячі п’ятсот одинадцять чоловік – ліхтарників.

З деякої відстані то було чудове видовисько. Дії цієї армії були чіткі, як у балеті. Починали ліхтарники Нової Зеландії і Австралії. Засвітивши свої вогні, вони йшли спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю і Сибіру. Виконавши свою партію, вони зникали за кулісами. Потім надходила черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі – в Африці і Європі. За ними – у Південній Америці. А тоді в Північній Америці. І всі вони дотримувались того порядку виходу на сцену й ніколи не помилялися. То було грандіозно.

Тільки тому ліхтарникові, що запалював єдиний ліхтар на Північному полюсі, та ще його співбратові коло єдиного ліхтаря на Південному полюсі – тільки цим двом жилося легко й безтурботно: вони працювали двічі на рік.