Антуан де Сент-Екзюпері – Маленький принц: Казка

XXI

Отоді й заявився лис.

– Добрий день, – сказав лис.

– Добрий день, – чемно відповів маленький принц і озирнувся, проте нікого не побачив.

– Я тут, – пролунав голос, – під яблунею.

– Хто ти? – спитав маленький принц. – Ти такий гарний…

– Я – лис, – сказав той.

– Пограйся зо мною, – попросив маленький принц. – Мені так сумно…

– Я не можу з тобою гратися, – відказав лис. – Я не приручений.

– О! Вибач, – мовив маленький принц. І, подумавши, додав:

– А що означає «приручити»?

– Ти нетутешній, – сказав лис. – Що ти шукаєш?

– Я шукаю людей, – відповів маленький принц. – А що означає «приручити»?

– Люди, – сказав лис, – мають рушниці і ходять на полювання. Це так ускладнює життя! І ще вони розводять курей. Це єдина користь од них. Ти шукаєш курей?

– Ні, – мовив маленький принц. – Я шукаю друзів. А що означає «приручити»?

– Це давно забуте поняття, – сказав лис. – Воно означає привернути до себе…

– Привернути до себе?

– Ну певно, – сказав лис. – Ти для мене поки що тільки маленький хлопчик, такий же, як сто тисяч інших. І ти мені не потрібен. І я тобі не потрібен. Я для тебе тільки лис, такий же, як сто тисяч інших лисів. Але якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібні один одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. І я буду для тебе єдиний у цілому світі…

– Я вже трохи розумію, – озвався маленький принц. – Є одна троянда… здається, вона приручила мене…

– Можливо, – сказав лис. – На Землі чого тільки не побачиш…

– О, це не на Землі, – заперечив маленький принц. Лис, здавалося, страшенно здивувався:

– На іншій планеті?

– Так.

– А на тій планеті є мисливці?

– Ні.

– Ну, це цікаво! А кури є?

– Ні!

– Нема нічого досконалого на світі! – зітхнув лис.

А потім він знову повернувся до того ж:

– Моє життя одноманітне. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Усі кури однакові. І люди всі однакові. І мені трохи нудно. Але якщо ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу і розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши ЧИЇСЬ кроки, я ховаюся в нору. Твоя ж хода, як музика, викличе мене з нори. А потім – дивись! Бачиш, он там, на полях, достигають хліба? Я не їм хліба. Мені зерно ні до чого. Лани хлібів не ваблять мене. І це сумно! Але в тебе волосся наче золоте. І це буде чудово, якщо ти мене приручиш! Золоті хліба нагадуватимуть мені тебе. І я полюблю шелест хлібів під подихом вітру…

Лис замовк і довго дивився на маленького принца.

– Будь ласка… приручи мене! – попросив знову.

– Я б з радістю, – відповів маленький принц, – але в мене мало часу. Мені ще треба знайти друзів і узнати багато різних речей.

– Узнати можна тільки те, що приручиш, – сказав лис. – У людей вже немає часу щось узнавати. Вони купують речі готовими у торговців. Але ж немає таких торговців, що продавали б друзів, і тому люди вже не мають друзів. Як хочеш мати друга – приручи мене!

– А що для цього треба робити? – спитав маленький принц.

– Треба бути дуже терплячим, – відповів лис. – Спочатку ти сядеш трохи далі від мене на траву, ось так. Я краєм ока поглядатиму на тебе, дивитимусь, а ти нічого не казатимеш. Мова – це джерело непорозуміння. Але кожен день ти сідатимеш трохи ближче…

На другий День маленький принц прийшов знову.

– Краще, якби ти приходив у один і той же час, – сказав йому лис. – Якщо ти прийдеш, наприклад, о четвертій годині дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. І чим ближче до призначеного часу, тим щасливішим я буду. О четвертій годині я вже почну хвилюватись і непокоїтись; я узнаю ціну щастю! А якщо ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на котру годину готувати своє серце… Мають бути обряди.

– А що таке обряди? – поцікавився маленький принц.

– Це теж давно забута річ, – відповів лис. – Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину – на всі інші години. Є, наприклад, такий обряд у моїх мисливців. У четвер вони танцюють із сільськими дівчатами. Це такий чудовий день – четвер! Я йду прогулятись і доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні були б схожі один на один, і я зовсім не мав би вільного часу.

Так маленький принц приручив лиса. І коли настав час прощатись, лис мовив:

– О! Я плакатиму по тобі…

– Ти сам винен, – сказав маленький принц. – Я не хотів тобі нічого злого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив…

– Ну звісно, – потвердив лис.

– Але ж ти плакатимеш! – сказав маленький принц.

– Ну звісно, – відповів лис.

– Виходить, ти нічого не виграв.

– Виграв, – заперечив лис. – Згадай, що я казав про золоті хліба.

Потім він додав:

– Піди ще подивись на троянди. Ти зрозумієш, що твоя троянда – єдина в світі. А коли вернешся попрощатись зо мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц пішов подивитися на троянди.

– Ви зовсім не схожі на мою троянду, – сказав він їм, – ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він був схожий на сто тисяч інших лисів. Але я з ним потоваришував, і тепер він став єдиним у цілому світі. Троянди дуже зніяковіли.

– Ви гарні, але пусті, – сказав іще маленький принц. – Заради вас не захочеться вмерти. Певна річ, звичайний перехожий і про мою троянду подумає, що вона така ж, як і ви. Але вона одна-єдина, дорожча від усіх вас. Бо я полив її. Бо я накрив її скляним ковпаком. Бо я затулив її ширмою. Бо задля неї я знищив гусінь (залишив тільки двох чи трьох, щоб вивелись метелики). Бо я чув її, коли вона скаржилась чи похвалялась і навіть коли замовкала. Бо це моя троянда.

І маленький принц вернувся до лиса.

– Прощай… – сказав він.

– Прощай, – відповів лис. – Ось мій секрет. Він дуже простий: добре бачить тільки серце. Найголовнішого очима не побачиш.

– Найголовнішого очима не побачиш, – повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

– Твоя троянда така дорога тобі через те, що ти віддав їй стільки часу.

– Моя троянда така дорога мені… – повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

– Люди забули цю істину, – сказав лис. – Але ти не повинен забувати. Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду…

– Я відповідаю за свою троянду… – повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

XXII

– Добрий день, – сказав маленький принц.

– Добрий день, – озвався стрілочник.

– Що ти тут робиш? – спитав маленький принц.

– Сортую пасажирів, – відповів стрілочник, – відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі чоловік, один поїзд праворуч, другий – ліворуч.

І швидкий поїзд, загуркотівши, як грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж затремтіла будка стрілочника.

– Як поспішають, – мовив маленький принц. – Що вони шукають?

– Сам машиніст цього не знає, – сказав стрілочник.

Другий швидкий поїзд, сяючи вогнями, прогуркотів у другий бік.

– Вони вже повертаються? – спитав маленький принц.

– Це не ті, – відповів стрілочник. – Це стрічний поїзд.

– Вони були невдоволені там, звідки їдуть?

– Люди завжди невдоволені там, де вони живуть, – сказав стрілочник.

Тут прогуркотів яскраво освітлений третій швидкий поїзд.

– Вони женуться за тими першими? – спитав маленький принц.

– Ні за ким вони не женуться, – сказав стрілочник. – Вони сплять там, усередині, або позіхають. Тільки діти притуляються носами до шибок.

– Тільки діти знають, чого шукають, – зауважив маленький принц. – Вони тратять стільки часу на ляльку з ганчір’я, і вона стає їм дуже дорогою, і якщо її віднімуть, діти плачуть…

– Вони щасливі, – сказав стрілочник.

ХХIII

– Добрий день, – сказав маленький принц.

– Добрий день, – відповів торговець.

Він продавав поліпшені пілюлі, які заспокоюють спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити.

– Навіщо ти їх продаєш? – спитав маленький принц.

– Від них велика економія часу, – відказав торговець. – Експерти зробили підрахунки. За тиждень людина заощаджує п’ятдесят три хвилини.

– А що роблять у ці п’ятдесят три хвилини?

– Хто що хоче…

«От якби мені треба було витратити п’ятдесят три хвилини, – подумав маленький принц, – я просто пішов би до струмка…»

XXIV

Минув тиждень з дня моєї аварії в пустелі, і, послухавши розповідь про торговця пілюлями, я випив останні краплі води.

– О, – сказав я маленькому принцові, – твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені більше нічого пити, і я теж був би щасливий, якби міг просто піти до струмка!

– Мій друг лис… – озвався він.

– Хлопчику, йдеться вже не про лиса!

– Чому?

– А тому, що доведеться вмерти від спраги…

Він не зрозумів мене і відповів:

– Добре, коли є друг, навіть якщо треба вмерти. Ось я, я дуже радий, що в мене був друг лис…

«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не знав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця…» – подумав я.

Але він подивився на мене і відповів на мої думки:

– Мені теж хочеться пити… пошукаймо криницю…

Я стомлено розвів руками: це безглуздя – навмання шукати в неосяжній пустелі криницю. А проте ми вирушили в дорогу.

Ми пройшли мовчки багато годин, уже впала ніч, починали світитися зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх немов у сні. А в пам’яті все стояли слова маленького принца.

– Отже, і ти знаєш, що таке спрага? – спитав я.

Проте він не відповів на моє питання. Він просто сказав:

– Вода буває потрібна і серцю…

Я не зрозумів його слів, але промовчав… Знав, що не треба його розпитувати.

Він був стомлений. Сів. Я сів біля нього. Помовчали, а тоді він ще сказав:

– Зірки гарні, бо десь там є квітка, якої не видно звідси…

– Атож, – відповів я, дивлячись на осяяні місяцем піщані складки.

– Пустеля гарна… – додав він.

Це була правда. Мені завжди подобалось у пустелі. Сидиш на піщаному пагорбі. Нічого не видно. Нічого не чути. Але серед тої тиші звідкілясь ідуть промені…

– Пустеля гарна тим, – сказав маленький принц, – що в ній десь криються джерела…

Я раптом зрозумів, що то за таємниче світіння пісків, і це вразило мене. Ще маленьким хлопчиком я жив у одному старому домі, і легенда розповідала, ніби в ньому було заховано скарб. Звісно, ніхто його не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той будинок був ніби зачарований. В глибині свого серця мій дім ховав таємницю.

– Так, – мовив я, – йдеться про будинок, про зорі чи пустелю – того, що становить їхню красу, очима не побачиш!

– Я задоволений, – сказав маленький принц, – що ти згоден з моїм другом лисом.

Він заснув, я взяв його на руки й пішов далі. Я був зворушений. Здавалося, що я несу скарб, тендітний і дуже безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого немає на Землі. При світлі місяця я дивився на його бліде чоло, на стулені вії, на пасма волосся, яке ворушив вітер, і казав собі: «Те, що я бачу, це тільки оболонка. Найголовнішого очима не побачиш…»

Його напіврозтулені вуста затремтіли в усмішці, і я ще сказав собі: «Наизворушливіше у цього маленького принца – його вірність квітці, образ троянди, який сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…» І я зрозумів, що він ще тендітніший і ще безборонніший, ніж здається. Треба старанно берегти світильники: порив вітру може погасити їх…

Отак ідучи, я на світанку побачив криницю.