I
Гуде, дрижить дзвін монастирський, луна так і йде. Вилазять з «корпусів» жінки, чоловіки. У чім тільки немає! У лаптях, черевиках, керсетах, балахонах якихсь. І всі такі задоволені, раді; гомонять, хрестяться, сунуть до церкви. Виходить з странньої і Кривенко Петро. Сумний-сумний він. Що йому робить? Куди йому йти? Так уже остогидло вдавати з себе теж богомольця, раба божого.
Лазь до церкви, хрестись, ставай навколішки. А все чого? Щоб тільки було прихилиться куди, переночувать де було.
Сонце височенько уже. Мигтить, палає у небі. Бані на церквах і собі так сяють. Липи ось на чайну посхилялись; здорові, кучеряві стоять. Птаство так виспівує в гіллю. Вітерець шарудить. А булками як пахне! Ех, та й смачно ж! — Завернув до чайної Петро. — Ху, хай ще дзвонить. — Сів на лавці під чайнею, сидить.
Та й їсти ж!.. Ліг не вечерявши вчора. А їсти ж… Уніс був чернець у цебрі зливків якихсь: усе вмісті — і юшка, і борщ, странники ж і те розхапали. От торботряси чортові! Ложка в кожного, а не ложка, то чашечка, — гребе, заливається. Подививсь тільки. Що ж? П’ятірнею зачепиш? Погибелі немає на вас!
Дивиться на прочан. Є і дівчата: ідуть он. Та й гарні ж! Русяві усе. Та в якому рябому, червоному. Ач, як роззирають, усміхаються. Щасливі! Походять це вони, поговіють, та й з богом, спокійні собі. А він… Йому не те в голові. Он там, за огорожею кам’яною, високою, торохтить, гуде. Туди він приїхав. Місця приїхав шукать. І от… витирає кутки тут ось більш тижня уже. Та й довго це ще так буде?
Тинявсь по городу вчора, позавчора, годі. Тільки ноги набив та ботинки… старі й так, трюхлі, а то ще й дужче об камінь понівечив. Що ж ти? Куди ти підеш місця того шукати, кого спитаєш, про віщо?
Та й їсти ж таки! В животі аж пищики грають. І се доведеться говіть, аж поки трапезна одчиниться, як аж служення одійде. Добре, що хоч трапезна тут є. Хоча в їй і ласощі! Качани з капусти посічені, буряки. Ну, та все ж… ложку, другу упхнеш у живіт. Ото хіба тільки як не похопишся в двері. Народу-таки! Скоро ось уже й почнуть захоплювать місця біля входу. Кожне жить хоче. А таке є… кривороте, безносе. Еге. Іти в церкву. Передзвонилось уже.
Іде. Біля крамнички ось, де продають хрести, книжечки, іконки, чернець один сміттячко замітає мітлою. Такий сам… круглолиценький, борідка русявенька. Странник один учора попрохав хліба у його, і дав. Аж два окрайчики виніс. Видно, добрий. І дивиться не сердито якось. Чи не попрохать би й собі? — Кахикнув Петро, підходе.
— Батюшка! — почав до черця. — Так охляв… їй-бо… Благословіть хлібця кусочок! — усміхнувсь, як той странник учора.
Дивиться чернець на його — на піджак йому потертий, рудий, на молоде обличчя, безвусе, на невеличкий вузлик у руці. Насупив брови.
— Гм! — буркнув. — А одговеешься скоро?
Почервонів Петро.
— Та я… мм… — та й нічого.
— Что-то, раб божий, говеешь ты долго. — Подивився ще раз, помовчав. — Смотри, по этапу отправим… Деньги в богомольцев пропадают что-то часто. Нечего тут.
Котиться, котиться піт холодний у Петра. Отак! «Деньги пропадают…» Неначеб се він їх виймає. Що й сам ось не кидає вузлика, щоб другі не взяли. Отак! Що зовсім і не думав про се. — Стоїть, дивиться. — Що ж се буде? Се, значить, уже йому й не обідать у трапезній, і не ночувать уже тут? От чортів патлач, таке вигадав! А гляди, мабуть, що не так обійшовсь коло його. Странник той учора ще й бриля скинув перед ним, благословення прохав. Що б було й собі… Хоч картуз скинуть. Ех!
Замітає чернець і на Петра прямо кидь сміття, кидь.
— Ну, чиво ж стоишь? — огризнувсь.
«А-а… — скривився Петро. — Непремінно йти роботи шукать». Стиснув під плечем вузлик, зігнувся, пішов.
II
Іде городом. Торохтить, грюкотить, дзеленчить скрізь. І людей скрізь, людей! Пани, панії… Ось пішоходом ідуть, он тим чортогоном, що й паровоза немає, біжать. І такі все понаряджувані. А будівля яка скрізь, піддашшя! Страшно й пішоходом іти, а не ще йти кудись роботи шукати. Ех!
У Вовковій Долині там усе якось… Хати, клуні, хліви. Тихо. Підсвинки ходять. Вигін. Волость стоїть. Вітряки коло неї. Кориться б уже й кориться писареві волосному було. Писав би це там коло його й писав. Ніт же! Треба покомизиться було, прибавки просить. Нагодилося якесь бісеня руде, а його й геть. А все Іван Смагліїв. Ото ще чорта шматок! Приїхав у гості до батька, за прикажчика у городі десь, почав: «Так і так, поїхав би ти де в город великий, скільки там канцелярій усяких. Пишеш красно, рублів по сорок і лупив би в місяць. Зодівся б, як я ось: пальто справив, калоші. А то сидить на шести він».
От і поїхав. Тиняйся тепер, мов вовча душа.
Вивіска ось: «Городская управа». Ну, як ти зайдеш у неї! Домище, як монастир який, і не бачив зроду такого. А пан який он у його пішов. Борідка клинчиком, пальто, чи що воно на йому, аж полискується. А бриль… куховка неначе. Як ти примінишся до його, що ти скажеш йому?
І це б то так походить та й додому? А що пак дома? Хоч би за сельського став, шкапа ж якась сива там лежить, писарює. Довбеться батько в землі, бере в багачів з половини, чорний увесь, руки порепані, та це й собі те робить? З благородної роботи та он у яку… Ех! Що б було в волості жить. Було сидить це за столом він: «сходяща» перед ним, перо за вухом, увіходить дядько: «Здрастуйте вам!» — вклоняється. А було: дає старшина руку волосному й… йому, і засідатель. Хе-хе! А дівчата на улиці: «Хі-хі!» — до його було.
А що, якби це з’явивсь на різдво: калоші, пальто… Непремінно, хоч хай що, місця шукать! А що, якби ще й… кокарда, ґудзики. Як воно в їх?
«Казенная палата» ось. Непремінно… годі бояться! А фаїтон ось який коло неї, коні, а й дім! Ну, що буде! Кх! — кашлянув Петро у кулак, пушок погладив на верхній губі, береться за двері. — А ручка яка! Скляна. — Одчиняє потихеньку одні, далі другі… Скинув картуз, розгладжує чуб. — А пахтить як! Панами якось. Та брилів, зодіву висить. Та які двері сюди і туди. У які б же його? — Стоїть, мнеться. Одчиняються одні, бокові, виходе… — що воно? Підрясник не підрясник на йому, кобеняк не кобеняк… з обкладками якимись.
— Здрастуйте! — вклоняється Петро.
— А что? — насупилось те. Дивиться на піджак Петрові, на ботинок полатаний, вузлик.
Видно, шишка велика якась. Лице таке повне, чисте і дивиться так суворо, по-панському.
— Мм… — починає Петро.
Риється той у пальті якомусь на вішалці.
— Ну? — до Петра.
А голос який панський: у ніс мов.
— Здєлайте милость, — вклоняється Петро, — чи не можна б тут… тот… мєста?
Мовчить той, риється.
Казав Іван: по городах є швейцари якісь і у чомусь кумедному, каже, ходять вони і так по домах вони. Чи не він це? Шишка здорова, й не гляне.
Витяг з пальта бомажку якусь.
— Что-о? — повернувсь до Петра.
— Мєста мені.
— Какого тібє мєста?
— А такого… за писаря. Почерк красивий… І… чоловік бідний… забився.
— За какого тібє пісаря?
— А за такого… щоб… чтоб… пісать.
— Что-о?
— Чтоб пісать. Бєдний… і дома нічого нема… з голоду. Явіть божеську милость!
— Ого-о! — оскирнувся той. — За пісаря єму! Ну, брат, у нас почіще тебя… — та й пішов у ті ж двері. Виглянув.
— Ну, нєчого тут… Тут одежа вісіт.
Аж у вічіх потемніло Петрові. «От і просись. А, нечиста сила! Ще й: «одежа вісіт», неначе він красти прийшов це». — Так щось здавило у горлі йому. Надів картузик, пішов.
III
Минають, штовхають його і все такі веселі, ситі, пикаті. Ось хтось вусатий іде, червоний, у білому. На плечах погони, на чоботях шпори, шабля під боком, а поруч… краля… Яка рум’яна! І то ж… як се йому? Всміхається до неї, балакають… у!.. А он з якими соняшниками на плечах іде! Чоррти!
Годі вже й їсти хотіться Петрові. Так щось пече його, нудить… Страх хочеться плакать. А що якби й справді отут плакать почав, кричать став, впав неживий, чи б пожалів хто його, потурбувався б про його? Ідуть усе такі байдужі, тупі… О-о, болить, так болить серце!
Та товариші його панувать будуть. Васька Візник за судового там скоро… Павло Матійко на бутилках чоботи справив уже, з засідателевою дочкою гуляє… А він… по полю буде штрикать, а зима прийде, ціпом крутить… Та побачать се старшина, засідатель, дівчата… А-а, рятуйте!.. Та ще й додому за віщо вернуться? О, хоч би ж хоч яке-небудь отут місце!
Магазини ось рядом ідуть. Здорові які та багато. Чи не спробувать би, як Іван, за прикажчика у який? — Роззирає. — Куди к чорту! Які пляшки, книги, картини скрізь визирають з-за скла. А в середині в кожному… в церкві неначе. А які жевжики у їх швендяють он! Комірці, пики веселі… А оскиряються як! У, лисички! А скло ось! Як у дзеркало, видно всього. А який… Ху! Щоки позатягало, ніс полупився, як орап чорний, на губах смага. А картуз! У волокнах, пом’ятий. Куди ти поткнешся, оріяка така?
Ага. «Бакалейная торговля» ось. Льох неначе. Вікна і все простеньке якесь. Східці униз. Ану, спробувать. Кахикнув Петро, горло так зісхлось, протер губи, ввіходе. Скинув картуз.
— Здрастуйте!
Коробочок, коробочок усяких стоїть. Лисичка за стойкою ось.
— Здрастуйте! — до Петра. — Что угодно?
Острах і тут неначе бере. Такий піджак на лисичці. А за скринькою он такий лоботряс ще стоїть, пузце виставив. Пахне ще чимсь. А як починать?
— Та мені… я… — замимрив Петро; кашлянув, та й нічого. Дивиться на коробочки якісь невеличкі, біленькі.
— Папірос вам? — Той з-за стойки до його.
— Е-е… — кахикнув Петро. — Або той… — Почервонів, мовчить.
— Пожалуста. — Той до його. Бере, угортає. — П’ятнадцять копєєчок з вас.
Дивиться Петро.
— Так я ж… Або… ну, хай! — Витягає з кишені гаманець, розщіпає, дає.
— В касу, пожалуста.
Виходе.
А розпронечиста сила! І так грошей нема, папірос ще купив. Нащо, для чого? Що й не курить зовсім. А-а!.. — Зціпив зуби, йде. У голові шумить йому, в вухах дзвенить, в очах поночі. Ось якась церква, величезна, так сяє на сонці. — У, боги! — скреготить. Ось майданчик, садочок якийсь. Ослінчики в йому. Завертає Петро. Дві панночки ось сидять, гомонять, вирегочують. — У, гладкі! Холери немає на вас. — Пройшов далі, сів. Сорок копійок було грошей у його, тепер…. Вийняв гаманець, лічить: п’ять… десять… двадцять… двадцять п’ять… Двадцять п’ять усього! — О-о… рятуйте ж, рятуйте! — Одвернувсь од панночок, плаче. — Що робить, як жить?
IV
Сонце сідає уже. Червоне-червоне стає. Находився Петро, охляв, аж іти йому трудно. Ятки ось базарні. Булки он біліють, он сало. А ось пиріжечки якісь у корзині несе хлопець, вигукує. Чи хоч за п’ятачка купить проковтнуть чого? Ні, мабуть, нехай… Так у роті гірко; так йому нудно, тяжко, досадно. А куди ж се іти? Так уже хочеться десь звалиться, лежать, ні чуть, ні бачить нічого.
Спитав постоялого в хлопця: показав йому той.
Дім сірий, закурений якийсь; вікна внизу, вгорі. Ворота одчинені. Вози якісь, дошки у дворі. Домок далі якийсь, низенький, полупаний. Туди й справив Петра чолов’яга якийсь, що спитав спершу пашпорта в його, здоровий, сорочка навипуск, бородатий.
Двоє дверей у домок той. Одні ближче, другі далі. Одчиняє перші Петро. Чорно-чорно всередині. Хатка. Стіни, стеля все таке закурене, обдерте. Вікно поруч з дверима, одно, та й те аж зелене, запліснявіло. Піл під стінкою, брудний страх. Під другою — коминок невеличкий, цеглою світить. Піч у йому хтозна-коли й топлена, мабуть: на припічку куряви, куряви. На комині дві пляшечки-«сотки» стоїть. На лутці крихти з хліба. А сміття долі! І чимсь воняє-воняє: кислим чимсь, прілим, горілкою.
Стоїть Петро, дивиться.
«Оце так! Ще гірше, ніж у странній тій монастирській. Там хоч хата більша, образи є, олива горить. Та се ночувать тут! А гляди ще й грошей копійок з п’ять за ніч здере. Зостанеться тоді… ех!» — зітхнув.
Щось зашамотіло за коминком на печі, позіхнуло. Картуз Петро скинув.
— Здрастуйте! — кахикнув. Дивиться.
Висувається, висувається з-за коминка хтось. Страшний такий. Голова… чиста кучма: скуйовджений, скуйовджений чуб. Та бліде само, заспане, пика брезкла, очі червоні. Молоде. Вусики такі невеличкі, чорненькі; бороди нема. Злазить. Ще й без сорочки, голе! Тільки у штанях самих… Хм… Вишкірює зуби:
— Здрастуйте!
Та й страшне ж таки. Мускули он, груди. А штани! Лаття саме. Сіло на лежанці, всміхається. Що за проява?
— А що, земляче, — обзивається баском хрипко так, — ночувать забрели?
— Та… так… — буркнув Петро та й очі в землю.
Отсе так! Кажуть, що по городах босявки є, страшні, пообдирані. Оце, мабуть, і він. Настояще босовило се, мабуть. Позирнув Петро на вузлик собі. Штани, сорочка в йому… коли б хоч не відняв та отут лупки не дав або й не зарізав прямо. Вони, кажуть, такі.
— Сідайте, земляче, чого стоїте?
Робить нічого. «А що б твого чорт батька! — Стиснув під плечем вузлик Петро, у жмені картуз, сів на полу скраєчку, сидить. — І піти б звідціля, куди ж ти й підеш, де дінещся? А-а?» — Зітхнув важко-важко.
— Чого, земляче, зітхаєте так? — знов той до Петра.
— Та… так!
Вибравсь з дому — начхать мені на волость, казав. І от… Та якби се там знали!
V
В хатині все поночіше робилось. Засвітив той лампочку, на комині стояла, постояв, почухавсь у кучмі, знов сів. Тихо. Чуть тільки, як торохтить десь на улиці та за стіною, де піч, гомонить хтось.
— Гей, гей! — за дверима почулось.
Одчиняються, убігає… Картуз рудий з кантами синіми; піджачок коротенький з дірками; штани… коліно лисіє; опорки.
«Оце якраз!» — Стиснув вузлик ще дужче Петро, поглядів ще й гаманець у кишені, присунувсь до лутки, нічого. Дивиться далі на гостя.
— Ху-ху! — обдувається той. Худий сам, худий, блідий. Вусики руденькі, борідка русява. Булка, оселедці в руках.
— Вигружали залізо сьогодні, — почав до того, без сорочки. — Ще й тобі буде назавтра. Здорове пруття… Ху! Як навалю на плече, що болить: коль-коль у боці. — Кладе оселедці, булку на піл. — А понімаєш, як шльопне з кладки один… мокрий-мокрий вилазить… Ха-ха! ех! — Виймає горілки чвертку з кишені. — Гоп! — Ударив пляшку об долоню, вилетіла затичка. — Давай чашку!
Дістав той на печі, без вушка:
— На! — Дістав потім якийсь лапсердак, так канцур’я і висить, накидає на голе тіло, зіскакує додолу. — Ану… возліяніє сотворім.
Випивають. Ламають булку, шматують оселедці руками, їдять.
У Петра так у носі лоскоче, слина котиться, плямкає так.
Знов одчиняються двері. Увіходе чоловік, що питав у Петра пашпорта.
— Ану, — починає, — много вас тутича? За ночлег пожалуйте.
Довбуться ті два по кишенях, дають йому щось.
— А ви? — до Петра. — Грівенік. Ну?
Аж з полу зсунувсь Петро.
— Як гривеник! — Помовчав. — Дядечку! Зділайте милость… я чоловік бідний…
— Ну, то что?
— Дядечку!.. Їй-богу… буде п’яти з вас… бідний… — Голову набік і дивиться так страдно.
— Марш за п’ять туди он, — за коминок показує. — У другі двері туди.
Надіва картузик Петро.
— Та тольки… штоб… смотри… посля не каявся мнє.
— Там, земляче, злодюжки самі, — обізвався той, без сорочки. І вломив булки. — І піджак з вас знімуть, — додав.
Дивиться Петро.
— Ну, чіво ж?
Виймає гривеничок, дає. Зітхнув так. Сів — сидить, скрививсь.
Пішов чоловік.
— Аж мені соромно, — знов до Петра той, без сорочки. — Чого ви так знижуєтесь? «Чбловік бідний»… «Здєлайте милость…»
— Чого, як… — тільки що не плаче Петро, — як без місця, а грошей… Ходив місця, ходив.
— Дурниця. Якого вам місця? Ходімте завтра залізо носить, от і місце, і гроші. Товариш ось одпочивать буде, я йду. От і той… як охоту маєте.
Нічого Петро, дивиться в землю. Гм! Гарне місце! Залізо носить!
— Не журіться, земляче! Що нам таке! Аби сяк-так день та ніч. Не пецитеся о мнозєм.
— Стій, ось я йому… повеселішає хай, — обізвався худий той. Обітер об штани в оселедці руки, наливає у чашку. — Пий!
Всміхнувся Петро. Зовсім не такі й страшні, як думав. А все-таки.
— Не той… спасибі! — мотнув головою.
— От ще! Ще й чваниться буде. У нас, брат, без цього. Ну, гоп! Вип’єш, закусиш.
VI
Вихилив з півчашки Петро. Так гарно пішла на голодний живіт: холодить, холодить скрізь. Облизався, дивиться на оселедці, на булку.
— Ну, чого ж? — той, з борідкою. — Хочеш їсти, не здавайся на просьбу.
Вступає щось, вступає Петрові у голову, таке легеньке, м’ягеньке. Положив картуз, вузлик під стінку. Бере їсти.
— Хе-хе! — Так смачно їсть. Тільки піднебіння чогось мов аж облазить йому та горло стало таке мов туге. — От виголодавсь! Хе-хе! А той… Якби мені, щоб писать що, — до того, без сорочки, почав. — Писарем у волості недавно я був.
— Дурниця! — той йому. — Семінаристом я був у духовній недавно.
Дивиться Петро. Така мацапура, семінаристом він був! Хм! Велике діло семінарист! Ґудзики, кокарда. У Вовковій Долині у батюшки семінарист є.
— Як семінаристом? — далі питає.
— Та так. А сей ось учителем у селі, — показує на того, в борідці.
— Шуткуєте!
— От ще, стану брехать!
Стиснув плечима Петро. Може, й так. Кажуть же, що по городах є босявки й з учених; панські сини є прямо, кажуть. І то ж, кажи ти, й найде отакий дур у голову.
— А чого ж ви… Хе-хе!.. той… оце так? — далі питає Петро.
— Як?
— А той… семінарист… місце б можна вам гарне де мать.
Дивиться той, почервонів-почервонів.
— Що-о? — почав. — Місце? Що значить місце? Нащо? — так суворо.
Усміхнувся Петро ніяково якось.
— А той… щоб жить. І благородніша б робота була.
— Що? Щоб жи-ить? Благородніша? — витріщивсь той.
— Тим ви й знижуєтесь так! — Схитнув далі колишній семінарист головою й нічого. Доїв оселедця, потер об штани руки, потім: — Перш ніж жить, голубе сивий, — прихиливсь до Петра, — знать треба, для чого. І перш ніж нітиться так, зітхать, турбуваться, щоб жить, спитать треба себе: що таке життя?
Вломив другий шматок хліба Петро.
— А той… А люди ж живуть.
— Е! — махнув семінарист рукою. Пройшовсь по хаті, далі: — Так і скот же живе, свині. — Сів на лежанці: — Місце!.. — всміхається. — Що таке місце? Безглузде запобігання ласки у такого ж нікчемного м’яса, як і сам. Безглузді, нікчемні турботи. А «благородніша робота»! От ще! Корчиться людина, маніжиться. — Похитав головою, плюнув, зліг на комин, сидить.
Той, бувший учитель, кинув з-під оселедця бомажку під піл, закурив до лампи цигарку, вийняв з кишені, пихкає. Курить і тільки: «кахи, кахи!» раз у раз. Зліг з ногами на піл, зліг на стіну: «Е, чорт! — почав. — Ще й боліть буде мені! — Зігнув кулак та геп, геп себе в бік. Помовчав. — І то ж… коли сидів у тюрмі і досі…»
— Що ж у вас? — Петро до його. — У лікарню підіть. Сухі такі.
— Що-о? — насупивсь учитель. — Чого у лікарню?
— А щоб… порошків хай дадуть. Можна вмерти ж так.
Схитнув головою учитель, всміхнувсь.
— А не вмерти можна? Хіба ті, що по лікарнях тиняються, й не вмирають? — Кахикнув. — Н-неминуче, брат.
Утерся після оселедця Петро, гуцнувся на піл поз лутку.
— Хм-хм! — похитавсь. — Жалко… Люди хоч поживуть: Їдять гарно, ходять…
— К чорту! — скрикнув семінарист на лежанці. — От ще! «Їдять гарно, ходять…» — Зіскочив додолу. — І то ж… За сим всі й б’ються. — Плюнув, пройшовсь. — Їсти гарно… щоб потім гнить дужче, смердіть; зодіваться гарно, щоб… уявлять щось тільки з себе, заличковувать нікчемність свою. От мета життя! — Заклав руки в штани, виставив з-під лапсердака живіт голий, ходить по хаті. Тільки чап-чап ногами зашкарублими босими по сміттю, по долу цегловому. — І то ж… життя!.. Безглузде коптіння неба ради кишок, ради зодіву.
VII
— Я ось полічусь! — кахикає вчитель. — Як попокурю ось, попоношу на сей бік заліза…
— Та й страдні ж ви, — Петро до його. — Очі так глибоко і синьо так попід ними. А молоді… ще б і рано…
— Що рано? Вмирать? — учитель до Петра. — І то ж… Не однаково пак, що сьогодні вмерти, що завтра? — Затягся цигаркою, закашлявсь. — Ху!.. Однаково, брат, хоч і найраніше вмреш. Вмреш — жаліть і каяться не будеш.
Дивиться Петро: «Так тоді краще вбить себе».
— Щоб так зразу? Стоїть пак в такий одчай вдаватися, так лякаться зла? Помучить його! Життя зло; чоловік скотина… посутяжить себе.
— О, що воно? — жахнувся Петро. — От укусило! — Витягає з рукава блощицю. — Ти ба! — кинув додолу. — І живе ж. Тільки капость робить.
— Так усе, — учитель до його. — І чоловік саме так.
— «Їдять гарно, ходять…» — знов починає семінарист. — Пху, скот несмисленний! Тільки й турбот. І шукай ти тоді в чоловікові, в душі якійсь, чогось святого, великого.
— Еге, — розправив ногу учитель. — Шукай… Як ось хоч і в такому чоловікові. Іду я оце пішоходом сюди. Аж суне напроти мене, суне: пузище, в’язи… Ху! Погони генеральські, лампаси… «Пху, пху!» — оддувається. І дивиться… куди! Геть і небо, і сонце! Обминають його, звертають йому. Я звернув трохи, а то… звертай же й ти, думаю. Черконулись… ха-ха! — «Э, невежа!» — загарчав він.
Петро: «І ви не боялись його, пана такого?» — здивувався.
— Що-о? — почервонів учитель. — Що значить пан?
— Чортзна-що! — чвиркнув семінарист. — Живе купа гною якась. Грошей багато у неї, економія десь, одна, друга, і ти вклоняйся їй, бійся її. А там-то користь комусь з неї! Коптить небо та з людей бідних глумиться, та ж блощиця. Як і в нас там є пан…
— К чорту! — скрикнув учитель. Кинув недокурок. — Пани… бідняки… Користі нема, та нащо й вона? Кому? Тим що теж блощиці такі, що теж так небо коптять, що теж… собі тільки всі? Усі вони гарні: і бідні й ці туші. Зло й зло. — Підкорчив ногу. — Розкажу я й про бідних тобі. Ну, от розсуди. Хотів я користі їм, хотів добра… Так боляче дивиться було: шкура та кістки чоловік, голодний, обірваний; дітки позамучувані, позаплакувані, таке бідне, нещасне. А день і ніч працює чоловік, тягнеться… Почав я з ними балакать: «Так і так, — кажу, — ви б хоч ціну требували більшу собі». А там економія, багатющий поміщик живе. Вони й почали. Одна забастовка, друга. Полегшало їм. І харчі кращі, й ціна. А тим часом про мене довідався пан. Заарештували мене. «Ну, — думаю, — нічого. Хоч і з місця злетів, і в тюрмі це сиджу, так уже ж… Знаю за що. Добра хоч не багатечко, а зробив-таки й людям». І так мені гарно. «Вийду з тюрми, — думаю, — так буду й далі робить. Це буде мета життя мого. Боже, — думаю, — як гарно мету в житті мати, добро людям робить! Це ж вони, хоч би я і вмер отут, не забудуть мене». Сиджу, жду: ось-ось, може, й на побачення прийдуть до мене, принесуть мені цукру, чаю… Немає… Ху! — Вхопивсь за бік, закашлявсь. Почервонів увесь, очі блищать йому, а піт так на лобі і виступив. — Ху! І от… який же я дурень! Стоїть пак про добро думати якесь? Кому? Тому ж злу? Стоїть пак видумувать якусь мету життя — мучитися ради… ради скоту якогось. Ху! Тільки хворобу схопив. Холодно було. Тюрма мокра, лежав повз стіну… Розбив життя, брат.
А вчителював, як мріяв! Була дівчина — вчителька. А батько, мати, сіроми, як раділи мені! Тепер… е, чорт! — Витяг блощицю з-за коміра, кинув, з пазухи другу, сорочка брудна-брудна виглянула, почухавсь, далі: — Жду чаю і от… сиджу год, сиджу ще місяців шість, приходить мені акт обвинительний. Дивлюсь: низка ціла свідків проти мене. Хто? Що? — Помовчав. — Читаю, аж… тут і Павло Труш, тут і Микола Костенко, Іван Свись. Якраз усі ті, що тоді: «узяться, узяться»! — до мене було. Та було в мене й лежать. Я їм книжечок, чаю… такі добрі… Засудили мене. Просидів я ще два годи. Виходжу, зострічаю Костенка. «Як вам не соромно, — кажу, — було свідчить на мене, та ще як? Навчав економію грабить, чого й не було!» — «Та, та…» — та й од мене мерщій. Дивлюсь я. Слухаю: аж він… за старшоробочого в пана уже… Ага! Ну, і що ж? Тоді нітивсь, прийде до мене було: «Позичте з полтиника хоч купить борошна», а тепер чую: «Ану, чіво там! — на других. — Не розсуждать!» Так отак воно: мені полегшало, а ти… пропадай! Скотина, звір чоловік! У, гади! Зло й зло… К чорту! — Схопився з полу: — Я зараз. — Побіг У двері кудись.
VIII
— Еге. Такі-то діла. — Почухавсь у голові семінарист. Зліз на лежанку. — Тут хоч блощиць менш. — Позіхнув. Сидить, насвистує якоїсь.
Петро на полу: «Ага, попалась… ось я тобі!..» — Ловить на штанях їх, кидає додолу, давить підошвою.
Тихо. Тільки чуть, — регочуть за стіною та гудок десь гуде.
— А до якого біса їх! — знов Петро про блощиць. — На полу ось, на стінах.
Кадить світло, скло заяложене, зверху надбите, а все-таки видно Петрові — ворушаться ті сюди, ті туди. Видно смуги на стінах, плями: хтось пальцями подавив, порозвозив. А глянув на лутку, за спинЬю в себе… тарканів, тарканів там; так і вкрили крихти. Десь стоноги взялись, одна, друга, теж плазують туди.
— І то ж… — всміхнувся Петро. — Турбується й воно, живе, лізе їсти… А подумаєш, для чого воно таке, нащо?
Убігає учитель. Булка, півкварти горілки в руці:
— Ху! Шкутильгають тепер там по роботах батько, мати старі. Ех! К чорту з життям! — Налив у чашку. — Ну, да здравствуєт небитіє! Гоп! — Випив, сів, їсть.
— І ти думаєш, — знов до семінариста почав, — такий чоловік тим, що темний? Однаково. Візьми ти й освіченого. Був у селі у нас у панка одного син студент. Учився, такий був завзятий. Давай йому рівність, добро, простоту. Скінчив університет, слідчим тепер. І от… куди к чорту! Геть, не надходь до його тепер! Так, брат. Нічого доброго, гарного в життю, в чоловікові. Bсе — одно маніжіння, полуда, зло.
За стіною щось загрюкотіло, хтось крикнув, лається хтось.
— Да-а, — почав семінарист на лежанці. — І інакше не може буть. Такий уже корінь життя: зло. Не кажучи вже про чоловіка, блощицю, візьми ти й… ну, ростину візьми, яку квітку, чи що. Хоч і прекрасне на вид, поетичне, божественне, а там… що в йому! Росте, пишається само, а тебе, іншу ростину, все норовить заглушить, обійти, посісти. І так скрізь і завжди. Ось хоч і це розказать. Познакомивсь я був з панночкою однією раз літом. Живе коло нас поміщик один. І вона в його готовила кудись Дівчину. Курсистка сама. Чудової краси. Ніс, очі, брови, стан… не сказати. Ну, се ще нічого. Головне. «Ах, ах! — було все вона. — Який же й мир божий загадковий!» — та й усміхнеться було й поведе очицями так… «Дивуюсь, — каже було, — які є люди байдужні до цього. От моя бариня: тільки й знає їсти добре, ходить в шовках… Живе! Для чого? Ху! Яке ж воно гидке, осоружне багатство оте! Нічого великого, святого в йому. Ах, як жить? Що життя?» — Та й скривиться було, ті губоньки якось уже так поставить було. А я дурень: «Так от де все те гарне, чудове, — радію було, — що вчувається мені в шепотінню листячка, в співі пташок; вбачається в сяйві місяця, зір! От де все те прекрасне, святе, до чого мене ще так змалечку тягне!.. Божественна!» — Покохав… І покохав страшно, безумно. Не побачу вечір, ніщо не миле мені. І вона: «Смерть одна розлучить нас», — мені співає було. І от… — похитав головою семінарист, — дурень я, дурень! Отак вірить в людей, таке бачить у них! — Помовчав. — І от що ж? Приїздить до пана того небіж його один в гості. Франт, шарлатан… В університеті не робив нічого. Ну, дивлюсь, щось моя Оля так несмілко дивиться в очі мені і вибіжить до мене на часинку, та й на місці не встоїть. Одно то сюди, то туди позирає, немов боїться кого. Що таке? Слухаю через який час, аж… — всміхнувсь семінарист якось так сумно. — Слухаю, аж нічесоже сумняшеся, заміж іде Оля моя за… небожа того. Так от… от і «осоружне багатство» і «ах, ах, ах!» Трапивсь їй мішок з грішми, і вона… де все й ділося те. І се такі ми. — Помовчав. — Пам’ятаю: місяць, було… тихо… вишник… соловейко… ех! — Рвонув вусик чорний собі. — К чорту! — Схопився, до пляшки. — Да здравствуєт небитіє! — Голь-голь, п’є нахилки. Плюнув.
— Все полуда, брехня. — Пройшовся по хаті.
— А ти ж чого? — до Петра. — Пий!
— Хе-хе!.. Не той… спасибі.
— От ще! — обізвався учитель. — Ми п’ємо, а він слину ковтать буде. Ми ж не дуки які.
— Так… — мнеться Петро. — Воно ж ото гроші вам стоїть.
— Що-о? Що значить гроші? — скрикнув семінарист.
— Та воно… — почухавсь Петро. — Хм-хм… А як нема їх, та нігде й узять, то… — всміхнувсь. — Що тоді?
— Тх!.. — пирхнув семінарист. — «Що тоді?» Інша річ, якби смерті-небуття не було! О, тоді що? А то… Якийсь чорт заставляє жить тебе! Завжди ж можна жить перестать. — Пройшовсь по хаті. — А гарно б, чорт візьми, замолоду розквитаться з життям! Менш зла зазнаєш і зробиш.
— Добрі ви, та… таке балакаєте, — Петро до його. — Мені жалко вас.
Семінарист:
— Що?.. А се що ще? Що значить жалко? — Подививсь на Петра так сердито. — Кожний про себе жалій, про свою нікчемність журись. Ну, не п’єш, силувать не буду. — Поставив пляшку. Подививсь, подививсь Петро, простягає руку.
— Ану ж… хе-хе! — Налив у чашку, випив. — А як! Хі-хі!
Семінарист їсть:
— Ходжу як неприкаяний тоді, — знов до вчителя. — Ніщо не інтересне мені, нічого не треба. Що тоді семінарія мені? Став вчиться на двійках, кинув!
Дістає їсти й Петро.
— Хе-хе! — усміхається. — Ну й… як! Лоскоче щось у голові, лоскоче, йде, шелестить… гарно… — Пройшовсь по хаті, схитнувсь. — Хе-хе!
— Ага, — зареготав учитель. — Оце-то й воно!
— Гризе мене тоді батько-дяк, — далі балакає семінарист. — Ледащо, волоцюга… ха-ха! Вип’єм! — Знов хильнув з пляшки. — От так-так!
Ходить, точиться то сюди, то туди, всміхається.
Учитель:
— Топи його, топи зло!.. — Хильнув і собі. Сидить на полу, ноги звішав, куняє. Теж усміхається.
Петро булку мегелить. Положив шматок. — Мм… і я ж… Да здрав… гоп! — допиває остачу.
— «Не осенний мелкий дождичек…» — починає семінарист. Сів коло учителя: «Брызжет сквозь туман…» — деренчить баском.
— «Слезы горькие льет», — підхоплює тенорком учитель.
Позабирались за плечі один одному, хитаються.
— «Пей: тоска пройдет… — виводять. — Пей, пей!..»
Петро: «Пей!..» Ій-бо… Хе-хе! — Підстрибнув. — Як гарно! — Іде, поточивсь до дверей. — Тра-та-та! — Вхопився у боки. — Поза гаєм, гаєм!.. Гоп, ті-ра-ра! — викидає ногами.
* * *
Не шукав уже більш місця Петро. З якою огидою став він згадувать про те, як тоді вклонявся швейцарові, плакав у садочку… щоб… щоб тільки: «як жить, що робить?» Тьху!..
